Як запит на автентичне та українське змінює Гуцульщину, і чи можна віднайти її справжню? Про це міркує письменник та перекладач Остап Українець.
На звалищах сучасного кічу, створеного навколо тяги до «традиційного», є не так багато спільнот, ідентичностей чи бодай маркерів, які можна вважати надійною опорою. «Точкою входження», не забрудненою імперськими стереотипами і століттями асиміляції. Проте гуцульська локальна ідентичність безперечно буде основним претендентом, якщо візьмемося шукати, який український реґіон найліпше і найповніше зберігає свою автентичність.
Це не просто не так — сама ця видимість «чистої автентики» є частиною проблеми, яка не лише заважає Гуцульщині просто існувати на власних умовах, а й диктує нову ідентичність краям, часто до Гуцульщини взагалі непричетним.
Постколоніальні спільноти частіше змушені борсатися в хаотичному нагромадженні всього збереженого й вигаданого раніше. В процесі постімперського самопізнання ми обов’язково створюємо нові міти та окремий, пов’язаний з традицією містицизм. Один з найяскравіших прикладів пошуку емоційної співпричетности без співпричетности фактичної — сучасне Різдво у Криворівні. Криворівня в українській культурі взагалі має особливий статус: культове місце спершу для Франка й Коцюбинського, завдяки зйомкам «Тіней забутих предків» воно остаточно стало одним із сучасних культурних центрів для українців. Саму Гуцульщину, через історичний статус «дикого краю», багато хто нині сприймає як локус повернення, середовище й місце, яке може відновити втрачені прив’язки, наблизити до відчування належности вже в політичному українському контексті. Культурні нашарування, принесені в наше сприйняття цього краю з різних часів і географій, формують імідж і уявлення про «роль» Гуцульщини в очах решти України.
Сьогодні, власне, цей імідж актуалізується через загальну репутацію західних областей як «місць, де зберегли традицію». Що Гуцульщина є осібним етнорегіоном і жодні традиційні для інших країв практики ніколи не зберігала й не могла б того робити, питання для подібних пошуків третьорядне. Поширення тренду на повернення до українського посприяло тому, що церква Різдва Богородиці, де Сергій Параджанов знімав свій фільм, для мирян з просто легендарної локації перетворилася на культову, а відповідно й на місце паломництва — культурного, а не релігійного. Присутність у Криворівні на початку Коляди багато для кого сьогодні стала одним з чинників відчування належности до загальної української спільноти, яка включає в прямому сенсі й мертвих (котрі сформували цей образ Гуцульщини), і живих (нас сучасних), і ненарожденних (для котрих, у публічній риториці, і хочемо зберегти Україну): локальна ідентичність тут стає загальним надбанням.
фото: Олександр Бондаренко
Цікаво ступити на крок далі й поставити наступне питання: чим узагалі є ця міфологічна Гуцульщина, виражена різдвяним богослужінням у конкретній церкві конкретного села? Де її межі та які риси, власне, відрізняють її від не-Гуцульщини?
В Івано-Франківську, на вулиці Грушевського, просто перед будинком міської та обласної адміністрацій стоїть задрипаний монумент. Ліворуч — типовий перебендя, в минулому козак: у шароварах, чоботах і з академічною бандурою замість традиційної. Праворуч, в сардаці поверх кептаря, в постолах і з довгим волоссям, сидить цимбаліст. За спинами двох музикантів — химерні, частково злучені, півобеліски на честь історичного возз’єднання України в складі УРСР. Півобеліск з боку цимбаліста нижчий, як Західна Україна менша за так звану Велику.
Це кічева імперська статуя, і в ідеальному світі на її місці вже був би якісний громадський простір, який там насправді аж проситься як логічне продовження променаду Валів з одного боку і близької анфілади площ середмістя з іншого. Але в нашому світі вона досі стоїть там, не в останню чергу як проєкція офіційно прийнятого в СРСР образу Західної України.
Бойківщина, Покуття, Підгір’я, часами навіть Опілля назагал репрезентовані єдиним образом, єдиним набором вкрай загальних візуальних ознак (кресані, топірці в чоловіків; кептарі з пацьорками в жінок; трембіта, хати в зруб, вівці і гори зі смереками універсально), що їх інформаційний простір найчастіше інтерпретує як уявну «Гуцульщину». Слово «гуцул» в побутовій українській втратило прив’язку до етнічної спільноти, а стало позначати загалом горян, а то й просто всіх людей, що живуть у певній частині України. І коли доходить до масової репрезентації української культури, стає зрозуміло, що ми самі дуже часто не знаємо, про що мова і хто ті люди, котрих беремося представляти.
Коли Kalush Orchestra презентував Україну на Євробаченні, у ЗМІ окрему увагу приділяли строям (реальним артефактам з колекції Роксоляни Шимчук). На Суспільному вибір сценічного костюма пояснювали так: «Засновник гурту Олег Псюк походить з міста Калуш Івано-Франківської області. У проєкті музиканти поєднують реп та українські фольклорні мотиви. Тому для виступу на Євробаченні гурт обрав автентичні гуцульські вбрання». Калуш — доволі депресивне й заселене переважно в 1970-х шахтарське місто в Підгір’ї. Його локальна культура дуже відрізняється від сільських околиць, а навколишня культура загалом не є гуцульською й відмежована від Гуцульщини Бойківщиною (в горах) і Покуттям (у передгір’ях).
При цьому сама пані Роксоляна пояснювала використання реальних артефактів браком часу на виготовлення реплік і у відповідь на критику використання автентики, а геть не потребою підкреслити «фольклорність» гурту загалом. Зрештою інформаційний складник цього костюма звівся до перетворення реального артефакту на позбавлений інформаційного навантаження кіч. Гуцульський, підгірський — ну, воно десь на Заході України, а я чув, що десь там гуцули, тому тепер усе, що походить із Заходу України, буде гуцульським.
Гуцульщина — передовсім знайома назва у згрубша зрозумілій географії України. Етнографічна Гуцульщина, як і Гуцульщина «самовизначена», відносно невелика. Оскільки високо в горах немає великих міст, майданчиком репрезентації Гуцульщини здавна була покутська Коломия, котра через це пройнялась її естетикою й змістилася трохи «в гори» в умах віддаленого глядача. А слідом за Коломиєю цю естетику почали перебирати й далі, що на Покутті, що на Бойківщині.
Скільки людей, читаючи Стефаника, уявляють собі пологі горби Русова, а не стрімкіші, більш знайомі карпатські види?
Що відомішою стає Гуцульщина як стереотип «гірського краю», то далі шириться змога отримувати туристичний зиск, називаючись Гуцульщиною. Зрештою, Івано-Франківськ вибудовував свою ідентичність обласного центру як «брама в Карпати» — не самостійна локація, а лише протиставлена справжній принаді нашого краю, визначена через неї. Давні розмови про реконструкцію вулиці Грюнвальдської, перетворення її на пішохідну, крутились навколо того ж — окремого, в певному сенсі, класу людей, котрих Покуття не цікавить в принципі, хіба що як притвор, в якому на кілька годин затримуєшся між поїздами.
Видається, Гуцульщина мусить невпинно розширюватись, аби тільки задовольнити наш власний апетит до Гуцульщини, котрий вже вкотре розгорається на нових цікавостях.
Свого часу головним додатком до краєвидів і повітря була жентиця, який приписували цілющі властивості при сухотах. Жентиця була побічним продуктом перероблення молока, її було мало і продавати її туристам було вигідно. Сьогодні, крім баноша з білими грибами, Гуцульщина старається якось вмістити в себе ще й титанічну частку «пам’яті про автентику», яка збереглась від минулих часів, і всі невтілені мрії про наш туристичний потенціал, про українську Швейцарію, швидкісні поїзди до Відня та Парижа і люксторпеду Львів-Коломия.
Тому Гуцульщина розростається вздовж трас, перетворюється на декорації туристичних маршрутів, на розсипи штамповок у сувенірних магазинах від франківської вулиці Незалежності до підземного переходу при станції метро «Майдані Незалежності», на колиби, які тепер складають на конвеєрі для забезпечення ринкових потреб в автентичних шашликах і чанах. Дещо можна облаштувати і в долині. Дещо, як-от їзда на квадроциклах, доступне лише в «диких краях».
Коли гості зі столиці подивляться на коляду в Криворівні через два місяці, у 2024 році, що вони побачать? Яким буде їхній погляд, не включений у соціальну практику святкування, що існує лише всередині громади для громади? Видовище коляди у Криворівні повертає присутнім відчуття власне традиції, належности до чогось давнього (нерідко закоріненого в дитячих спогадах) і важливого. Проте досвід співпричетности зовнішнього глядача і члена громади буде різним: різдвяний плєс починається біля церкви, сторонній глядач є його свідком, проте не адресатом (не більше, ніж решта України). Колядницька процесія в туристах частину спільноти зазвичай не розпізнає і в коляду за межами церковного двору не включає. Площа перед церквою перетворюється на сцену, на якій більшість з нас ніколи не зможе зіграти, і світлий смуток щодо цього нагадує, що ми всі належимо до єдиної громади. Власне, своєю відмінністю від цієї збереженої традиції, своєю неналежністю до неї.
Це не кажучи, що побачене в ритуальних паломництвах до «місць сили» більшість справдешнього життя краю проходить повз нас. Часто навіть в межах одного святкового циклу: 2022 року, 18 січня в господі Харуків відбувався розплєс, ритуальне завершення коляди. Розплєс містить гостину для колядників, спільне переспівування коляд, забави тощо. А також танці — проспівавши кілька коляд зі звичного репертуару, колядники й жінки, як були, у строях, зібралися навколо авдіоколонки на коловий танець із хустинкою під пісні гурту Kalush. Коло замикається. І це також сучасна Гуцульщина.
