Говорячи про існування двох Центрів сучасного мистецтва у Франківську, варто почати з початку: як взагалі виникла ідея створення ЦСМ?
На прохання post impreza Ігор Панчишин розповідає, як бієнале «Імпреза» вплинуло на ідею появи музею сучасного мистецтва в місті.
«Генеральний секретарю Горбачов, якщо Ви шукаєте миру, якщо Ви шукаєте процвітання для Радянського Союзу та Східної Європи, якщо Ви шукаєте лібералізації: приїжджайте сюди! Пане Горбачов, відкрийте ці ворота! Пане Горбачов, зруйнуйте цей мур!» (Рональд Рейган, 12 червня 1987).
Так буває найчастіше в історії — ідеї виникають в одних, а врожай потім збирають інші.
Тема «Імпрези», її місії та наслідків, здається, загалом вже описана і відома. Але все ж про це говориться як про певну екзотичну казку, дивовижну історію, що була не з нами, не в нашому місті й сприймається як подія просто з літератури, ніби це було в іншій країні. Справді, з погляду другої декади ХХІ століття, коли проминуло мало не два покоління, коли мова йде про події минулого століття, коли прямих наслідків чомусь не відчувається, — яким чином, мовляв, це може стосуватись наших теперішніх часів і турбот?
Ціле покоління народилось, виросло і виховалось далеко після «Імпрез» й «імпрезних» програм, в інших соціальних і понятійних часах.
Це питання спадкоємності будь-яких починань і здатності країни (чи міста) конвертувати висновки у наступні кроки, адаптовувати досвіди й вчитись на помилках. І взагалі, як відбувається розвиток мистецтва і середовища в цій нашій молодій державі? Однак тут спробую лише описати самі події і тло, на якому розгорталась концепція «Імпрези», а отже, створення Музею Сучасного Мистецтва. А аналізи природи сучасних подій залишімо для наступних текстів.
Вкінці XX століття і з розгортанням революційних політичних процесів виявилось, що назагал, при очевидних зовнішніх змінах в нашому місті, та й в країні, питання нових цінностей чи нових бачень майбутнього так і не зрушили особливо з місця. Відбулась механічна заміна політичних пріоритетів, зміни в цінностях чи ментальностях, та це не призвело до виразного поступу і справжніх глибинних змін стосовно не лише мистецтва, а й суспільного його трактування, і стосунку до нього. Стратегічні, комплексні й сутнісні питання (зокрема й мистецькі) перед суспільством проголосили художники. Але з перспективи освоєння і розуміння незалежності виявилось, що питання ці були конструктивні, далекоглядні й навіть політичні. Як могло бути інакше в наскрізь політизованому тамтешньому часі?
Повернімось до ніби незначного епізоду, що стався нещодавно на відзначенні імпрезівського 30-річчя (зараз вже 35 чи 36, якщо вважати, що ідеї «Імпрези» виникли й були висловлені ще у 1988 році.) Тоді, поряд з організаторами бієнале, активну участь в події взяв Юрій Андрухович, який був постійно поряд і зробив неабиякий внесок у формування ідеології наших починань, зокрема літературних програм «Імпрези».
Серед причин і обставин виникнення ідеї бієнале він назвав як всі ті революційні процеси, що відбувались в країні, акцентуючи на паради суверенітетів у Східній Європі, так і одну з ключових і знакових подій, яка ознакувала ідеї «Імпрези», — зруйнування Берлінської стіни, що, мовляв, була апотеозою всіх цих змін.
Я тоді дещо здивувався, бо повалення стіни відбулось одночасно з відкриттям бієнале тут, в Станіславі. А об’єднання Німеччини за пів року до того було лише однією з подій в ланцюгу руйнування комунізму. Але загалом приймаю всі ті обставини 1970-1980-х років, що змінювали світопорядок, як тло і до наших рухів; і все, що відбувалось у Східній Європі, призвівши до зрушень в Україні.
«Імпреза», що народжувалась ще в тілі ніби непорушного СРСР, виявилась на старті України першим проявом мистецьких дій (якщо не зазначити, що буквально перед «Імпрезою» відбулась відома «Червона Рута» в Чернівцях). Це все відбувалось одночасно і паралельно, у той час не було організованого послідовного процесу, оскільки в кожному куточку країни все ставалось спонтанно, за своїми умовами й можливостями. У Станіславі сталось це завдяки кількарічній активності групи художників, які не мріяли бути авангардом, але й не погоджувались з чинним тоді «соціалістичним мистецтвом» і його проявами в місті.
Ідеї незалежних творчих об’єднань і здобуття майданчиків для своїх творів, вільного обміну з колегами за кордоном, формування для цього певних інституцій, які б були базисом для розгортання незалежного мистецтва, формували нові явища, пропагували нові форми в мистецтві, розгортали вільний ринок мистецтв — все те, що потім поступово викристалізувалось у програму міжнародної бієнале і врешті в меморандум, який став програмою не лише конкретної акції, а цілого напрямку і концепції.
Для декого з організаторів важливою була перемога в багаторічному протистоянні з офіційною Спілкою художників. Для мене це не мало жодного значення, оскільки перебував в іншій, можливо свіжішій, сфері — архітектурі.
Бажання пізнання нового привело до змін і авантюр. Потреба ширшого краєвиду і дихання повними легенями штовхало до дії, може, й відчайдушної.
Пізніше, після перших успіхів «Імпрези», коли стало зрозуміло, що чинні мистецькі чи музейні структури (які були спочатку платформою і базою бієнале), не відповідають жодним уявленням про нове мистецтво. Через це основною ідеєю «Імпрези» визначили створення нового, динамічного і багатофункційного вузла, центру… нехай це буде, мовляв, Музей Сучасного Мистецтва. Такі ж питання тоді поставали й у новостворених державах на уламках Союзу і комунізму в Європі. Процес формування у світі музеїв сучасного мистецтва розгорнувся незадовго до цього: після Другої світової війни й на тлі загострення протистояння ідеологій демократизму і комунізму. Цілком природний процес самоусвідомлення нових форм інтерпретації світу і рефлексій на нові виклики цивілізації. Коли виникло конкретне визначення «сучасного» мистецтва на відміну від «модерного», тоді й постало питання формування колекцій, центрів освоєння, ринку і навіть дослідження цих нових мистецьких явищ. В цьому сенсі виникнення потреби нового «музейного бачення» у нас було природним, означеним революційним часом і в цьому сенсі — цілком політичним.
З перспективи часу складно визначити, як відбулось чітке осмислення виставкового завдання «Імпрези» як глобального кроку до створення МСМ. Але теза про такий музей була постійною в обговоренні організації самої міжнародної бієнале. Вперше програмно ця теза з’явилась відразу після завершення першої бієнале, коли виявилось, що в художньому музеї після заклику передати свої роботи для формування нового МСМ зібрали сотні робіт художників з різних міст і кількох іноземних учасників. Постало питання створення в самому музеї відділу сучасного мистецтва. Тоді ще радянське керівництво інституції згодилось на створення такого відділу. Він одночасно мав би стати організатором і відповідальним за проведення наступної бієнале 1991 року. Тоді ж організували й провели повноцінний аукціон (як один з пунктів програми «Імпрези»). Це був перший в Україні мистецький аукціон і другий після Sotheby’s 1988 року в Москві. Там напевне вперше голосно проголосили, що в майбутньому частина коштів від таких аукціонів піде на створення МСМ.
Тоді дзвінко постало питання передачі Пасажу (тепер Гартенбергів) художньому музею. Я тоді працював в Інституті реставрації, і мені вдалось добитись розробки проєкту і проведення першочергової реставрації Пасажу під виставковий зал. На це виділили кошти з бюджету, провели перші санаційні й ремонтні роботи, а відтак нарешті офіційно передали Пасаж під майбутній Музей Сучасного Мистецтва.
У процесі підготовки другої бієнале і погодження нового функційного призначення споруди Пасажу і викристалізувалось поняття, що таке майбутній МСМ в Станіславі. Музей отримав невелике фінансування (насправді пристойне, як на ті часи) для проведення «Імпрези-91». Ця бієнале перевершила всі очікування. Це були сотні художників з усього світу і тисячі творів. Це й стало рушієм вже цілеспрямованого створення Музею Сучасного Мистецтва. Довелось займатись багатьма невластивими художникам роботами з юридичного оформлення різних міжнародних угод, офіційними перемовинами з посольствами різних країн, виснажливими погодженнями з офіційними установами в столиці. Фінансова підтримка була лише від обласного бюджету і частково від Мінкульту. З 1991 року була сформована «Конвенція “Імпреза”» і до 1993 року Пасаж таки відбувся як самостійний Музей, щоправда, зі статутом малого підприємства. Фондами й далі опікувався художній музей, де таки запрацював відділ сучасного мистецтва, теж перший в Україні.
Якщо спочатку йшлось про такий музей для нашого міста, то, усвідомивши, що «Імпреза» — перше й поки що єдине подібне починання в Україні, виросла теза про перший український МСМ.
Був заклик до метрополій включитись до цього. Для нас цілком прийнятним було й формування певного центрального Українського МСМ, не обов’язково в Станіславі. Але подальші політичні події принесли розчарування від дій Мінкульту, столичних амбіцій і загалом влад всіх рівнів, тож ця романтична ідея так і залишилась у Станіславі. А це призвело до тихих, повільних і містечкових трансформацій — і з бюджетами, і з власністю, і з самою бієнале. Хоча вона ще відбувалась до 1997 року. Щоразу паралельно відбувались різноманітні ініціативи, які підтримували ідею створення МСМ, але до сьогодні це чомусь непідйомна тема для України загалом. Були спроби переназвати в Хмельницькому художній музей, потім було кілька спроб в Національному художньому музеї, аж доки Віктор Ющенко не розгорнув роботу з формування такого центру в колишньому Арсеналі в Києві, а Віктор Пінчук не створив такий центр за власні кошти. Згодом були спроби Сороса і фонду «Відродження» провадити такий Центр в Києво-Могилянській Академії, що по-справжньому вплинуло на розгортання сучасного мистецтва в Україні (мені навіть довелось там попрацювати). Тепер також вже існує Інститут проблем сучасного мистецтва при Нацакадемії мистецтв України. Виявляється, ці процеси не можуть відбуватись у нашій країні швидко й у ритмі зі світом.
Зараз, читаючи свої ж заклики, проголошення і меморандуми про МСМ, навіть дивуємось, як влучно і точно були визначені цілі, як послідовно до цього йшли. Наведу текст з досить патетичного, одного з перших проголошень ще з 1989 року:
«…Організатори бієнале “Імпреза” сподіваються, що з допомогою бієнале українське мистецтво зробить ще один крок, щоб повернути собі належне місце у світовому художньому процесі. Щоб наша національна культура була в одному ритмі і в динаміці розвитку світової культури. Подолати неузгодженість і невідповідність рівня сучасної свідомості і форм сучасного буття, які дотепер ще існують в Україні.
Ініціатори в Івано-Франківську розраховують на постановку відразу кількох питань:
- організувати виставковий процес як систему неконвенційних зустрічей і конфронтацій різноманітних художніх систем;
- створити передумови для формування першого в Україні Музею сучасного мистецтва, як генератора новітніх явищ у живописі, графіці, скульптурі й інших формах прояву творчого духу;
- інспірувати процеси аналізу і пошуку, теоретичних конфронтацій, з метою виявлення інтелектуальних потенцій;
- популяризувати як український, так і всесвітній мистецький досвід;
- осмислити і ввести в обіг такі нові структури, як теоретичні пленери, ринок мистецтв, консультаційні зустрічі колекціонерів і експертів;
- зблизити різні національні школи, течії, характери, тенденції та художні системи на шляху порозуміння народів перед лицем нового тисячоліття.
Це перший крок як в процесі розвитку та самоусвідомлення сучасного українського мистецтва, становлення новітніх пластичних форм, так і повернення нашого краю до світового художнього процесу. Шлях цей довгий і для всіх нас ще незвіданий, але перший крок зроблено і дорога дається тому, хто вирушив у путь…».
Звісно, це має ознаки романтичного стилю свідомості кінця пекельного комуністичного століття і взагалі тисячоліття, свідомості, не обтяженої цифровою епохою, переконаною, що все можна, тільки прикластись до того. Тоді ще навіть не існували терміни нових форм і жанрів, що зараз вже знають наймолодші. І варто розуміти, що це казано було в 1989 році, ще коли на дворі перебував комунізм, і ніхто й не мріяв вимагати прийняти нас в НАТО.
Доводилось провадити ідеї, уникаючи позірної провокативності (митець, мабуть, зобов’язаний провокувати, але не той, хто хоче створити підґрунтя для таких відчайдухів).
Потім цей текст викристалізовувався з кожною наступною бієнале. Але сенс залишається незмінним. Все, що ми робили потім для цього, аж дотепер тримається того ж напрямку. Звісно, зараз цей наратив складніший, але й простіший до виконання, бо країна загалом до цього готова. Не впевнений, чи готове наше місто.
