Серед Станіславського феномену є більш гучні імена, які знають читачі, а є ті, що історія замовчує. Принаймні в половині випадків, коли шукала, хто ж входить в цей список, не знаходила згадок про письменниць. А оскільки хочу розповідати історії жінок, вирішила виправити цю ситуацію та взяти інтерв’ю в Марії Микицей — авторки, яку зараховують до групи українських письменників та письменниць, що жили і творили в Івано-Франківську в 1990-х та мали у своїй творчості ознаки постмодернізму.
Ми домовились зустрітися в Пасажі Ґартенберґів. Пані Марія прийшла в строкатій сукні та хустині в тон і вже чекала на мене з філіжанкою кави. Це була розмова про занурення в 90-ті, феномени і загадку творчості.
Хотіла почати спочатку. Ви закінчили фізичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Як так сталося, що з фізики перейшли в поезію і журналістику?
Університет я закінчила у 1988 році, два роки пропрацювала в технічному бюро. Це були два найнудніші роки в моєму житті. Вірші почала писати раніше і, власне, подумала, якщо нічого не зміню зараз, то [не зроблю цього] взагалі ніколи, і моє життя так і буде нудним. Працюватиму з дев’ятої до шостої, а потім вийду на пенсію, бо така робота затягує. А інертність мислення — це не дуже добре, та не так вже й погано. Тоді так сталося, що опинилася в обласній молодіжній газеті «Комсомольський прапор».
На п’ятому курсі подала свої вірші в газету «Київська правда». У них був конкурс одного вірша — і я його виграла. Приїхала [до Івано-Франківська] вже не як порожнє місце — мені дали написати пару тем. Написала добре, і мене взяли в газету. Це був 1990 рік, фактично, довшу частину життя я пропрацювала журналісткою.
Пам’ятаєте, як почали писати вірші?
Перший вірш написала в шостому класі. Нам з російської літератури задали вивчити вірш про війну. А я жила на хуторі й згадала в той самий день. Ні, я у Франківську жила, але в нас була хатка окремо біля міського озера.
І тоді це був хутір?
Я так його називала, бо була одна хата і більше нікого. Колись це була вулиця Матросової, а тепер — Ленкавського. Там були сади, роздолля, озера.
Згадала про вірш в останню мить. Вдома не було літератури російською, віршів російських, думаю собі: поки в бібліотеку піду, поки знайду, вивчу… Вирішила написати вірш і вивчити та пішла до школи. Сиділа, молилась, щоб мене не викликали. Але ж не з моїм щастям. Мене підняли, була перелякана, але думаю: якщо запитають про автора, скажу, що написав Іванов чи Петров, вчителька що, знає всіх російських поетів? Це було перше публічне читання власного вірша. Декламувала з таким пафосом, що в класі стояла мертва тиша, потім мені ще й аплодували. Після того зареклася ніколи більше не писати і публічно не виступати, бо це все здавалось такою ганьбою. Довго не писала, бо потреби не було. Власне, повернулась до цього на п’ятому курсі університету: в мене було п’ять віршів, я подала на конкурс і виграла.
Ви повернулись після університету до Івано-Франківська. Як потрапили до кола митців, літераторів, до кола «Імпрези»?
До кола «Імпрези» потрапила як журналістка. В липні 1990 року мене взяли в газету. Це було обласне молодіжне видання, де писали про все і про культуру також. Власне, завдяки цій роботі я перезнайомилася з усіма письменниками, художниками.
На початку нашої зустрічі ви сказали, що місце, яке ми обрали, дуже символічне. Що взагалі тоді відбувалося? Яка атмосфера панувала?
Місце символічне в тому сенсі, що ми сидимо в Пасажі [Ґартенберґів], де відбувалася перша «Імпреза», друга «Імпреза». Тут внизу — розкішні підвали, там теж були акції. Зараз, мабуть, це все абсолютно неможливо.
Що відбувалося?
Це був прекрасний збіг молодості, зовнішніх і внутрішніх чинників. Ми були юними, прагнули самореалізації, це все відчувалось, як на жерлі вулкана, — емоції, враження, гормони. В черговий раз, як і кожне покоління, ми хотіли змінити світ. Або принаймні зробити трішки цікавішим і кращим.
Плюс розпад Радянського Союзу — його вже не було, не було соціалістичного реалізму, тоталітаризму. Область відкрили — вона ж була закритою, тут були об’єкти військового комплексу.
Збіг внутрішньої та зовнішньої свободи уможливив події, які почали відбуватися.
Відкритість кордонів…
Так, абсолютно. Відкритість кордонів. Пам’ятаю, як робила інтерв’ю з Іздриком та Яремаком, і до Франківська на летовище прибув перший боїнг. Ми ще говорили: «Що там боїнг! Те, що відбувається тут, — цікавіше і важливіше». Але це був перший боїнг…
Теж була подія.
На той час це була знакова подія. Такого ще не було ніколи.
Станіславський феномен щодо літератури — це про письменників і письменниць, які мають ознаки постмодернізму в своїх творах. Ви погоджуєтесь з цим?
Очевидно, що так. Попри різні означення постмодернізму і те, що ми були несхожими на інших. Тобто, це не було класичне письмо, це вже не був соціалістичний реалізм. Ми не могли інакше писати з огляду на виховання, на освіту, на нові віяння.
Нам хотілось чогось іншого, по-іншому творити, що досі такого ще не було і чого без нас не буде.
Пам’ятаєте ваш перший виступ у Франківську?
Не пригадую, чесно кажучи. Мені запам’ятався інший виступ. Це була презентація журналу «Четвер» в обласній філармонії. Зала була заповнена вщент, я писала тоді вже в газету «Світ молоді» про це. Було дуже багато людей, були запрошені автори того номеру. Я ще була секс-символом — не знаю, чи це потрібно згадувати, але це дуже жіноча історія. Я була секс-символом презентації. Ми щось там з Іздриком танцювали — він мене на сцену в танці вивів і я читала нові вірші. І це було абсолютно не схоже ні на що до цього. Потім ми ще тусили пів ночі.
Юрій Іздрик, Петро Мідянка, Марія Микицей. Фото: Павло Дробʼяк
З ким з тодішнього кола ви дружили найбільше?
З Галиною Петросаняк. Ми познайомилися, коли я відвідувала студію «Зав’язь», яку Степан Пушик вів у Прикарпатському університеті. Ходила туди, бо мені було важливе літературне середовище. Ще була літературна студія в «Комсомольському прапорі», яку вела Неоніла Стефурак. Мені було цікаво після Києва. Власне, виросли інші люди, яких не знала, і це було такою несподіванкою, що у Франківську життя буяє.
А в Києві ви належали до творчого середовища чи тільки у Франківську?
У Києві на філологічному факультеті також була літературна студія, її вела Людмила Скирда, ходила пару разів з літературної цікавості. Системно почала писати вірші на п’ятому курсі, коли вже писала дипломну.
А як ви обрали фізику?
Як не дивно, не любила читати шкільну літературу. Це так довго і нудно, ще й на літо давали списки. Мені це здавалося марнуванням часу. А фізика і математика — це було дуже швидко: прочитала, запам’ятала, розв’язала і забула. Власне, з таких утилітарних мотивів все й починалося. А потім поступово відкривається ця краса гармонії та логіки, думаєш: як це все впорядковано, як це все доцільно. І починаєш міркувати: хто це все створив, таке досконале і прекрасне?
Яка подія з тих 90-х вам найбільше запам’яталась?
«Імпрези» — це однозначно. Вони розширювали межі внутрішньої свободи. Візуальне мистецтво також дуже емоційне, і якщо бачиш, що можна так малювати, то задумуєшся: як тоді можна писати? Чи можна ці лінії перевести в слова? Чи можна з графіки зробити текст, і який це має бути текст? І взагалі, чи існують такі слова, якими це можна передати?
Виставка «Рубероїд». І, власне, в 1992 році на мистецькій виставці — хоча це стосувалось і художників, Єшкілєв мав на увазі письменників, — були вимовлені два слова: «Станіславський феномен».
У цьому немає нічого дивного, мистецтво було настільки провокативне, незвичайне і свіже, що інспірувало нові ідеї та враження, нові відчуття, — заради чого і живеться. Бо що ще?
Чи були у вас колаборації з художниками?
Найкраща колаборація художників і письменників — це журнал «Четвер». Журнал текстів і візії. Він виходив спорадично, але це було прекрасно. І його презентації. Звідкись набігала тьма народу.
Можете описати одну з таких презентацій? В мене є один примірник, але в бібліотеці post impreza гортала всі примірники — і вони такі різні. Якщо вже пізні друкувались, то ранні були дуже рукотворні.
Абсолютно. Це робилося спочатку, образно кажучи, на коліні.
Ви мали до цього стосунок?
Ні, я не робила, мала стосунок тільки як авторка. Це потрібно було десь видрукувати, набрати, у ті часи все робилося на ентузіазмі, але треба було знайти людей. Таких самих ентузіастів, як фонд «Молода Галичина» з Ростиславом Гулем, якийсь період Вадим Войтик допомагав, потім ще хтось. Але результат завжди був у вигляді самого номера.
Де ще ви мали можливість публікуватись в той період?
Був такий еротичний журнал «Лель». Я там мала колонку, підписувалась «Марі». Також в Тернополі була газета «Пан+Пані», я там теж друкувалася. Навіть мій знайомий розповідав, який вчився у Львові на той час: це була весна чи літо, вікно відчинене, йому вітром занесло аркуш газети з моєю колонкою. Він дуже здивувався.
У «Четвергу» друкувалась само собою, потім був «Перевал». Це такі гарні спогади. Тим більше нам платили гонорари. Це були 90-ті, не дуже багаті часи.
Пам’ятаю, лежу на дивані, це була субота, грошей немає. Думаю, треба піти в магазин, хоча б купити мінімум, каву випити, але ж нема за що. Ну, нема то й нема. Полежала, постраждала, встаю, йду до поштової скриньки, а там — гонорар з журналу «Лель». Це було дуже доречно.
Коли читала про вас різні статті й загалом шукала про Станіславський феномен, приблизно десь у половині статей ви з Галиною Петросаняк згадується, але в іншій половині — ні. Тільки Андрухович, Іздрик, Прохасько і Єшкілєв. Навіть якщо запитати людей, хто більш занурений в літературний контекст, ті знають, а масовий читач, швидше за все, ні. Як думаєте, чому так відбулося? Чи ще когось історія забула і чому?
Ще є Анька Середа, зараз це Анна Кирпан. Вона розповідала, що знайомилась з Іздриком і він згадав про «Четвер», а вона йому: «Ну а я — Анька Середа». Якось так пішло.
Тобто є канонічний список Станіславського феномену. Там сім осіб, крім названих, ще є Володимир Мулик.
Мені розповідала моя харківська подруга, яка вчилася на філологічному і вчила Станіславський феномен, що думала, ніби «М. Микицей» — чоловік. А потім, коли ми з нею познайомилися, вона була приємно здивована, що я виявилась жінкою.
Я до цих речей ставлюся спокійно. Ми живемо все ж таки більшою мірою в чоловічому світі, тобто й далі живемо. Хто хоче знати чи кому потрібно знати, той буде знати. А кому вистачає чоловіків, то будь ласка.
Я на вікіпедії про вас знайшла цитату Єшкілєва: «Марія Микицей підсвідомо намагається побудувати в українській літературі знаково-образний комплекс “анти-Забужко” як альтернативну концепцію сучасної жіночої лірики».
І мені стало цікаво: що це за образ «анти-Забужко» і яка це концепція сучасної жіночої лірики?
Це треба Єшкілєва питати (сміється). Можливо, він мав на увазі якусь чуттєвість, не знаю. Що означає «анти-Забужко»? Я не знаю відповіді та не дуже й хочу знати. Взагалі цікаво, чи за цей час змінилась думка Єшкілєва. Може, я вже хтось там ще.
Розумію, що про себе казати складно, але чи могли б ви себе пригадати тодішню і як вас сприймали?
Очевидно, треба розділити мене як журналістку і як поетку. Позитивно сприймали, тобто мене кликали на всі презентації, виставки, тому що знали, що я про це пишу і пишу добре.
Як поетку… По-перше, це були верлібри. На той час мало хто писав верлібром, всі силабо-тонікою. А я писала вірші, ніби рівняння розв’язувала. Це був той самий принцип: мало бути логічно, послідовно і правильний кінцевий результат. Вірш мав бути тотожним до того, що відчувала. От коли читала, було дуже важливо, щоб я відчувала один до одного ті ж емоції, які стали поштовхом до написання. Що кожне слово має бути саме в цьому місці, а не в іншому, і воно має бути саме таким. Це правильний розв’язок, коли відповідь задовольняє початкові умови.
Ніби тридцять років минуло, а мені й досі нецікаво писати вірші, які відображають реальність.
Вважаю, ця реальність досконала і прекрасна, немає сенсу її дублювати, тим більше, що однаково не зробиш так ідеально, як Творець. Мені подобається створювати свій світ.
Вигадувати інші реальності?
Так, очевидно. І це набагато цікавіше, ніж дублювати цю дійсність.
Читала в інтерв’ю цікавий факт, що вам вірші приходили як картинки.
Як тексти. Просто як тексти. Пам’ятаю, це був п’ятий курс, я їхала на практику в тролейбусі. Ранок, багато людей і — бачу вірш. Просто дивлюся перед собою — вірш. Спочатку думала, що це стрічка на табло. Я на всіх дивлюся і ніхто не реагує. Потім виявилося, що тільки я бачу вірш, що немає там нічого. Власне, це перший вірш, з якого почала писати. Так триває дуже довго.
Це і досі триває?
Так, до сьогодні. Тобто, можу про це не думати. Інколи є таке, що шукаю окремі слова чи окремі закінчення. Але, як правило, я їх просто бачу. От вам і візуальна частина письменницької творчості. Інколи це абсолютно невіддільно, чи ти бачиш, чи малюєш, чи пишеш. Все так переплетено. І, власне, загадка творчості й залишається загадкою. Це вічна тема. Як про любов, життя і смерть, так і про творчість.
Читала в інтерв’ю, що ви по-різному пишете прозу і поезію. Правильно розумію, що поезія вся вам приходить з такої візуальної частини, а до прози ви вже більше готуєтесь. Вони до вас приходять, як стрічка в тролейбусі?
Недавно думала, що давно не було віршів, що треба написати. Але про що? Початківцям-письменникам радять: пишіть про те, що найкраще знаєте. Думаю: і що я добре знаю зараз? Про те, що добре знала, вже давно написала.
Але намагаюсь жити в злагоді та взаєморозумінні зі своєю підсвідомістю. І буквально за дві хвилини написала вірш. Тобто у підсвідомості вже все було готове, тільки потрібен був поштовх, щоб воно виринуло назовні.
Коли ж пишу прозу, маю якийсь початковий сюжет сторінок на двадцять, але потім сам текст мене веде. І дуже часто, коли починаю писати, сама не знаю, який буде наступний абзац. А потім: невже? Хто б міг подумати…
У таких випадках себе називаю не письменницею, а першою читачкою, тому що для мене самої це несподівано, я про це не думала і не знаю, звідки воно взялося. Пишеш абзац за абзацом, а потім текст починає жити своїм життям і кудись тебе виводить. Мені цікаво, чи взагалі є межі фантазії й уяви. Тобто для мене самої це пригода: не знаєш, де опинишся і чим воно завершиться. От мені в писанні прози цей момент дуже подобається. Наче дивишся кіно й очікуєш, що там далі. А ще виникають персонажі, про яких навіть не думала. І що їм в цьому тексті робити, їх же не було початково. Але вони є.
Я довго пишу прозу, бо потім шкода прощатись зі своїми героями. Вони такі різні, стараюсь не дуже травмувати їх, не вбивати. Життя має бути в радість і на втіху. Фактично, моя проза — з відкритим фіналом. Все надіюсь, що напишу продовження і з ними зустрінусь, як з добрими знайомими.
Якщо для письменниць є якийсь окремий рай, то, очевидно, там будуть зібрані всі персонажі з моєї прози, і мені буде приємно та цікаво з ними зустрітися і поспілкуватися.
У вас є чотири поетичні збірки, дитяча книжка, проза. Що далі? Про що ви пишете або хочете написати?
Зараз пишу фентезі. В мене є книжка з харківською письменницею Юлією Баткіліною «Чужі бажання» — фентезійні оповідання. А зараз пишу фентезійний роман. Дивлюся, що потрібно його завершувати, але ще не дійшла до кульмінації. Знову підозрюю, там буде відкритий фінал, але треба себе брати в руки — чого дуже не люблю — і писати продовження. Бо це також несерйозно — понаписувати купу книжок з відкритим фіналом.
Хочу повернутися до Станіславського феномену. Його вивчають в університетах, а в 90-х роках, коли тільки означили це явище, ви себе асоціювали чи відносили до нього? Які у вас були відчуття тоді й зараз?
У молодості сприймаєш такі речі як належне. Феномен — то феномен. Чому б і ні? Тим більше в юності ми всі були геніями, ми всі були феноменами. Це однозначно. А що, зрештою, змінюється? Хто там каже, що він вже не геній? Це дуже по-людському. Звичайно, це все було несподіваним, хто знав, що Єшкілєв до такого додумається.
Літературних груп в Україні було достатньо завжди. Але власне феноменів не було.
Можливо, ми трохи відчували себе особливими. Але це було так прекрасно. Я, Галя й Анька — нас було троє.
Анька працювала після інституту в театрі на Львівщині, тому фактично тут були ми з Галею. Один мій знайомий, який не був дотичним до літератури, десь прочитав матеріал і сказав: «Маріє, мене втішає, що тебе назвали після Галі Петросаняк». Я йому відповіла: «Нас всього двоє. (сміється) Більше немає поеток». Так воно і сприймалося.
Чи підтримуєте ви зараз з кимось дружні стосунки?
Зараз у кожного своє життя. Чим раніше було ще прекрасно — 90-ті роки, комунікація тільки через домашні телефони, в кого вони були. Але можна було вийти на Сотку і завжди когось зустріти. Або піти в «Лилик». Якщо вже на Сотці немає, то там точно хтось сидить. Це спілкування було дуже мобільне. Часто бачились, часто тусили, а вже потім як починаєш козу водити…
Часто зустрічі були несподіваними і виникали якісь ідеї. Ніби сидиш за кавою, щось собі говорите, раз — і пішло. Попри зовнішні чинники, наявність Сотки і «Лилика» — це було, як зараз мобільні телефони. Можна було зустрітися і поділитися ідеями чи текстами. Пам’ятаю Мирослава Короля, він зараз у Києві. Він — мистецька частина феномену. Можна було піти в «Лилик», він свої роботи носив туди. Мені завжди хотілося зробити йому трепанацію черепа і заглянути, що там відбувається, коли він малював. Як ці процеси в голові, з чим там що замикається, що він малює такі неймовірні речі.
Загадка творчості — вічне питання. І чому, навіщо це? Ясно, що для урізноманітнення життя, для відкриттів і пізнання. В науки інші методи, інші способи пояснення світу. А мистецтво — це також метод.
Що в письмі ви б хотіли ще спробувати? Або що ще не зробили і відчуваєте, що потрібно?
Потрібно дописати фентезі і продовження двох романів, що вийшли з відкритим фіналом. Ще потрібно починати роман, що називається «Сукні». На перші двадцять сторінок сюжет вже є.
Чи є щось, про що жалкуєте?
Ні, намагалася жити на повну. Переконана: життя дано для радості, самопізнання і пізнання. Можна зробити з власного життя трагедію, навіть дуже легко, але який сенс? Якщо так сталося, що можу писати, чому б не вигадувати людей, світ, пожити іншим життям? Ще кимось побути за межами свого «Я». Якщо це мати за мету і рухатися в цьому напрямку, тоді не дуже і жалієш. Якщо вже шкодувати, то за тим, що зробила, ніж за тим, що ні.
Творчість тримає, збагачує і є хорошим мотиватором прийняття інших людей. Шукаєш у всіх людях особливе, думаєш: а це згодиться мені для тексту? Воно трохи утилітарно звучить, але якщо зустрічаєш таку людину, це чергове свято. Це трохи мисливство — лови цікавих людей. З віком такі штуки все рідше і рідше відбуваються, але коли трапляються, тебе захоплює, як в молодості.
В Іздрика є текст «Туга за несправжнім». Що ж це було? Справжнє чи несправжнє? Це були гарні часи. Якщо говорити про феномен, то ми всі реалізувалися, ніхто не кинув писати. Всі пишемо дотепер: хтось більше, хтось менше, але ми — пишемо. Це було визначально для нас і таким воно залишається.
