Бари стали невіддільними культурними локаціями Івано-Франківська: після розмови про бар «ГОСТ» post impreza пішла в ще один бар.
Юрій Шацький розповідає історію бару «Блуд»: чому вони вирішили влаштовувати концерти, як добирають гурти і чого бракує барній культурі міста.
Від самого початку існування закладу в ньому був мистецький складник: ви планували робити виставки, концерти. Чому для вас це було важливо?
Спочатку був артскладник, а потім — заклад. Ще зі студентських років організовую різні вечірки, заходи, концерти, й тоді постійно бомжував від закладу до закладу. Хотілося мати свою місцину, де можна було б ще й робити івенти.
Що цікаво: попри карантин та ізоляції у 2020-му, ви все одно вирішили відкрити бар, спрямований на проведення заходів.
Ніхто тоді не знав, що це таке і наскільки воно затягнеться, а в планах «Блуд» був давно. Ми вже починали підготовку, знайшли класне приміщення, робили ремонт. Це було саме те, що хотіли, шкода було все втрачати, — тож вирішили ризикнути та спробувати.
Ми самі вигадували інтер’єр. У нас є «блудна стіна» — на ній частинки слів замінені на слово «блуд». У нас є зал, який називаємо «зал слави франківського рок-н-ролу», де повністю чорні стіна та стеля, і все розписане назвами франківських груп. Спочатку задум був просто запросити когось, хто гарно малює. Але не встигали, тож брак часу зіграв свою креативну роль. Вирішили: хай самі учасники груп писатимуть свої назви на стіни, й просто на відкритті давали їм фарбу. Фрост (Олег Мороз) перший написав «Пан Пупец», а далі — пішло-поїхало. Зараз це виглядає дуже антуражно, кожен свої групи написав по-різному. Петро Буяк написав «Balymba» взагалі на пів стіни.
І дотепер, якщо є групи, які ще не вписані або новостворені, вони мають право написати свою назву в нас на стіні, тим самими увічнивши її. Така жива штука, вона працює далі.
А як формуєте культурну програму? Хто за це відповідає і визначає, які це будуть концерти: ви самі чи просто до вас звертаються групи певних напрямків?
За культурну частину відповідаю я, й також все організовую. Навіть не шукав когось, кому це довіряти. Відкривав цей заклад, бо знав, чого хочу. Я давно вже в українській музичній тусовці, знаю багатьох музикантів. Були люди, які, щойно почули, що я щось відкриваю, одразу пропонували приїхати та грати. Тобто я хотів це робити — і я це роблю.
Немає особливих обмежень за стилем, аби грати в «Блуді». Сказав би, що ми більше обмежуємо за якістю: якщо музиканти досить молоді й не мають поки багато чого показати, то це — мінус. А загалом, навпаки, стараємося захопити більше: чим ширший спектр, тим цікавіше. У нас відбуваються заходи від інді-попу до блек-дез-металу. Але беремо тільки якісний контент.
Я виступаю єдиним критиком і тільки я можу не допустити людей до виступу в нас. Не те щоб себе вважав бозна-ким, але подобається досить різнопланова музика, і трохи тямлю в тому, як вона має виглядати, подаватися і доноситись людям. Група має качати своїм стилем. Не так важливо, чи мені подобається ця музика, — якщо група класна, якщо вона качає, якщо я б рекомендував її послухати поціновувачам того чи іншого стилю, зважаючи на те, що вона робить якісний продукт, тоді чого не зробити їм концерт?
У «Блуді» відбуваються не лише концерти, але й виставки, так?
Так, у нас окремий зал був виділений під це. Спершу хотіли, щоб у нас постійно висіла чиясь виставка, й на початку воно так і було. Знаходили людей, які мали бажання виставлятися, та організовували ці виставки.
А де знаходили цих людей?
Франківськ — велике село, всі всіх знають. Музична туса перекликається з художньою і письменницькою зокрема. Всі разом тусуємося, а якщо не тусуємося, то знаємо, де кого знайти. Ми їх знаходили, нас знаходили, ми робили виставки. Була навіть одна дистанційна виставка: сама художниця жила в Берліні, вона передала сюди картини, ми під час заходу спілкувались по відеозв’язку, а згодом картини поїхали назад.
Наш перша виставка була дуже цікава. Франківський чувак, про існування якого я не знав, але його брат був нашим постійним відвідувачем та познайомив нас. Зʼясувалося, що після поїздки в Мексику він почав малювати такі цікаві, відкриті речі — скандальні, але дуже круті.
Загалом у нас точно було виставок двадцять, а потім воно якось плавно загуло. Поменшало охочих, поменшало людей, які приходили на виставки. Зате залишився назавжди приємний момент: коли людина робила виставку, то завжди дарувала одну свою роботу. Якщо походити нашим баром, можна побачити різні картини: це не просто ми собі повісили, це — картини авторів, які виставлялись у нас.
Також у нас були презентації книжок, вечір еротичної поезії, фотовиставка, «Демократична сокира» робила поетичні батли, стендапи були й навіть діджеї бувають. Восени мали презентацію короткометражного фільму, у створенні якого я брав участь. Це робили мої знайомі, які не пов’язані прямо з кінематографом: один закінчив філософський факультет, з другим колись в універі ходили разом у театральний гурток. Кажуть, хочуть знімати фільм і треба акторів, звукорежисера та, коротше, всіх — я їм допоміг з цим. І де робити презентацію, як не у мене? Стрічка називається «Тональність», вона про музиканта і продавця сувенірів на Стометрівці у часи війни. Як на мене, гарний вийшов фільм.
А ще джеми ми робимо. Це більше тусовка для музикантів, ніж для інших: прийти, спілкуватися з нотами. Джем — це імпровізація. Зазвичай вони відбуваються на конкретну тематику, наприклад, є блюз-джем, але не обмежуємо музикантів в цьому. Це просто імпровізація, те, що народжується зараз, у цей момент між тими, хто на сцені. Більш загальні джеми ми афішуємо, але деколи це відбувається спонтанно. У нас взагалі стоять піанінко, гітарка. Хоча, може, гітарка вже не стоїть, я поміняв штуки чотири, вони часто ламаються. Але кожен може прийти в будь-який момент до нас, сісти та грати.
За час вашої роботи чи справдились очікування щодо необхідності бути не лише баром, але й культурним майданчиком?
Задоволений тим, як все склалось. Якщо спочатку здебільшого ми запрошували, то потім репутація почала працювати сама на себе і зараз ми в списку турів груп Україною. Завжди команди в турі минали Франківськ, тому що в українській музичній тусовці вважалось, що тут нема де грати. Тепер у Франківську з’явилось де грати. Фактично наш заклад представляє наше місто, як майданчик для прийому музикантів.
У Франківську бари не вперше стають місцями культури (було колись кафе «Під лиликом», була «Химера», зараз «Блуд» і «ГОСТ» — цілком собі культурні локації). Як думаєш, чому так?
Треба десь діватись людям, які цього хочуть і які цього прагнуть. Культура має існувати. Ці івенти, які проводяться, вони потрібні насамперед людям. Як учасник мистецької тусовки вважаю, що треба, щоб таке місце завжди існувало. Це наша маленька епоха і зараз ми заповнюємо цю нішу.
І також є тусовка, яка сформувалася саме навколо «Блуду».
Є люди, які навіть робили пропозиції у «Блуді». Або недавно приїжджав чоловік з передової: зробив пропозицію, прийшли до нас святкувати. Вони познайомились у нас, стусувались у нас, почали зустрічатись у нас.
Нам вдалося створити нашу атмосферу, в якій людям комфортно, і, можна сказати, що дійсно є така якась наша тусовка.
Як гадаєш, як вдалося створити цю атмосферу?
Можливо, це тому, що ми не обмежувалися якимось конкретним напрямком. Старалися зробити так, щоб кожному було в нас комфортно. Комусь подобається інтер’єр, комусь — музика. У нас контактний бар, тобто немає офіціантів. Все базується на спілкуванні. Часто можна побачити, що черга стоїть до входу надворі. І в перші дні мої друзі казали: «Що це таке? Така велика черга, зроби щось із цим», на що відповідав: «Люди, заспокойтесь, стійте в черзі, балакайте, — це ж можливість познайомитися з іншими людьми».
Тож у нас прижилось, що стояти в черзі — це окей. З ніби проблеми це переросло у те, що у нас люди багато спілкуються: стоїть черга, а потім двоє незнайомих людей разом йдуть, сідають собі десь, знайомляться, знаходять спільний інтерес.
Стараємося все це будувати довкола музичних вечорів. Тому що на ті чи інші заходи приходять дві категорії людей: одні цілеспрямовано відвідують захід, а інші потрапляють випадково. Коли людина попадає на групу, яку до цього ніколи не слухала, і вона їй сподобалось, людина починає слухати її далі. Класно, коли це українські виконавці, — так популяризується музика і розширюється світогляд тих, хто спонтанно зайшов у бар.
Можливо, через те, що нічого подібного більше у Франківську немає, це й затягує людей до «Блуду».
Топлю за атмосферу, вона прекрасно тримає людей. Можливо, це свобода, в деякому плані — необмеженість. Люди розуміють, що тут — творчий осередок. Будь-який захід є інтерактивним, що теж дозволяє відчути себе частиною чогось. Наприклад, коли граю зі сцени, викладаюся на сто відсотків. Коли віддаєш свою енергію, вона потрапляє в кожного, хто тебе слухає, і потім вертається тобі.
Ми особливо не слідкуємо за соцмережами. Можливо, я трохи древній для цієї штуки, але хочеться, щоб реклама була більше на устах. В Європі є заклади, які взагалі не мають соціальних мереж, і люди приходять туди, бо знають, що там точно буде щось класне. Бо все тримається на тому, що відбувається всередині, — на атмосфері. Звичайно, викладаємо те, що у нас відбувається, але якихось надзусиль не робимо.
На твою думку, що бракує барній і концертній культурі Франківська?
Подобається, що у місті розвивається барна культура, з’являються нові заклади. Можливо, деколи бракує власного бачення, своїх думок. Люди часто запозичують в інших закладах деякі штуки, і з одного боку — це окей, але деколи — це занадто.
Стосовно концертної культури, то раніше, років 10 тому, у нас була дуже велика тусовка музикантів: тільки на «Промприладі» було 20 репетиційних баз, ми нараховували до 40 різнопланових груп. Усі всіх знали, але всі грали авторську музику, кожен творив у своєму стилі. А зараз дуже мало авторських колективів, все заповнили кавер-бенди. Звісно, розумію, що музикантам потрібно заробляти, тому нікого за це не критикую. Та якщо відповідати на це запитання, то нам бракує прагнення до створення авторської музики.
Фото надані героєм
