Інсценізація — Назарія Паніва за мотивами творів Олени Шкребтієнко «ПТСР відкладається»
та Еріха Марії Ремарка «Повернення».

Коли почалася війна з московією? У 2022 році, коли впали перші ракети? У 2014, коли окупували Крим? Чи, може, значно раніше — коли у наших будинках зазвучали: російські серіали, російська музика, російська мова. Коли ми перестали помічати різницю між “їхнім” і “нашим”?

Це вистава про усвідомлення того, що “ностальгія” часто була пасткою.
Що ми слухали, сміялися, жили в інформаційному просторі, який крок за кроком насаджував чуже — і стирав наше. М’яко. З піснею. З екрану.

“Дім, де говорять уламки” — це спроба почути себе серед тиші після руйнувань. Почути, як звучить українська пам’ять — і відрізнити її від чужої. Ми не повинні стирати ці спогади, ми повинні робити висновки.

У виставі звучить ненормативна лексика та мова ворога (російська).