Чи закінчилась війна в реальності роману «Катананхе»? І як саме вона (не) закінчилась?

— Що з нами буде, коли все це закінчиться?

— Це не закінчиться.

(з переписки з другом)

Насправді це звичний прийом — обрамляти побутову прозу про «тут і тепер» давньогрецькою міфологією. У збірках Миколи Куна чи Стівена Фрая знайдеться міф на будь-який випадок: для оповіді про співзалежні стосунки, для новели про втрату чи для роману про дорослішання, кризу середнього віку та старість. На все це, разом взяте, також знайдеться. Все, що ми колись переживали чи переживатимемо, вже було у богів та напівбогів, — лиш в більш кінематографічній формі.

Ось мисливець Актеон побачив те, чого не мав побачити, — і був покараний втратою агентності. Перетворившись на оленя, він опинився на місці того, на кого полюють, і був пошматований власними собаками. Тут вам і про незворотність змін після того, як пізнав те, чого не мав би (іншими словами — про травму), і про плинність ієрархії підпорядкувань, і про уробороса, який поїдає власний хвіст. Красивий міф вміє ділитися своєю красою з буденністю та (дещо) примирити з незворотністю очевидного фіналу.

Насправді фреймінг міфом — це звичний прийом поетизації прози, але виконати його небанально та елегантно досить непросто. Софії Андрухович в «Катананхе» це вдається — вправно, тонко, напозір невимушено. 

«Катананхе» — це історія сусідів київської багатоповерхівки на Оболоні, історія трьох поколінь та історія війни, про яку не говорять. Дія відбувається зараз або в недалекому майбутньому — лише нічні рейви та «пульсуючи угорі червоні цятки літаків» натякають на те, що мова може йти про повоєнний час. Але це не точно. Що, якщо комендантську годину в неприфронтових містах просто скасували? Що, якщо мова йде про військові літаки, що закривають небо над Києвом? Що, якщо ця (нескінченна) війна триває — триває вже звично, «на фоні» та «десь там», триває для інших? Триває так, що про неї перестають говорити (прямо)? Таке у нас вже було, уявити не складно.

І якщо це роман про життя після війни, то чому ніхто не говорить про перемогу?

Катананхе — це середземноморська квітка, якою часто засаджують клумби перед панельками в українських містах. Катананхе швидко росте, довго квітне, добре переносить посуху, не потребує частих поливів — як і багато дійових осіб роману. А ще катананхе називають «дротиком Купідона», тож однойменний роман стає оповіддю про несподівані пристрасті втомлених та виснажених (травмою) людей. Одружений психіатр Олекса, який після (чи під час?) війни полишив свою практику та став продавцем кондиціонерів, наповнюється пристрастю до значно старшої сусідки Жанни. Жанна втратила на війні сина та відчуває себе живою лише під час затяжних запливів — вона купається в Дніпрі, наче у своїй мовчазній тузі, яка не має ані дна, ані берегів. Дружина Олекси Леся — художниця, яка потерпає від професійної нереалізованості, бо «вони прийняли роботи кожного каліки, а моя — надто в лоб» — захоплено ревнує чоловіка та видовищно знищує клумбу з «дротиками Купідона», яку висадила Жанна. З цього моменту дія роману пришвидшується та ущільнюється, поки не настає розрядка фіналу. Остання трапляється ніби сама собою, без видимої зміни, без поразки чи перемоги. Бо в пристрасті розрядка автоматично стається після піку, і все просто повертається на свої місця.

На фоні цього трикутника напруг ще двоє дійових осіб роману автономно проживають свої «подорожі героїв». У Таї — дочки-підлітки Лесі та Олекси — це класична та пришвидшена історія дорослішання від поклику до мандрів, до чудесної втечі. У Максима — чоловіка Жанни, який частіше згадується в тексті як «старий» чи «старий чоловік», — це немічне зависання в череді спроб безшумно зачинити двері, вирушити в останню подорож та забути, як повертатись додому. На фоні цього дійові особи майже не говорять про війну, але говорять про неї майже постійно. 

«Вона втекла на самому початку з якоюсь родичкою, а мама залишилась там, і від неї вже не було жодних звісток». 

«Для чого така дружина? Не зупинила його, не завадила туди піти. А тоді ще й посадила на могилі безсмертник».

«— Іноді ставало зовсім зле. Коли хтось з них таки починав розповідати, а потім втрачав контроль. Греблю проривало. Теорія не спрацьовувала. Я поняття не мав, що робити. Їхні зриви здавались мені моєю провиною. 

— Це була ваша провина». 

Здається ось-ось, і хтось з них проговориться та відповість на запитання, що зависли в повітрі. Війна все-таки закінчилась? Якщо так, то як? І чому ви не говорите про перемогу? Але ні, вони мовчать, неначе сковані чарами Артеміди, яка заборонила їм «розповідати про побачене, про незаконно викрадений досвід, про досвід». Травма — це коли сам забороняєш собі говорити про пережите, коли побачене перетворює тебе на мовчазного оленя.

«Катананхе» — кінематографічний текст, який навіть за формою нагадує сценарій. Читаючи його вперше, я не могла зупинити уяву, не могла не візуалізувати розкадрування. Ось Максим в блакитній картатій сорочці лежить під тополею, а на нього повільно падає пух. Ось Жанна спускається в брудну воду закинутого басейну та прямує до оленя, що не може вибратись. Ось Тая проходить крізь натовп різних, але однаково красивих людей на рейві, та бачить чоловіка, який танцює на протезах. Просто бери та знімай. Як і в кіно, тут все закінчується відносно добре або ж просто непогано, — меланхолійно та стримано піднесено. Майже нічого не закінчується (окрім зв’язку Олекси та Жанни), але життя йде далі. 

«Катананхе» — це текст, в якому Софія Андрухович вглядається в теперішнє, а не звертається до минулого та не досліджує архіви, як це було необхідним для «Амадоки» чи «Фелікс Австрія». Минуле, яке довго було основним матеріалом письменниці, виноситься за дужки — воно перетворюється на сліпу пляму, воно існує та не існує водночас. Натомість авторка дозволяє собі увійти в текст, заповнивши його собою та досвідом людей навколо. Може, «Катананхе» — це київський текст. А може, «Катананхе» — це «просто» універсальний текст, який не потребує виносок та регіональних пояснень. Очевидно, що в «неуніверсальному» вернакулярному тексті теж немає нічого поганого, але вправність в зміні регістрів не може не заворожувати. В регістрі «Катананхе» Софія Андрухович читається органічно та невагомо.

«Катананхе» — близький, автобіографічний, щільний за оповіддю, легковагий за мовою, вправно збалансований різними темпами оповіді. Пишучи про травмуюче та травмоване, авторка не вимовляє невимовного, навмисне залишає лакуни в оповіді — та не стримується, щоб наприкінці не сконструювати ці пустоти так, аби в них могла просочитись обережна надія. Коли трійка пристрасних (Жанна, Олекса та Леся) зникають з оповіді, як тільки зникає трикутник між ними, найстарший в романі (Максим) та наймолодша (Тая) синхронно лежать в різних місцях та дивляться в одне й те саме небо — приймаючи те, що є, та те, що буде. Виникає ілюзія синхронності травми та синхронності зцілення, але це не так.

Десь на межі оптики роману існує «там» — «там», про яке не говорять прямо; «там», звідки повертаються онімілими. «Там», яке все ще нависає німою загрозою над уповільненою під літнім сонцем Оболонню, — навіть, коли війна ніби-то закінчилась. Але це не точно.

«Ніщо не свідчило, що Актеон збагнув перед смертю, ким став».