Мистецтвознавиця та арткритикиня Олександра Кущенко про нову виставку, яка спробувала ініціювати діалог між митцями, а натомість підняла питання: чим взагалі є діалог?
Виставка «Поки не пізно — бийся головою об лід!» стала першим кураторським досвідом Зоряни Козак та Олесі Саєнко. Цитатою з вірша Олега Лишеги мисткині обʼєднали серію діалогів між франківськими художницями та художниками різних поколінь.
Контекст та особливості локального мистецького середовища Олеся Саєнко досвідчує від 2020 року через події у мистецькому просторі «Ваґабундо», в «Асортиментній кімнаті», значною мірою через фоторепортажі з майстерень та інтервʼю з художниками, які вона готувала для локального видання «Куфер», а потім і для post impreza. У цих мистецьких колах Олеся познайомилась із Зоряною Козак, яка переїхала в Івано-Франківськ у 2018 році та більшою мірою спілкувалась з середовищем митців, що сформувалось навколо галереї «Чеч» (проєкт Анатолія Звіжинського, Ростислава Котерліна, Мирослава Яремака). З розмов про мистецькі кола або «бульбашки» виникло бажання перейти від слів до дій, що й мала втілити виставка.
Учасники та учасниці могли пропонувати мистецькі твори з власних архівів або створити спеціально для виставки спільні роботи. Серед тем і медіумів, з якими працюють запрошені до участі, кураторки шукали подібності, й за цим вже формували пари для діалогів.
Свою виставку в кураторському тексті Олеся та Зоряна означили як спробу «намацати ґрунт у теперішньому, в якому ми застрягли, зробити це задля руху вперед — це те, що відчувається в роботах, представлених у виставці».
На жаль, викрадення роботи з експозиції під час відкриття неприємно підсвітило ґрунт, на якому ми застрягли.
Діалоги на відкритті виставки
Заметіль: «О прекрасний неозорий засніжений світ». Івано-Франківські вулиці холодні й дуже тихі — сніг поглинає звукові хвилі. Натомість в «Асортиментній кімнаті» — тепло і багатолюдно. Відчувається збудження та хвилювання. Відвідувачі питають один одного: «Ти тут вже був? А я вже була разок». Або: «Це він і його робота? А в чому тут фішка?». Або: «Клич тата, давай його сюда!».
«Вітаємо! Це наш перший публічний виступ, ми дуже переживаємо», — каже Олеся Саєнко. Перша робота, яка зустрічає відвідувачів виставки — «Груповий портрет художників» Івана Гавриліва, — багатофігурна строката композиція на тлі будинку Спілки художників, що розбиває (або скріплює) другий план на дві частини: гірський пейзаж та панораму міста. «Ця робота є епілогом і прологом до нашої виставки», — коментує кураторка. Написана у 2023 році й вже тричі за цей рік експонована на різних виставках картина являє нам 17 чоловіків і одну жінку. 85-річний автор розповідає про свою роботу, додаючи короткі біографічні довідки про всіх відтворених у ній персон, з якими був знайомий особисто: «Я працював за радянської влади, мене звинуватили, що зобразив комуністів, але вони добре малювали. Правда, я не був комуністом: мені тричі давали анкету заповнювати, але казав, що не доріс».
Рухаємось далі експозицією. Віталій Гоцанюк працює зі шрифтами, інспірується мистецькою практикою Джені Гольцер, шукає способи використовувати свої авторські шрифти у монументальному мистецтві. Над багатошаровою інсталяцією, яка залучає глядачів до взаємодії, Віталій Гоцанюк працював з Олесем Базюком. Автори пропонують відривати шари паперу, а в процесі — досліджувати та емоційно переживати історію заборони мови та друкарства на території сучасної України. Чим закінчиться ця глядацька взаємодія зривання паперових шарів? Білою стіною, яка символізуватиме порожнечу чи «білий аркуш», щоб почати нашаровувати сенси наново?
Приміщення галереї має «кишеньку», в якій кураторки розмістили фотографії Анни-Зоряни Боднарук та Ярослава Яновського. Самого характеру простору, здається, цілком достатньо для відокремлення діалогів або підкреслення інтимності представлених там фотографій (знимки новонародженого сина Анни-Зоряни Боднарук та заскановані плівки 1990-х — 2000-х років Ярослава Яновського). Здається, шторка екзотизує цю камерну інтимну фотоісторію, навіює вайб 1990-х. А може, свідчить про несміливість і «нерозкутість» сучасного покоління, що й досі намагається чимось прикрити оголені жіночі та чоловічі тіла?
Це була чорна кімната, ми йдемо в білу
У цій частині експозиції Анна Потьомкіна і Весела Найденова обмінюються спогадами про дитинство. Центральний образ — фотографія 2000-х років: сонна дівчинка сповзає з крісла, ніби намагаючись втримати важкий кований меч. На знимці — Антоніна, донька Весели Найденової та Ярослава Яновського.
Весь простір заповнює чарівна музика Світлани Няньо, використана Анною Потьомкіною у своєму ігровому відео: «Це інсценування дитячого сну, який наснився мені, коли була віком, як Антоніна. Тому відштовхувалась від цієї знимки, ніби вона моє альтер его. У сні заїжджаю на велосипеді до свого рідного міста, а воно — порожнє, розбите. Побачивши це фото, відчула простір для наївності й казковості. Розумію, що це терапевтична річ для мене. Запитую себе, чи не втікаю від реальності? Казковість і магічність — це місце, де можна знаходити ресурс для стійкості. Люди в Миколаєві, моя родина мене надихають».
Окрім відео, у цьому приміщенні — фотографії дідуся та бабусі Весели Найденової, яких вона вдягнула в розкішні шати, намальовані пером. Пошкодження на старих знімках «замасковані» кольоровими дитячими наліпками. Саморобна скринька, інкрустована мушлями, — артефакт 1941 року, який дідусь по маминій лінії привіз із Ялти. «Я дуже довго не була морі, й мені снилося, що йду і збираю мушлі. У бабусі була ця скринька. Я її реставрувала, але збоку все автентичне — сліди маминого лаку для нігтів, за який я дістала. Хотіла розмалювати, що ж воно таке сіре!», — розповідає Весела і пропонує взяти собі зі скриньки мушлю на памʼять. Питаю, чи ця ідея з мушлями на памʼять виникла ситуативно, на виставці? «Якщо море ділиться з нами, то, мабуть, і ми маємо ділитись», — відповідає художниця з усмішкою.
Тут є ще один крихкий обʼєкт — круглий акваріум, заповнений прозорими кулями. На символічному рівні скляні бульбашки зчитуються як метафора мистецького середовища, і водночас мають цілком приземлений з мистецтвом звʼязок: Весела працює художницею на фабриці ялинкових прикрас.
З білої казкової кімнати потрапляємо у простір діалогу Марії Русінкевич та Олега Лишеги. Око чіпляється за відомий у західноєвропейському мистецтві образ купальниці: така справжня та вразлива, витискає воду з пасма волосся. Рухомі зображення швидко змінюються: жінка годує грудьми дитину, за мить — у кадрі втомлену людину годують з ложки. Життя циклічне, швидкоплинне. Людська вразливість у фактурі струджених чоловічих рук, що чистять кукурудзу. Поетичне відео Марії ніби знаходить своє продовження у вірші Олега Лишеги, цитата з якого стала назвою всієї виставки.
Тепер спускаємось у книгозбірню, щоб побачити й почути діалог Юрія та Антона Боринців. Дим, напівтемрява, живопис на стінах. Величезний, порівняно з попередніми, простір. Молодь товчеться в очікуванні виступу гурту Zlypni.
Представлені картини Юрій Боринець написав на початку повномасштабного вторгнення. Питаю, як у рамках виставки відбувався діалог з сином і чи вдалося себе побачити інакше. «Вдалося, — відповідає художник. — Антон, мій старший син, наш спільний діалог перевів у музичне річище. Я почав сперечатися, що це забагато, бо ти акцентуєш на музиці. А мені мій товариш каже: “Юра, що ти? Ти відчуй це!”. І мені хочеться як батькові щось там [зробити], але важливо в діалозі власного сина відчути. Хоч він такий вжжжжжжж довго, 5-10-20 хвилин, а мої картини там висять, ніхто їх не дивиться. Коли грали Zlypni, а я робив скульптури, відчув, що ми всі перебуваємо в процесі».
Діалоги до та після виставок
У книзі відгуків у вечір відкриття зʼявляються перші записи: «Стильно, якісно, натхненно!» та «Ахуєнно!». Художниця та ілюстраторка з Бахмута Машика Вишедська просто на виставці знайомитися з Веселою Найденовою, обмінюються телефонними номерами. При вході до галереї — традиційні діалоги на перекурі.
«Ця виставка є радше проміжним етапом у діалогах між мисткинями та митцями, для подальших роздумів і можливих колаборацій потрібен час», — нагадує кураторський текст.
«Наприкінці вечора, коли більшість відвідувачів та відвідувачок вже розійшлися, а команда виставки ненадовго відлучилась з експозиційних зал, аби спакувати речі та йти святкувати відкриття, кілька людей здерли зі стіни фотографію авторства Ярослава Яновського з серії “Alter ego” — та вкрали її. Того ж вечора художник і куратор Анатолій Звіжинський, який був присутнім при цьому, називає це “гепенінгом”», — коментує Олеся Саєнко текстом «Діалог не завжди можливий» неприємний інцидент, що, очевидно, псує враження першого кураторського досвіду.
Хоч як би ми називали цей випадок — вандалізм, перформанс чи гепенінг, мистецький жест чи форма діалогу, — виставка «Поки не пізно — бийся головою об лід!» повернула роботу Ярослава Яновського в мережу сучасного мистецтва після 20 років забуття.
Фотографія (автопортрет) оголеного митця в жіночих капронових колготках знову спричинила артистичний скандал, та цього разу не провокативністю образу — кого тепер цим здивуєш?
Мені згадався приклад бельгійського соціолога культури Паскаля Ґілена, наведений у книзі «Бурмотіння художньої множини. Глобальне мистецтво, політика та постфордизм»: якби хтось зіпсував ножем «Нічну варту» Рембрандта, це активувало б гігантську мережу кураторів, політиків, страховиків, адвокатів, критиків та інших.
Важливо, щоб твір мистецтва постійно присвоювався, пише Паскаль Ґілен, посилаючись на акторно-мережеву теорію Бруно Латура: висловлюючись термінами цієї теорії, «реєструвався іншими мережевими конфігураціями, й таким чином — іншими системами цінностей. Чим більше художній твір поєднується різнорідно, тим більше він стає частиною “спільного”».
«Імпульсом до цієї виставки стала суперечка навколо картини місцевого художника. Частина глядачів висловилися про її сексистський характер, решта ж — не прийняли цю позицію. Суперечка зайшла у глухий кут. Для нас це ще раз підкреслило необхідність такої розмови. Для нас це промовило про різність форм діалогу: коли іноді ним є те, що можна інтерпретувати по-іншому», — читала я в потязі до Івано-Франківська кураторський текст. З розмов під час відкриття дізнаюсь, що йшлося про роботи Богдана Бринського.
Скільки ще неочевидних для мене, як людини мало знайомої з локальним мистецьким середовищем, звʼязків між авторами та авторками, між роботами є на цій виставці?
Письменник і викладач академічного та критичного письма Джозеф Гарісон у книжці «Переписування: як працювати з текстами» (Rewriting: How to Do Things with Texts) пояснюючи, що цитування в академічному тексті є формою розмови з попередниками, пропонує чотири напрямки діалогу: порозумітись, переадресувати, протистояти, перейняти підхід. Чи використовуємо ми ці форми діалогу як стратегії у мистецькому середовищі?
До, під час перегляду і після виставки все більше питань чіпляються одне за одне, ніби снігова куля. Скільки діалогів не відбулося чи обірвалося в процесі підготовки? Що спрацювало? Які невидимі звʼязки локального середовища стали видимими? Чи розкрились художниці по-новому в цих діалогах? Чи хотіли учасниці та учасники зрозуміти в цих діалогах один одного? В якій формі? Як его з его? І чи уможливили ці діалоги самопізнання?
Фото: Тарас Теліщак
