Знайти простори миру всередині війни. Іноді в це складно повірити, але світ продовжує існувати — після літа приходить осінь, кожна рослина дозріває у відведений їй час, зорі складаються в сузір’я, а сніг випадає взимку, щоб наповнити землю вологою перед весною.

Оля Михайлюк: Для мене таким простором є ліс. Але де знайти його – справжній – у місті? У Франківську мені пощастило – натрапила на #горрри в підвалі. Тут є Ярема Стецик, який вміє принести настрій, повітря, колір гір. І є прекрасний підвал – точніше підземний перехід «Ваґабундо». Мені саме про перехід і йдеться. В той світ – де переплітаються промені і гілки, світло і темрява, де можна зустріти своїх істот.

Оля Михайлюк готувала фото, відео та світлові роботи протягом 2020-2021 в Карпатах. Природні патерни, кольори й матеріали. Основний колір робіт дають свіжі ягоди бузини, тому жовтень-листопад зазвичай проходив в горах.

Виставка була запланована на весну’2022, але не сталася через повномасштабне вторгнення. Роботи лишилися під скляним дахом майстерні в Києві. В будівлі майстерні розташувалися військові. Кілька місяців доля творів була невідома. Восени приміщення повернули у цивільне функціонування, роботи вдалося вивезти. В жовтні-листопаді, коли дозріває бузина, Оля мала би їхати в Карпати й продовжувати, але восени’2022 цього не сталося.

Повернення в гори було навесні. Тоді ж Оля познайомилася з місцевими волонтерами, що їхали на схід. З того часу вона почала записувати відео інтерв’ю з військовими з Франківщини, зокрема про їхні зв’язки із довкіллям.

Повернення до абстрактних робіт відбувалося місяць тому. Оля Михайлюк поїхала в гори й спробувала вступити в діалог з роботами, створеними до повномасштабного вторгнення. Отже маємо документальні інтерв’ю з передової, в яких наші військові освідчуються в любові горам, грибам і потокам, а ще – тумани, гілки, краплі бузини, хрести, хвилі, яблука, кола. І світлокола.