Як культура «пішли на каву?» впливає на спільноту творчих людей? Що ж, post impreza знає наукову статтю про це.
Цей текст мистецтвознавиці та докторки наук Надії Бабій «Альтернативні простори кавʼярень західноукраїнських міст кінця ХХ сторіччя в контексті цивілізаційної приналежності» був опублікований в 2021 році. Ми публікуємо уривки з неї, які стосуються Івано-Франківська.
…Богдан Шумилович порівнює офіційний громадський простір Львова другої половини ХХ сторіччя з «радянізованими путівниковими наративами», що не було поодиноким, і може бути використаним стосовно решти міст регіону. (…) Тож не випадково, що культурні простори всієї радянської імперії мали в собі частку львівського культурного середовища. Більші міста — Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород — окремо вирізнялись добре збереженим історичним ядром, етнічними інтелігентськими колами, що вижили в умовах тотальної «совєтизації» та були основними носіями старих наративів і практик (культури кавʼярні, квартирної, музичної, артистичної), навколо яких у той чи інший спосіб формувалось середовище. Луцьк, Тернопіль, поруйновані в часи Другої світової війни, окрім поодиноких збережених історичних будинків, забудованих у 1960–1980 роках, переважно новими індустріальними кварталами, раніше зазнали русифікованих впливів.
Іншим фактором розширення культурних практик були переселенці, що, частково асимілюючись, збагачували локальну культуру своїми інтересами. Так само спільною характеристикою для топосів регіону була динамічна форма утворення неофіційних просторів, на яку впливало чимало факторів: медійність через налаштування радіоприймачів, пізніше телебачення, на іноземні хвилі та родинні звʼязки, повʼязані з близькістю до кордонів (Польща, Чехія, Угорщина, Румунія), доступ до зарубіжної літератури в мережах книгарень «Дружба», студентські Інтерклуби тощо.
Альтернативні середовища різної характеристики формувались і в локальних провінційних містах, селах. Переважно серед богеми чи людей, що не примикали до «системи», формувались за інтересами, залежали від випуску з закладів навчання. Юрій Винничук колоритно описує 1978 рік у обставинах львівських неофіційних просторів та тотальної «системи»:
«Я пив за свої і на шару, пив сам і з друзями, пив у кнайпах, сквериках, парках, брамах, пив у кінотеатрах і на стадіонах. (…) Я пив з класними письменниками, які не мали змоги надрукуватися, і з модерними художниками, які демонстрували свої картини лише в майстернях. Кращі з них поволі відходили в інші світі, бо не дотримувалися міри у випитому, залишаючи мене напризволяще».
Інтервʼюери з покоління 1970–1980-х зазначають, що публічно виражати себе в Західній Україні було небезпечно, тож відверті розмови базувались у квартирах, іноді майстернях художників. (…) За словами Василя Махна, «у художників [Тернополя] були майстерні, і там нам ніхто не заважав бути вільними». Ще однією перевагою професії художника було те, що навіть перебуваючи в опозиції до «системи», можна було влаштуватись на роботу та мати творчу майстерню. Згадуючи події львівського розгону самвидаву «Скриня», Юрій Винничук писав: «Пора влаштуватися де-небудь художником оформлювачем і продукувати транспаранти, стенди, стінні газети та іншу байду, як це робив Грицько Чубай».
Транспарантами, оформленням торгових вітрин, монументальними роботами заробляли й інші. Художник-дисидент Опанас Заливаха, повернувшись з мордовського заслання, у 1980-х роках мав майстерню на горищі вірменського костелу (тоді музей атеїзму), працюючи в комбінаті торгреклами. Цьому періодові завдячуємо появі чудових модерних інтерʼєрів кавʼярень Івано-Франківська в співпраці з архітектором Володимиром Сокальським: «Медівня», «Кристал», «Білий камінь», «Вишиванка». Попри сьогоднішні повідомлення в місцевій пресі, Заливаха не був завсідником кавʼярень. Маючи гіркий досвід псевдодемократії, почерпнутий у часи «відлиги», він приймав обране товариство лише вдома, у виняткових випадках у майстерні. Зрідка приходив на відкриття виставок, надаючи перевагу дню наступному, щоб усамітнитись коло робіт. Відвідував для розмов лише обрані місця: близьких товаришів, працівників Художнього музею, де любив провадити розмови філософського змісту, розмірковувати навколо естетичних цінностей, обмінювався літературою.
Культура кавʼярень у вказаному регіоні є однією з найусталеніших. У кавʼярнях перетинались усі покоління та стани, це середовище можна вважати найдемократичнішим з усіх неофіційних. Найбільшого поширення на досліджуваних теренах ці заклади громадського харчування отримали в часи Австро-Угорської імперії наприкінці ХІХ століття, що повʼязане з багатьма факторами: появою потужного заможного класу, розвитком різностанового громадянського суспільства, зміною моди на частування, клубною культурою. Кавʼярні забезпечували потреби міжособистісної комунікації, були місцем реалізації багатьох публічних культурних практик. Цитата з «Чернівецьких нарисів» 1910 року Франца Порубського унікальним чином відповідає духові часу, що зберіг свою актуальність і наприкінці ХХ століття:
«Кав’ярники — особлива каста людського суспільства, які перетворили на частину своєї професії ритуал щоденного кількагодинного чи лише кількахвилинного відвідування кав’ярні — незмінного місця міського рандеву. Це люди, для яких кав’ярня — їхній другий дім — стала місцем політичного, суспільного, літературного й приватного обміну. Кав’ярники представляли особливу спільноту й жадали, щоб їх такими й визнавали».
Філософ Володимир Єшкілєв влучно надає цій культурі цивілізаційної характеристики, у якій існує чітка привʼязка до політикуму, а заразом з тим відмінний поділ на «своїх» та «чужих». Філософія харчування обумовлює світоглядні цінності: «Люди “Цивілізації кав’ярень” не запрошували до свого дому будь-кого й воліли зустрічатися з діловими та лівими десь на нейтральній території […] люди кав’ярень не лише здійснюють ритуал узаємного пізнання. Вони тим визнають свободу іншого як свободу вибору не лише страв і напоїв, але й вибору своїх шляхів та цінностей (…) Цивілізація кухні принципово не пропонує вибору (…) Тому що общинне життя не передбачає “іншого” та “окремого”».
Цивілізаційну, символічну модель відводить гастрономічним закладам і Юрій Андрухович, описуючи частково вимислені обʼєкти у своїх романах, що відсилають нас до знайомих прототипів. Важливо, що в історичних реаліях конкретних топосів ці моделі озвучувались у самоназвах закладів громадського харчування. Так, корчма з «Рекреацій» асоціюється з вільним сміховинним простором, однак одночасно це полікультурний, поліглотний простір, де велике значення надається риториці. Корчма є символічною моделлю демократичної держави. Пивбар на Фонвізіна, описаний у «Московіаді» виступає моделлю Москви та імперського простору, що, будучи неспроможна управляти, навʼязує решті світу свої вимоги. Їдальня-«закусочна», як ще один особливий мікросвіт, є притулком жеброти та підозрілих людей з усіх кінців радянського простору. Цей простір схильний до різного роду провокацій та терористичних актів.
За словами архітектора Зеновія Соколовського, традиція збиратись «на каві» була характерна винятково для західноукраїнських областей, та зустрічалась ще на просторах Литви — особливо в Каунасі, частково Вільнюсі. Радянський «общепіт» дещо спростив інтерʼєри знатних колись кавʼярень, гастрономічні заклади втратили камерність та пишність; у 1970–1980-ті вони були обладнані довгими столами, за якими складно було усамітнитись чи вести інтимні розмови. Приватне життя належало загалу, люди з різних компаній часто тулились за одним столиком на вільних місцях. Часто каву подавали при гастрономах, де були високі столики для спілкування навстоячки, що демонстрували, цитуючи Володимира Килинича:
«…соціалістичні традиції їжі нашвидкуруч, звички совєтського “макдональдсу”. Гранчаки для соку й горілки, цинкові тазики для готової продукції та, власне, і сам зовнішній вигляд пиріжків та їхній паризько-віденський асортимент: капуста, горох, лівер, картопля. Серветки сором’язливо кладуться в кількості не більше двох прямо під пиріжки, на дно звичайної совєтської тарілки, з якої кожен з нас їв колись манну кашу. Розмови (приміром, “Дай сюди!” — проміжна фраза між “Йди сюди!” та “Йди звідси!”), обличчя, одяг, очі… живий міт!..».
Однак навіть такі аскетичні простори обростали міськими легендами завдяки богемі — митцям, що використовували ці майданчики як сцену, на якій «…кожен … грав свою роль, позував і позиціював себе перед іншими такими ж кав’ярниками».
(…)
Подібну щоденну практику застосовували у цей час і у Івано-Франківську. Причетні були переважно художники, працівники Художнього фонду та архітектори з НДІ «Діпромісто», архітектурно-реставраційних майстерень. Богдан Губаль пригадує, що для нього ця традиція була досить новою. Івано-Франківські митці рухались по «золотому кільцю» — щоденний ритуал послідовного відвідування низки кав’ярень у напрямку від худфонду: «Кубік» (Медівня) — «Кривий» (кафе Облспоживспілки) — «Білий Камінь» — «Кристал» — «Юність» — «Прикарпатський коровай».
Близько 10–11-ї ранку збирались перед будинком фонду Спілки художників, чоловік 7–8, іноді менше; обговорювали новини, ділились побутовими проблемами, питали поради. Далі хтось кидав клич: «Ну пішли», — що було ознакою того, що той, хто кликав, гонорово виставляв.
До товариства художників приставали архітектори: Зеновій Соколовський, Софія Соколовська, Мирослав Гресько, Ігор Чолій, Микола Капак. Іноді підсідали письменники: Микола Яновський, Степан Юзва, Ярослав Довган, Ярослав Ярош, рідше Степан Пушик.
Кавʼярні згадуються у творах поетів, наприклад Неоніли Стефурак: «Зустрінемося в Юності на каві / як зустрічались в юності колись…». У підвалі «Кристалу» 1991-го відбулася відома вечірка-фуршет на честь відкриття другої «Імпрези». Запрошені були винятково художники — 200 осіб. Як пригадують, того вечора серед запрошених був і Заливаха. Серед найцікавіших закладів був ресторан «Карпати», що став відомим єдиним на той час в Україні театром-варʼєте, який, окрім музичних номерів, включав до репертуару багато балету, акробатики, маскарадних постановок. Також варто згадати, що нетривалий час до початку 1990-х у Івано-Франківську альтернативним театральним простором було новозбудоване кафе «Пегас» (1985). Будинок, у якому була локація кафе, зводився як своєрідна комуна для творчої інтелігенції. З розпродажем квартир творчі вечори в «Пегасі» припинились.
У 1990-х роках культура кавʼярень набула нових рис та культури в цілому. Культовими ці кавʼярні стали для нового покоління 30-літніх, учорашніх студентів, учасників Революції на граніті, Студентського братства, пластунів, митців, що схилялись до постмодерних практик. Надважливу роль такі заклади відіграли в Івано-Франківську, який наприкінці 1980-х перебрав на себе роль культурної столиці. Кілька реалізованих культурно-мистецьких проєктів згодом були оформлені під гаслами «Імпреза», «Станіславський феномен». Важливими були й інші форми інституціалізації культурних практик, а саме — злиття їх у цей період з політикумом. Конфронтацію в полярних культурних середовищах зауважує Богдан Шумилович: «…естетика “нових незалежних” комбінувала практики гіпі, панку, театральний бурлеск, національну риторику та практики сучасного мистецтва».
Організатори Міжнародного бієнале «Імпреза» (1989) Михайло Вітушинський, Микола Яковина, Ігор Панчишин зауважують на важливості для трендів — столики почали виносити на вулицю, посеред публічного простору міста. Ця тенденція свідчила про ідеї відкритості, демократизації влади їхньої ініціативи особливої кавʼярні, що поміж своїми називалась «Шафа». «Тісний інтер’єр кав’ярні — це кав’ярня, яку ми називали “шафа”. Це був такий заклад без вікон, що складалось враження, що заходиш у шафу. Там було досить мало місця — десь два чи три столики, і там добре було проговорювати такі якісь тонкі речі».
Інший відкритий майданчик міста повʼязана з феноменом нової альтернативної преси, а саме «Четвергом». Кафе «Під горіхами» мало вигідну локацію в центральній частині міста — початок вулиці Галицька. Тут знаходиться памʼятка архітектури Пасаж Гартенбергів, у якому 1991-го проводилась друга бієнале «Імпреза», знаходились «імпрезівські» фонди, відбулись події «заімпрезних додатків». Неподалік — фонди та кабінети науковців Художнього музею, при якому і формувалась «Імпреза», був створений відділ сучасного мистецтва. Тож не випадково, що товариство перетиналось саме в цій вуличній кавʼярні, тут обговорювався макет видання, зустрічались молоді художники та мистецтвознавці, читались тексти публікацій, обговорювались плани виставок. Аналізуючи нову культуру кавʼярень цього покоління, зазначимо, що 1990-ті стали ерою зміни гастрономічних констант. Звичну каву з горілкою чи коньяком миттєво змінили культура розливного пива та кока-коли.
Хоча й львівські інтервʼюери відзначають важливість у цей період особистісної харизми бармена, унікальністю культових закладів Івано-Франківська було те, що барменами в умовах надшвидкої капіталізації змушені були працювати відомі вже на той час письменники-філософи, художники. Так, у 1993–1995 роках ходилося на Прохаська. Інтерес до цієї професії теперішній лауреат премії імені Тараса Шевченка Тарас Прохасько здобув на підробітках у Празі: «Я собі подумав, що я то міг робити. Особливо як на тодішній рівень барної культури […] зі мною віталося страшенно багато містян, знаючи, що я — Тарас, бармен». Прохасько працював у кількох закладах, відомих своєю специфічною напів кримінальною аудиторією: деревʼяна корчма-ресторан «У вуйка Івана» на території міського парку, «Лис Микита» тощо. Разом з барменом до нового закладу переміщувались завсідники, у конкретному разі — інтелектуальне та творче середовище Івано-Франківська: «…всі постійні клієнти сиділи біля стійки … відповідно було це підгожим місцем для всяких історій. […] у тих закладах, де я працював, то один-два столики були зайняті власне тими, хто курував заклад, бригадами…»
(…)
Останнім культовим кафе 1990-х у Івано-Франківську був «Під Лиликом». Кавʼярнею вдень слугував сам сад, де були столики, окремі імпровізовані альтанки, за словами письменниці Галини Петросаняк, це був такий Монмартр для Станіславова. Логотип «Лилика» на його фасаді намалював художник-концептуаліст Ярослав Яновський, що якийсь час працював тут барменом. Кажан зображений з висолопленим язиком — іронічна алюзія, що відображала дух молодого товариства. Тарас Прохасько зазначав, що «Лилик» був надзвичайно важливим: як локація, місце, символ візуально-літературного «Станіславського феномену». Він визначає його третім після журналу «Четвер», «Імпрези». Визначність цього громадського середовища є цивілізаційною моделлю вільного простору, адже чогось подібного не було й нема ніде:
«Ця ідея життя в саді, відкритої і вільної території, де можна почувати себе в місті, але органічно, — вона була дуже важлива й, надіюся, воно так і далі буде».
(…)