Нову книжку Софії Андрухович «Катананхе», що вийшла у Komubook, почали активно обговорювати, щойно вона потрапила до читачів. Чи це роман про війну? Чи про життя після війни? Чи мусив роман бути аж настільки тілесним і що насправді можуть означати його метафори?
Головна редакторка post impreza Ольга Перехрест ділиться враженнями від нової роботи письменниці.
…іноді хотілось би, щоб письменники прочитали ще якусь книжку, крім легенд та міфів Давньої Греції, але ось ми тут. Новий роман Софії Андрухович «Катананхе» (який, на мою думку, не роман, а новела) відштовхується від міфу про Артеміду та Актеона — і створює грецьку трагедію в спальному районі Києва.
Чим довше дивлюсь на цей текст, тим більше питань (а не відповідей) знаходжу. Саме тому його цікаво розглядати.
Фото: Настя Телікова для Komubook
Жінки
Що ми знаємо про тамтешніх жінок?
Є три головні героїні: діва (підлітка Тая), мати (Леся) і стара (Жанна). У всіх трьох героїнь — складні стосунки з собою та часом, за що вони зрештою отримують покарання. Леся — бо прагне відвернути час і повернути молодість. Тая ледь уникає кари за те, що намагається пришвидшити час і нарешті подорослішати.
Є божевільна Христина, яка існує поза часом і соціальними нормами.
Жанна… Жанна переживає втрату в минулому, а зараз — карається через несподіване повернення власної сексуальності (тобто намагається заперечити час). Адже чи може жінка в її віці взагалі бути жаданою?
Чи може взагалі жінка бути жаданою — і не покараною за це?
Чому, зрештою, Артеміда перетворює Актеона на оленя?
Можливо, вона робить це просто тому, що може. Бо саме вона має в цій ситуації владу.
Подібним до неї щаститиме менше. Німфа Сірінга, яка вшановувала Артеміду, сама обертається на дерево, щоб уникнути залицянь Пана. Їй легше відмовитись від своєї тілесної подоби, аніж від обітниці берегти цноту (тобто Сірінга обирає не бути жаданою і готова на жертву заради цього).
У казках та легендах про дів-лебедиць чоловік зазвичай теж підглядає за купанням чарівної красуні (як Актеон), але він також краде її одяг — і таким чином отримує владу над нею (памʼятаєте, Леся намагалась це зробити з Жанною, але в останній момент передумала?).
Так і хто ж саме в цій історії — олень?
Собаки
Здається, востаннє собаки займали настільки багато місця в українській літературі в «Інтернаті» Сергія Жадана. Історія виходу людей з-під облоги просякнута «псячим духом», а письменник раз за разом порівнює людей і собак, їхні запахи й вчинки. Щоправда, Сергій Жадан зі своїми собаками пішов іншим шляхом: в його романі пси «працюють» метафорою людей.
«Пси — це і є більша частина “народонаселення” Донбасу: спочатку біля колодязя Паша зустріне озлоблених місцевих, потім — схожих на них собак; куди вже прозоріше. Ті, хто загалом здатен на емпатію, але керується насамперед саме інстинктами. Особливо під час війни» (це писав Євгеній Стасіневич).
В «Інтернаті» озлоблені втомлені й зневірені люди починають нагадувати собак і, навпаки, фактично утворюють песиголовців — міфічних страхітливих істот з собачими головами, що мешкають десь на межі знаного світу. Дозволю самоцитування, але «…великою мірою страх людини перед собаками — це страх відповідальності за свої вчинки». Тоді, у 2017 році, «Інтернат» дав чимало простору для розмірковувань: чому саме собаки стали такою ефектною метафорою покинутості, агресії — і відданості.
І ось — знову роман про війну, знову собаки.
Софія Андрухович каже: «Собака насамперед — це символ безумовної любові. Любові, яка пробачає, яка існує попри все, що може спіткати. Собака — найточніший вловлювач емоцій. Людина може не розуміти своїх почуттів, але собака розумітиме, відображатиме й випромінюватиме їх найтонше. Собака потребує і вміє бути в контакті, у зв’язку. Міф про Актеона серед іншого — це оповідь про обернену проти себе агресію, про самознищення. Історія про те, що за певних обставин втілення відданості й безумовної любові (яким би могла й повинна бути людина для себе самої та для своїх близьких) здатне обернутися проти об’єкта своєї відданості. Думаю, це одна з основних небезпек, яку породжує досвід війни».
У «Катананхе» собаки — різні. Вони — захисники для дівчат-підлітків і небезпечна темна безпритульна зграя; безумовна любов, яку зраджують, і фантазія, якої не існує насправді.
Але що ці обидва романи обʼєднує — вони все ще про відповідальність людини за свої вчинки. Втілюють цю відповідальність саме собаки.
До речі, Актеон гине не (лише) через любов, що обернулась проти нього агресією.
Артеміда не вбиває Актеона одразу, а перетворює його на оленя. Це — покарання упокоренням, а не миттєвою смертю. В одній з інтерпретацій цього міфу Актеон не усвідомлює свого перетворення, і коли чує звуки полювання, не стримується та радісно скрикує. Цей крик оленя чують його собаки — і нападають на свого колишнього власника, роздираючи його на смерть.
Актеон помирає не тому, що його обернули на оленя. Він помирає, бо не усвідомлює свого перетворення, і поводиться далі так, ніби нічого не сталось.
І це те, що відбувається з багатьма нами під час війни.
Війна
Є спокуса назвати «Катананхе» «поствоєнним» романом, але це не так. Як описати роман, створений під час війни, що описує дії після війни? Можливо, один з небагатьох, хто знає відповідь на це питання, — режисер Валентин Васянович, що у 2020 презентував свою «Атлантиду».
«Атлантида» — похмуре кіно (з перспективи 2020 року), яке водночас мало б давати надію (коли думаєш про нього у 2024). Сюжет фільму розгортається у 2025 році: Україна перемогла Росію; а Донецька та Луганська області більше не окуповані. Проте щасливим життя на деокупованих територіях не назвеш. Головний герой — ветеран, який залишився працювати на Донбасі, знаходить порятунок лише після зустрічі з волонтеркою. Васянович показує: війна несе смерть, тільки любов може її перемогти.
Чи перемагає любов у світі, створеному Софією Андрухович? І якщо так, то любов чия і до кого?
Можливо, любов до квітів?
Про саму назву «Катананхе» Софія Андрухович казала так:
«Я перебирала різні варіанти і постійно поверталася до слова “катананхе”. Просто квіточка, нічого особливого, але так добре звучить, що справді відображає те, що хочу передати в атмосферному тексті. (…) Зрештою, це декоративна квіточка, чому б це не мало бути декоративне слово?».
Але катананхе також має назву «стріли Купідона», тобто закоханості несподіваної, компульсивної, неконтрольованої. Що теж дуже про цей роман.
Мисткиня Алевтина Кахідзе, яка досліджує тему садівництва й рослин загалом, казала: «Кожному українцю потрібно знати, що відбувається в саду саме з погляду ботаніки. Ти навіть не уявляєш, скільки зайвого робиться там людьми».
Зрештою, навіть знищені фарбою квіти зможуть вирости заново, і навіть не знатимуть, що їх могли / хотіли вбити, зрадити чи покинути (та ж Алевтина Кахідзе казала: «Єдині пацифісти на цій планеті — рослини, бо вони нічого не зроблять у відповідь, якщо захочеш зірвати листок чи гілку»).
З людьми чи собаками так не вийде. Доведеться жити з наслідками власних рішень.
Головне зображення: Діана і Актеон (1518 рік). Лукас Кранах Старший
