Запропонувати анонс
Не тільки «Тіні забутих предків»: розмаїті образи Гуцульщини в кіно

Як змінювались фільми про гуцулів за останні 90 років — і як вони вплинули на сам регіон

Не тільки «Тіні забутих предків»: розмаїті образи Гуцульщини в кіно

Які образи зринають в голові, коли ми говоримо про культуру гуцулів? Для багатьох це будуть канонічні кадри з фільму «Тіні забутих предків», красень Іван Миколайчук, який став уособленням гуцульського легіня, та меланхолійна музика Мирослава Скорика. «Тіні» безперечно є феноменом українського та світового кінематографа і саме вони сформували сприйняття гуцульської культури, зафіксували її в поетично-міфічному образі. 

Однак, Гуцульщина зафіксована у багатьох фільмах: від довоєнних мелодрам країн Східної Європи і радянської пропаганди 40-их років до сучасних інтерпретацій у вигляді мюзиклів та біблійних притч. Пропонуємо здійснити подорож у часі та поглянути, як кіномитці формували образ цього регіону.


 

1930-ті та подорож в екзотичні краї

В 1933 році з’являється одразу два фільми з кардинально різними підходами до матеріалу, які вводять Гуцульщину в кіно. Обидва фільми були мелодрамами, з простим, на погляд сучасного глядача, сюжетом, який мав свої обов’язкові атрибути: la femme fatale (фатальну жінку), зраду та вбивство. 

Польська стрічка «Приблуда» («Przybłęda») віддавала данину тогочасній моді у Польщі на екзотичну і самобутню гуцульську культуру. Стрічка знімалася в селі Жаб’є (сучасна Верховина) з польськими акторами, серед яких була і зірка кіно — Іна Беніта, яку називали польською Мерилін Монро. Хоча місцева культура і мала бути просто сетингом, творці підійшли до її відтворення з уважністю і цілісністю, показавши на екрані гуцульське вбрання, побут, весілля і місцеві розваги на Косівському базарі.

Кадр з “Приблуди”

Автори мелодрами з Чехословаччини «Марійка-невірниця» («Marijka-nevěrnice»), що знімався в селі Колочава, пішли на крок далі, намагаючись документально відтворити реальність. Вони залучили до зйомок, в тому числі і на головні ролі, місцевих мешканців, чеських службовців та євреїв, власників шинків. Хоча «Марійка» більше і не сприймається як жанрове кіно, це неймовірний етнографічно-фольклорний документ доби, де змішалися місцева говірка, саундтрек із коломийок і пейзажі Теребовлі.

Кадр з “Марійки-невільниці”

Захоплення у Польщі Гуцульщиною не зупинилося на «Приблуді», регіон постійно фіксується в кінохроніці. До прикладу, невеликий нарис 1937 року під назвою «Їдемо на Гуцульщину», ніби рекламує глядачеві цей край. Загалом, фільми 30-их років тяжіли до документальної реальності та її реконструкції на екрані, ніяк її не інтерпретуючи.

 

«Визволення» та забуття

Після цього Гуцульщина різко зникає з кіноекранів, аж до 60-их років. Розгадку легко знайти в історії регіону, адже в 1939 році розпочалася окупація західноукраїнських земель Радянським Союзом. В державі «братніх народів» не залишалося місця для оригінальної культури.

Ця трагедія також залишила свій слід на кіноплівці: на початку 40-их років виходять дві кардинально різні кінохроніки. «Трагедія Карпатської України», яка фіксує боротьбу Карпатської України за незалежність, була знята українським підприємцем, меценатом з США Калеником Лисюком. В стрічці навіть знайшлося місце, аби в невеличкому фрагменті познайомити американського глядача (стрічка була створена для американського кінопрокату) з культурою гуцулів.

Інший документальний фільм-хроніка 1940-го року «Визволення», який зняв Олександр Довженко, був знятий на замовлення радянської влади. Стрічка мала показати, як СРСР «визволив український народ з під гніту польських панів і загалом штучної польської держави» та «нарешті возз’єднав український народ в дружній сім’ї братніх народів». Глядач там також знайде пʼятихвилинні фрагменти з гуцулами, де показано, як вони ніби-то неймовірно радіють приходу нової влади.

«Визволення». Олександр Довженко виступає перед гуцулами в Карпатах

Розквіт гуцульської культури на екрані

Подорож Олександра Довженка Закарпаттям під час зйомок «Визволення» і місцевий фольклор надихнули його на новий задум — фільм про опришківського ватажка Олексу Довбуша. Першим намагався втілити Довженкову ідею в життя Іван Кавалерідзе, однак початок Другої світової війни обірвав роботу над фільмом.

Однойменний фільм про Олексу Довбуша все ж побачив екрани в 1959 році. Пригодницький екшн був зроблений за каноном радянської схеми — позитивний головний герой, чіткий антагоніст, якого уособлювали польські пани, і, звісно, гепі-енд. Та й самого Довбуша зіграв російський актор Афанасій Кочєтков. Проте, саме цей фільм знову показав на екрані гуцульську культуру, звернувшись до її легенд. Також він продовжив традицію, яка зародилася під час зйомок «Марійки-невірниці» — залучати місцевих мешканців до зйомок, на цей раз в другорядних ролях і масовці.

В 1962 році, до сторіччя від дня народження Михайла Коцюбинського грузинському режисерові Сергію Параджанову, в доробку якого не було визначних робіт, доручили зняти фільм «Тіні забутих предків». Ніхто не очікував, що цей фільм стане світовим шедевром та розпочне окрему кіношколу українського поетичного кіно. Насамперед стрічку зробила особливою синергія творчого колективу: від акторської гри Івана Миколайчука, якого місцеві сприймали як свого гуцула, до новаторської операторської роботи Юрія Іллєнка.

Параджанов закохався в культуру Гуцульщини і повністю в неї занурився. Під час зйомок він жив у місцевих жителів, багато спілкувався з гуцулами та завжди просив їх контролювати процес, аби всі обряди були передані максимально автентично. Хоча відома сцена вінчання Івана та Палагни з ярмом не є частиною народних обрядів і не отримала схвалення місцевих, режисер все одно вирішив залишити її у фільмі заради символізму. А народну музику в фільмі виконала гуцульська музична капела музиканта Васила (Моґура) Грималюка. 

«Тіні забутих предків» одночасно точно показували гуцульську культуру, і осмислювали її міфологію, підносили до позаземного і міфічного сприйняття, чим створили особливий твір мистецтва. 

Іван Зеленчук, дослідник Гуцульщини, який працював завідувачем відділення «Гуцульщина» в Науково-дослідницькому інституті українознавства каже:

«”Тіні” для гуцула стали таким собі кінопсалтирем. Фільм настільки мав великий успіх у місцевого населення, що навіть казали, що ми почали більше себе розуміти і більше себе поважати. Зрозуміли, що край красивий, а люди талановиті».

Коли ми говоримо про 60-ті роки, варто згадати ще два фільми, які більш документально підійшли до теми Гуцульщини. Одразу після «Тіней» був створений вже майже забутий короткометражний документальний фільм, ода професії бокорашів (карпатських плотогонів), що зникає — «Керманичі». Фільм став хітом і отримав нагороди на міжнародних кінофестивалях в Лондоні, Нью-Йорку та Лейпцигу. Через 14 років після виходу фільму, в серпні 1979 року, Черемошем пройшов останній пліт, завершивши історію бокорашів.

Бокораші на Тисі. 1920-ті роки

Стрічка на тему війни «Анничка», в якій також зіграв Іван Миколайчук, поєднала документальність мелодрам 30-их та метафоричні образи поетичного кіно. І продовжує традицію залучення місцевих жителів, деякі з яких вже знялися в «Олексі Довбуші» та «Тінях».

Радянська пропаганда в дії

Успіх гуцульської тематики та розквіт української культури не пройшов повз радянської влади. Можливо саме як відповідь на ці успіхи знімають музичну комедію «Трембіта», яка виходить в кінопрокат в 1968 році та стає одним з найпопулярніших фільмів року.

Аби зрозуміти, чи є «Трембіта» розважальною комедією, чи все ж елементом пропаганди та формуванням «правильного» образу регіону, можемо звернутися до першоджерела твору. Однойменна оперета Юрія Мілютіна 1948 року, попри легковажний і пригодницький сюжет, мала чітку політичну спрямованість. Оперета мала показати два світогляди у «визволеному» Закарпатті: «правильний», спрямований на будівництво соціалізму, та «неправильний», тобто мрії про буржуазне минуле.

Що й казати, фільм «Трембіта» також відчувається як політичне висловлювання. У стрічці від гуцульської культури залишилися тільки краєвиди Карпат, звуки трембіти та намагання відтворити гуцульське вбрання та обряд сватання. Всі герої фільму розмовляють російською мовою, і йде постійне протиставлення героїв-гуцулів і героїв-солдатів (події розгортаються після Другої світової війни), де тутешні люди завжди мають видаватися недалекими і простішими. 

Кадр з “Трембіти”

Довге чекання незалежності 

Після 60-их, коли в Радянському Союзі знову починає діяти заборона на національну культуру, образи Гуцульщини теж знову зникають з кінематографа. Регіон все одно залишається популярною локацією для зйомок насамперед воєнних картин, таких як «Легенда безсмертя» та «Високий перевал». Проте, краєвиди та де-не-де окремі епізоди в національному вбранні або з гуцульською говіркою не стають повноцінними образами, а лише потрібним інструментом сюжету.

В 1989, коли наближався розпад СРСР і цензура вже майже не існувала, український режисер Станіслав Клименко знімає фільм «Камінна душа». Екранізація роману Гната Хоткевича, яка вчергове звертається до історичної тематики опришківського руху, дає нове трактування кінообразу Гуцульщини.

Кадр з “Камінної душі”

Глядач знову бачить уважність до деталей, як в 30-их і в 60-их роках, до відтворення побуту та мови. Проте чи не вперше на екрані повністю зникають класові теми (в порівнянні з попередніми радянськими фільмами). Фільм знову звертається до світу почуттів, як раніше робили«Тіні», проте робить це в більш приземленій формі — зокрема, на екрані з’являються сцени сексу та оголеного тіла. Відрізняє цей фільм і те, що він нарешті може відкрито говорити про важливість релігії для гуцульської культури, а сцени в церкві відіграють велике значення для передачі стану героїв і сюжету. Хоча в «Тінях» та «Анничці» також були епізоди в церкві, вони є дуже короткими та цензурованими, аби не створювати занадто багато духовності у фільмах. 

 

Сучасні інтерпретації

Після 1991 року, коли нарешті догми соцреалізму залишились в минулому, кінематограф України продовжує звертатися до гуцульської культури, створюючи абсолютно різні фільмі за формою та змістом.

Хтось з авторів звертається до історичного матеріалу. Режисерка Олена Дем’яненко екранізувала оперету Ярослава Барнича «Гуцулка Ксеня», створивши на екрані яскраве шоу з музикою від Dakh Daughters. Фільм «Гуцулка…» ніби намагається передати повноту життя регіону перед приходом радянської влади. Також отримує нове життя легенда про Довбуша з фільмом Олеся Саніна, який вже вважається одним з найдорожчих фільмів в історії кіно незалежної України та ще чекає на свою прем’єру.

Кіно починає відкрито говорити про важливість релігії для культури регіону. «Брати. Остання сповідь» 2013 року відтворює історію життя та складних взаємин двох братів-гуцулів. Фільм має багато алюзій на біблійні історії, зокрема про Святого Христофора, та повністю зберігає гуцульський діалект, пропонуючи глядачеві натомість українські субтитри. Документальне роуд-муві «Зарваниця» досліджує віру та релігію в Західній Україні через процес, який щороку об’єдную десятки християн — пішу ходу до урочища Зарваниця.

Нарешті починається процес дослідження сучасної Гуцульщини, де можемо протиставити два погляди на регіон, ніби «зсередини» та «ззвоні». Режисер Остап Костюк, який родом з Коломиї, зняв документальний фільм «Жива ватра», у якому на прикладі декількох поколінь розповідається, як змінюється відношення до гуцульської культури загалом та до професії вівчарства. Один з тих фільмів, як осмислюють існування цієї культури в контексті сьогодення та спонукає до діалогу про місце старих професій в індустріалізованому світі. Італійська режисерка Міколь Рубіні в пошуках будинку, де виріс її дідусь, зафільмувала селище Ямна, яке нині є частиною міста Яремче. Фільм «Шлях до гір» постійно змінює свою тональність від детективу до ліричного дослідження пам’яті та дозволяє поглянути на сучасну Гуцульщину очима людини «ззовні», яка не знайома з місцевою історією і бачить все вперше. 

 

Коли кіно переплітається з реальністю

Чому саме Гуцульщина стала лейтмотивом в українському кіно 60-их? «Йдеться про інтерес до культури, яка краще від інших зберегла риси первісної синкретичності мислення… Пригадаймо, що гуцули є тими ж слов’янами, котрі колись втекли від хрещення в Київській Русі. Протягом віків у їхньому середовищі ревно підтримувався вогонь язичеських уявлень, які й донині зберегли свою первісну чарівливість», — так пояснював магію регіону Іван Миколайчук у книжці Сергія Тримбача «Іван Миколайчук. Містерії долі»

Гуцульщина мала величезний вплив на український кінематограф та культуру, і наразі є органічною частиною українського кінопроцесу. Більш старі фільми стали документами епохи, які і зараз допомагають науковцям зрозуміти тяглість культурних процесів регіону, а сучасним митцям — автентично передати у творі. Пізніші фільми, в першу чергу «Тіні», були новаторським словом у світовій кіномові, так і маніфестом гуцульської культури. Завдяки чому її оригінальність побачив весь світ, а самі гуцули інтерналізували це почуття і досвід. Для українського кіномистецтва цей край став більше, ніж локацією, а повноцінним співтворцем. В свою чергу кіно і процес зйомок також залишили свої сліди у регіоні. 

Місцеві мешканці зберегли історії і спогади (а подекуди в людей залишилися і більш предметні речі, наприклад оригінальний сценарій до фільму «Тіні»), адже вони ставали повноцінними учасниками кінопроцесу. Крім того фільм був ще й ж важливою частиною дозвілля. 

«Донедавна, доки тут не було інтернету, практично був інформаційний голод. Тому дуже часто фільм ставав вікном у світ. Часто люди ходили на фільм, аби поспілкуватися. Можна сказати, що в нас була така форма спілкування, як перегляд фільму. Це також давало відчуття громади, що ми разом збираємося», — пояснює Іван Зеленчук.

Цікаво також, що вже в незалежній Україні люди хотіли ніби назавжди зберегти цей досвід співтворення і поділитися ним, створюючи хати-музеї, присвячені фільмам: хата-музей «Тіней», в якій під час зйомок жив Параджанов, або ж хата-ґражда «Анничка», безпосередньо в якій проходили зйомки стрічки. Таким чином, кінематограф прямо впливає на регіон, створюючи нові осередки культури. Хати-музеї дають також можливість для нового досвіду перегляду фільмів, адже глядачі можуть напряму взаємодіяти з локаціями творів

 

Головне фото: з архіву Сергія Якутовича

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити