13 вересня у межах фестивалю «Харків (не)релокована культура» відбулася дискусія «Складні ідентичності міста: дослідження через мистецтво». Там презентували два проєкти: короткометражний фільм «Що нам робити з цими будівлями?» та мистецький проєкт «Іменем міста». Ми публікуємо головне з дискусії. 

У розмові брали участь:

– Модераторка Яна Партола — кандидатка мистецтвознавства;

– Микола Набока — актор, співпродюсер фільму «Що нам робити з цими будівлями?»;

– Тетяна Пилипчук — керівниця Харківського літературного музею;

– Віктор Дворніков — архітектор;

– Тетяна Ігошина — заступниця директора Харківського літературного музею.

Яна Партола: Сьогодні ми б хотіли презентувати два важливі для нас проєкти. Учасники намагалися осягнути, можливо, в незвичний (мистецький) спосіб, що є місто, які його маркери, як говорити про місто та мистецький простір тощо. Один проєкт був створений до повномасштабного вторгнення, другий — зараз. Почнемо з проєкту Миколи Набоки. Я запитала Миколу, як його представити. Він відповів: «Якби я знав, хто я є». Гадаю, це цитата для нашого сьогоднішнього вечора. Кожне місто може сказати: «Якби я знало, що я є».

Микола Набока: «Що нам робити з цими будівлями?» — фільм, який ми зняли у Харкові влітку 2021 року. Його історія почалася у 2019 році, коли я потрапив до Школи фізичного театру в Парижі. Там відбулося методологічне збагачення, яке дозволило реалізувати проєкт. На одному з курсів ми дивилися на простір і рух з погляду чистого дослідження.

(…)

Там (у Парижі — прим. ред.) я познайомився з режисером Джонатаном Беном-Шаулем. Я йому підсунув книгу Олексія Бикова та Євгенії Губкіної про модернізм, бруталізм та постмодернізм. Вона захопила його, він любить дивні речі. Він закохався в цю архітектуру і сказав: «У вас у Харкові бачив такі будівлі. Я їду з тобою». Джонатан став учасником харківської резиденції «Слово», почав проєкт-дослідження будівель і захотів щось з ними зробити. Він гостро відчув у повітрі напругу, яка була в харківському контексті декомунізації і розмов про перейменування вулиць. 

(…)

Джонатан запропонував зробити короткометражний фільм, де ми б рухали будівлі. Як вони рухаються? Ми підійшли до цього з погляду, як вони мене рухають. Коли наближаюсь до Держпрому, що він зі мною робить: відштовхує, змушує піти праворуч, ліворуч чи зупинитися.

Фільм розділено на дві частини: інтерв’ю з людьми, які мають стосунок до будівлі, про яку йдеться, та етюд, рухова спроба окреслити динаміку, ритм, характеристики будівель. 

(…)

Фото: Ірина Деркач

Яна Партола: Наступний проєкт про місто називається «Іменем міста». Його реалізував Харківський літературний музей. У межах проєкту також є фільм.

Тетяна Пилипчук: Проєкт вийшов багатоскладовим, у ньому задіяно багато людей (проєкт складається з однойменної виставки, антифільму, мальопису, перформансу «Не про Хвильового», маршруту «13 чекінів Миколи Хвильового» — прим. ред.). З нами трапилося 24 лютого 2024 року.

Одразу зрозуміли, що мистецтво не може припиняти свою діяльність, культура не може завмерти до кращих часів; що нам потрібно працювати, щоб рефлексувати досвід, який з’являється зараз. У якийсь момент збагнули, що старий інструментарій, все, що ми знали до того, — не працює. Він не може допомогти нам відрефлексувати складний досвід міста на лінії фронту. Тим більше він не може допомогти запакувати цей досвід у таку пам’ять, яка б залишалася свіжою через 10, 20, 30 років.

До музею був величезний запит на минуле, тому що в усіх виникло питання, чому так відбувається; що було до; яка наша українська історія Харкова. 

(…)

Потрібно артикулювати, що таке пам’ять. У нас в усіх асоціація, що це — про минуле. Насправді пам’ять — це конструкт, який розповідає про нас більше, ніж про минуле. Тому так вийшло, що ми заговорили про себе, намагаючись опрацювати досвід минулого і спробувати знайти інструментарій, як працювати з нашим досвідом. 

Проєкт — дивний. У якийсь момент Костянтин Зоркін (художник, учасник проєкту – прим. ред.), який з багатьма ескізами приходив до музею, сказав: «У мене було видіння». Він почав розповідати, що бачить Харків як корабель, який стоїть біля ворожої землі, нікуди не пливе, але й не тоне. З ворожої землі прилітає щось неприємне. Команда корабля змушена спускатися в трюм, щоб подумати, що робити з цим усім. Хто ці персонажі? Костя почав фантазувати: створимо художній світ, в якому кожен з нас побачить там свою суперсилу. 

(…) 

Що нам дає жити сьогодні? Іноді здається, що прилетіло, засипало, а нам вистачає сил підтримувати інших. Далі понеслося без Кості. Тоді з’явився образ книги — як символ пам’яті й культури, яка є за нашими плечима. З’явилася людина в цій історії, бо все це заради неї, і неминучість — в образі чорної діри. Все це відбувалося в трюмі. Запрошую Віктора (Дворнікова, учасника проєкту — прим. ред.), бо саме вони з Костянтином створювали цю виставку. 

Фото: Ірина Деркач

Віктор Дворніков: Я займався виготовленням окремих конструкцій та елементів. Якщо говорити про постер, який зараз у Літературному музеї, то це проєкція корабля, що утворює середовище для мислення. У Харкові є величезна криза — минулого життя вже нема, а повернення до нього — це трагічна історія. 

Центральне місце в експозиції займає стіл, де сидять наші герої. Це така робоча панель, де кожен з нас може щось створювати. Полиці — візуалізація теперішнього і минулого. Поверх цього — вимір людей, які ходять по місту й не бачать, що відбувається знизу. Також була розроблена гра…

Тетяна Пилипчук: Трошки тебе переб’ю. Ми провели за цим столом багато дискусій. Намагалися говорити від імені персонажів. Пробували розмовляти про якісь смисли, смерть, життєву силу, минуле і майбутнє, місто і тих, хто живе тут. (…) Вікторе, скажи, що таке місто.

Фото: Харківський ЛітМузей

Віктор Дворніков: Залежно від оптики, можемо давати різні визначення, що таке місто. Якщо абстрагуватися від усього, можна сказати, що це середовище, яке створює певні можливості для тих, хто там живе. Воно складається з багатьох різних компонентів: не можуть будинки без людей, рослин, комунікацій та ін.

Місто, в якому хочуть жити люди, має баланс. Де маємо мотузочки, за допомогою яких поєднуються елементи. Коли ми щось прибираємо, інше починає валитися. Гра ілюструє: коли тягнеш один елемент, інші починають падати.

Тому маєш так працювати, щоб, рухаючи один предмет…

Тетяна Пилипчук: Бачити інших поряд. Це дуже важливо. Ми вийшли на образ міста-намиста, де нанизано багато сенсів і є багато зв’язків.

(…) 

Хочу запросити Тетяну Ігошину, історикиню, яка розкаже про маршрут. 

Тетяна Ігошина: Маршрут (це екскурсія новим музейним маршрутом міста — прим. ред.) має стосунок до Хвильового. Ми не могли його позбутися в цьому проєкті. В усьому він нам був потрібен. Він став нульовою точкою кожної локації маршруту. Відштовхувалися від того, що ці локації мусять бути не просто прив’язані до періоду 1920, а бути важливими вглиб, мусять давати уявлення про можливе майбутнє. 

(…)

Визначаючи Харків виключно як фортецю, обмежуємо його можливості. Що робити людям, які хочуть жити в місті, яке не є військовим містечком. Чи можемо собі помислити майбутнє, не думаючи лише про оборону? Чи можемо собі це дозволити? Таких функцій у Харкова було набагато більше. Впродовж історії він був більше про контактність, взаємообмін, сприйняття іншого. 

(…)

У цьому проєкті ми договорилися до того, що смерть — це не кінець, а певний перехід. Тому кладовища — це хороші місця пам’яті, бо там вона може зберігатися.

Тетяна Пилипчук: Ми спробували знайти нові формати розмови про нас сьогодні. Що у нас вийшло — подивимося. Глянемо, як це буде сприйматися.

Головне фото: фрагмент світлини, Харківський ЛітМузей