твори на папері

Незрозумілість – термін, який запропонував Фрідріх Шлеґель застосовувати, щоб описати ситуації, коли іронія ускладнює той смисл висловлювання, який у нього вкладено.
Юрій Іздрик, скільки нам доводилося перетинатися у виставковій площині, нерозривно поєднує побачене з прочитаним. Починаючи з далекого 1991-го на «Імпреза. Провінційний додаток №2», він інсталював у простір виставки стрічки з написами від руки з опусами про жінку «як біологічний отвір навколо дірки». Потім «Четвер» ‒ часопис візії і текстів. Теперішня збірка лірики «Після прози» супроводжується нескінченними
комп’ютерними колажами-ілюстраціями, які файно виглядають на сторінках мережевого «Мертвого щоденника». Його наративно-літературне мислення неможливе без абстрактно-образного ряду. Навіть якщо тексту обмаль, або немає зовсім, чи він перебуває на марґінесах у вигляді назви до роботи видима картинка надиктовує інструкцію позбавлену логіки змісту, як і саме буття.
«EN THEO» ‒ створення непослідовного реєстру випадково підглянутих за своє життя речей. На відміну від комп’ютерних вправлянь, колажі ручної роботи просякнуті матеріальністю, фактурною грубістю і реальною нагодою скористатися можливістю підглянути досередини, за межі дозволеного.
Що побачимо? Переліки відповідей неочікувані і хаотично перемішані, бо назви умовні і радше збивають з пантелику чи на манівці, аніж пояснюють побачене. Палімпсестність багатошарових зображень, неодноразово замальованих зверху новим надає аркушам історичної ваги, значущості та віри в те, що за допомогою таємничго Х-промінця можна довідатися про те, що знизу, з чого починалося. Композиції всіх аркушів хоча і будуються
навколо фігури, схожої до замкової діри, різняться колористичними вирішеннями, пластикою рисунків, внутрішньою космогонією та зовнішньою орнаментикою. Сюжети танцюють навколо отвору. Практика означування зводиться до проголошення гасел, до застосування багатьох прийомів постмодерну – цитування, іронії, деколажу, змішування, неясності, непевності, плинності.

Надання роботам чітких назв пов’язано:
а) з потребою розрізнення робіт під час руху і лайкання на аукційних торгах в Інтернеті, що запровадив автор ще до відкриття виставки (аукціон триває);
б) ускладненням процесу візуального сприйняття твору на виставці, відведенням прямолінійного погляду на манівці літературних домислів та алюзій;
в) з тим що автор має і на це право.

Чіпляючи до роботи конкретну назву, художник розщеплює свідомість глядача на сумніви і поліфонію. Хто такий Тесла, про кого з Гугенгаймів ідеться, екзегез ‒ це хвороба чи пастка??? «Сформульоване Юлією Кристевою поняття “практика означування” наполягає на динамічному процесі сигніфікації, що включає в себе суб’єкт і політику. Хоч практика означування може мати місце і в таких засобах комунікації, як мистецтво і музика, Кристева вважає що текст та переосмислення політичної мови дають особливо переконливі приклади їхнього виразу. Ці приклади текстуальної практики не відкидають наративу, метамови або теорії, а натомість проходять крізь них, постійно перетинаючи межу, внаслідок чого сигніфікація не замикається в систему, а натомість приходить до нескінченності у своєму процесі», ‒ Бернадеста Майлер.

Іздрик уникає концептуалізму в своїх візуальних практиках. Не бажаючи відвертатися від чуттєвого світу, закриватися в колі поняттєвих спекуляцій, митець полює на «невловимі цінності» через їхні матеріальні еквіваленти. Силует отвору, який слугує композиційним центром кожної роботи, є основою візерунку, що розгортається навколо нього.
Іздрик полюбляє створювати серії: «Анатомія світу», «Всьо по 1 Є», «Іздрик: живопис, графіка, Трансильванія», «Прощання з рибою». Причому, кожна робота самодостатня і не прочитується продовженням попередньої. Але все це схоже на спроби систематизувати, укласти перелік, упорядкувати той хаос, що пропонують нам медіа.
Своєрідна спадщина й означення її як індивідуальний релігійний досвід і практика споглядання, яка очевидно пізнається під час творчого процесу. Отвори є доказом того, що минуще є щілиною історичної реальності, яка бере участь у природному процесі забування з можливістю відвернення ситуації шляхом запам’ятовування і збереження у творі мистецтва. Філософський Іздриків дискурс, що стосується сенсу мистецтва, перш за все концентрується довкола проблеми живопису. В колажах можна дошукуватися різноманітних посилань чи більш-менш свідомих звернень і тільки формальної схожості з поп-артом, абстракцією, та основою цих робіт є діалог із модерністською традицією, або метадискурс на тему стану мистецтва нині тут.