Роман Дзундза народився у Франківську в липні 1985 року. Професійну освіту здобув спершу в Івано-Франківському музичному училищі імені Дениса Січинського, потім — у Львівській музичній академії імені Миколи Лисенка. Відтоді встиг по-всілякому попрацювати з професійною симфонічною музикою. У грудні 2023 року став художнім керівником Івано-Франківської обласної філармонії імені Іри Маланюк.
Серед амплуа й досягнень Дзундзи є ще й такі: оперно-симфонічний диригент, доктор філософії, володар премії ім. Марійки Підгірянки. Він також автор та продюсер аудіовізуальних проєктів «Ірина Ключковська. Фантазії», «Логін: Україна, Пароль: Пісня», «Невідомий Бортнянський», «Кирило Стеценко. Милість миру» та оригінальних проєктів «До тебе, Господи, взиваю», «Розум і серце: компроміс гармоній».
Говоримо з Романом про його різноманітну діяльність — творчу та менеджерську; гроші на культуру; музичне мистецтво та класичну музику.
Диригент — це ваше перше професійне амплуа. Диригента позиціюють по-різному: як того, хто «обслуговує» оркестр, композитора та слухача, або того, хто дбає про порядок на сцені. Яка ж роль диригента, на вашу думку?
Поставлю вам зустрічне питання: «Яка роль людини, що осідлала коня, якщо вона ще й за ним доглядає?». Це щось подібне. Тобто диригент грає обидві ролі, про які ви сказали. Він водночас працює з самим матеріалом і доглядає за оркестром, бо це велика кількість людей.
А ще це унікальний інструмент: якщо порівнювати оркестр із фортепіано, можна сказати, що кожна його клавіша жива — зі своїми думками, сім’ями. Кожна клавіша має цілий спектр почуттів, які стосуються живих людей.
З іншого боку, є сама музика — те, що об’єднує диригента, оркестр, композитора і слухача. Я б говорив про якусь єдину думку, яка будує Всесвіт. Партитура — це така собі координата певної точки у Всесвіті. Якщо ми з оркестром правильно розшифровуємо координати, то вирушимо саме на ту планету, яка нам потрібна. Нас не викине у безликий і мертвий космос, на нас чекатиме чудесна подорож. Але парадокс полягає у тому, що ми ніколи не будемо думати, як композитори минулого. Темп і масштабність наших думок відрізняються. А ще ми маємо доступ до інтернету, якого не було раніше, а це впливає [на нас].
Нам доводиться перевтілюватися, як акторам на сцені, але у них слова, а в нас — мелодичні малюнки, піщинки думок, які маємо розгадати й втілити. Словом, завдання диригента — не тільки створювати те, що є на сцені. Концерт — це фінальний продукт. А до того диригент продумує, як представити виступ як хороший торт з багатьма шарами, зібрати інгредієнти. Це робимо на репетиціях, і це займає більшість часу. Але інколи так кайфуємо від процесу. Сьогодні грали Респіґі та Сен-Санса — ви б бачили ці лиця. Ми робимо piano (тихо; музичний штрих, який означає метод взаємодії з музичним інструментом — ред.). Потім — два piano, три piano, а далі три piano на staccato (музичний штрих; коротко, гостро — ред.). Так вибудовуються фантастичні характери! Видно, як в учасників оркестру запалюються очі від того, що вони роблять, — просто тому, що вони музиканти й вони цим живуть. Отже, підбір матеріалу, правильна робота, встановлення чітких завдань диригентом вибудовують міцний професійний зв’язок у команді. Тоді колектив симфонічного оркестру стає повноцінним інструментом, який підпорядковується диригенту та мистецьким завданням.
фото: Юрій Рильчук
Ви досліджували проблему ідентичности українського хорового диригента кінця XIX – початку XXI століть. Чи щось змінилось у професії диригента, зокрема хорового, з плином часу? Чи ця галузь є умовно класичною і сталою?
У попередніх епохах диригент керував авторитарно. Лише в кінці 1980-х, коли помер останній великий диктатор у світі музики австрієць Герберт фон Караян (помер у 1989-му — ред.) диригенти поступово переставали бути авторитарними. Тепер диригент — це лідер, який очолює колектив, а відносини всередині будуються демократично. З одного боку, диригенту треба нав’язати свою волю й бути непохитним, а з іншого — пильнувати, щоб авторитаризм не перетворювався в тоталітаризм, а вольність — в анархію.
Диригентство існувало у часи невеликих оркестрів, де концертмейстер групи струнних брав на себе відповідальність, утримував темп, надавав енергію всьому колективу. За останні 150 років воно перетворилося на окрему професію. Завдання сучасного диригента значно складніші, ніж колись. Музика ускладнилася й потребувала специфічних навичок, які не мали концертмейстери оркестру. І тепер музика рухається вперед, розвивається, а з нею і диригування. З’явилася, скажімо, музика без розміру.
Ось ми недавно грали концерт Rutheno Олександра Козаренка, де є близько 10 вступів і ними керує диригент. Рухи диригента мають бути чіткими та інформативними. Якби його не було, то таку музику було б дуже тяжко виконувати оркестру в одному темпі, це була б анархія на сцені. У музичних академіях навчають диригувати на класичних творах, зокрема романтичних симфоніях. Значно важче навчити, як опанувати складні модерні твори XIX – XX століть, на це в закладах просто не вистачає часу. Там дають базові засоби, щоб опанувати класичну, романтичну та барокову музику, а згодом і новітню. Однак я б хотів, аби в музичній академії все-таки хоча б упродовж семестру навчали диригування новітніх творів, алеаторики (композиційна техніка, яка полягає в неповній фіксації музичного тексту в нотах, свободі реалізації чи навіть акту співтворення в процесі виконання — ред.), додекафонії (дванадцятитонової техніки — ред.), працювали з Нововіденською школою, тобто зі складнішими новітніми творами, неомодерними.
Якщо фундаментальна роль диригента не змінюється, такими самими лишаються характер, темп, динаміка, штрих, то ускладнюється ще й технічний складник професії. І я не про айфтакти та диригентські схеми, а про технічний інструментарій професії. Зараз популярні концерти, які йдуть з екраном і які йдуть «під клік». Є сучасні концерти музики з кінофільмів, «Гаррі Поттера» тощо, і вони вимагають навички роботи з технікою. Цьому доводиться навчатися вже після навчання академічного.
Франківська філармонія саме має у своїй програмі, крім Василя Барвінського чи Вівальді, «Саундтреки з кінофільмів Marvel», у якому ви диригували оркестром. Для чого такі концерти?
Диригентське мистецтво зараз інтенсивно розвивається, так само і мистецтво філармонійне. Філармонія пропонує жанри, які відповідають запиту та світовим тенденціям. Окремим таким жанром є музика з кіно, він надзвичайно популярний в Європі. А в нас є багато любителів фантастичних та інших фільмів. Можна зробити концерти з музикою з «Гаррі Поттера» чи «Володаря перснів». Люди, які прийдуть послухати, в перспективі можуть стати постійною аудиторією філармонії, з якою можна працювати.
Наприклад, зараз пропонуємо музику з фільмів Marvel, потім з «Гаррі Поттера», а пізніше Ганса Циммера. А ще далі можна поєднувати сучасну й класику: Циммер проти Бетховена абощо.
Новий глядач буде звикати до професійної симфонічної музики. Можливо, якось він одягне костюм і відчує атмосферу філармонії, отримає насолоду. І найважливіше: зрозуміє, що приходити сюди модно та круто. Не те саме, що послухати музику в ютубі, це живі відчуття, яскравіші в стократ, ніж перед екраном. Їх приємно отримувати гуртом, як за фільмом у кінотеатрі, щоб разом переживати музику та відчувати причетність до культурного творення.
Чим вам цікава робота з таким матеріалом? Чи цікаво музикантам працювати у таких форматах?
Нашим музикантам дуже цікаво працювати у різних форматах. Це завжди вихід із зони комфорту. А я це дуже люблю, бо чим більше виходиш із зони комфорту, тим більшою вона стає.
Важливо розуміти, що будь-яка музика свого часу була сучасною музикою. Ми говоримо про музику бароко чи романтизму, яка колись була сучасною. Для нас сучасна музика — з кінофільмів або музика сучасних композиторів. Остання за 100 років буде класикою XXI століття. Не відчувати тенденції та ігнорувати їх — це смішно, це непотрібне обмеження. Глядачі бачать в інтернеті, що у світі є всіляка музика, то чому філармонія не може її запропонувати? У нас є всі ресурси — зробімо.
Франківськ — невелике місто, якщо порівнювати зі Львовом чи з Києвом, але хочемо тут зробити таку господу, де презентуємо всі найкращі музичні зразки світу.
фото: Юрій Рильчук
Ви працювали з музикою різних жанрів та епох: від бароко до сучасности. Який напрям вас цікавить найбільше?
Колись це був романтизм. Я себе трохи відчуваю романтиком. Зараз маю пристрасть до того, що викликає певне нерозуміння з першого разу: щоб була цікавинка, яку розгадуєш впродовж репетиційного процесу. Така собі головоломка. Подобається знаходити нову форму в музиці, яка, може, не надто популярна чи поширена. Це музика, яку називаю складною. Вона потребує певного рівня диригентських знань і умінь оркестру. Вона не дає можливості розслабитися і завжди тримає в тонусі.
Напевно, диригент може себе обмежити одним улюбленим жанром, але люблю кожен свій концерт. Це ніби така моя мала дитина, яка народжується від великої любові до мистецтва. А коли вже її показуємо на сцені — це ніби її повноліття, ми її випускаємо у світ, а далі вона вже живе своїм життям.
Яка це — складна музика?
Це, наприклад, сучасна музика, що за виконанням дуже подібна до барокової (чи ще добарокової). Вона так само потребує величезних зусиль волі та фокусування. Музика Баха чи Козаренка подібно складна. Між ними різниця у 300 років, але і та, і та вимагає високої включеності.
Загалом під складною музикою маю на увазі майже всю музику, яка починається з кінця XIX століття, з періоду імпресіонізму й експресіонізму. Так, дуже непросто виконувати Клода Дебюссі. Непевно, тому жодна з його опер не йде в українських театрах. Останні симфонії австрійця Ґустава Малера. Арнольда Шенберга і всю Нову віденську школу. Зрештою, це і Нова українська школа: Олександр Козаренко, Юрій Ланюк, Богдана Фроляк, Золтан Алмаші, Максим Коломієць. Маємо зараз дуже багато гарних сучасних українських композиторів.
Подобається тенденція, що українські композитори доволі гнучкі: вони не обмежують себе класичними формами, а рухаються вперед. Наприклад, Остап Мануляк імпровізує з формами музики, додає електронну музику, візуальний складник, тобто створює якийсь синкретичний жанр.
У межах проєкту «Невідомий Бортнянський», який ви продюсували у 2021-му, вийшло п’ять музичних фільмів, у яких прозвучали віднайдені концерти українського композитора. У 2023-му вийшов документальний фільм про київського композитора «Кирило Стеценко. Милість миру», у якому ви були режисером-постановником. Чому ви займалися цими проєктами? Розкажіть про історію роботи над ними.
Найпершим успішним грантовим проєктом був спільний з Іриною Ключковською — «Фантазії». Ми записали вокальну музику Олександра Козаренка та Анатолія Кос-Анатольського. По суті, це був перший грант в Івано-Франківську на класичну музику. Здобув певний досвід роботи, і Володя Рудницький (голова правління Івано-Франківського обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки, диригент і художній керівник камерного хору «Воскресіння» — ред.) звернувся до мене по допомогу в роботі з його ідеєю. Ми розробили заявку і подались. Це був величезний виклик для нас обох. Проєкт вийшов масштабним, об’їздили цілу Україну. Презентували в Україні чотири однохорні й один двохорний концерти Бортнянського.
У мене був й особистий професійний виклик: довелось монтувати хоровий матеріал, а це аж 26 відеодоріжок. А ще на мені було продюсування усього проєкту: складання графіків, узгодження усіх процесів роботи хору, технічна організація, подання звітних форм. Ми записали фільм, який став першим франківським сучасним фільмом про класичного композитора. Думали над формою, нам було важливо записати хоровий твір від початку до кінця, бо позиціювали цей проєкт насамперед як мистецький хоровий продукт.
У 2022 році ми подалися до Стабілізаційного фонду Федерального міністерства культури Німеччини з проєктом «Кирило Стеценко. Милість миру». У його межах створили другий фільм, який вирішили не ділити на серії, а склали з декількох частин. Я був продюсером та режисером, а через обмежений бюджет був ще й актором-оповідачем. Радію, що реалізували ці проєкти. Ми послідовно опікуємося українською хоровою спадщиною. А це важлива ніша, бо хорове мистецтво, культура співу — одне з фундаментальних для України, це наша культурна глибина й цінна спадщина. Тому ми повинні про неї говорити, переосмислювати її, робити такі або подібні проєкти та зацифровувати її.
фото: Арсен Бучинський
Чи плануєте повернути у сучасність ще когось?
Разом з Володею плануємо й далі працювати з хоровою спадщиною українських композиторів. Він позиціює себе як хоровий диригент «Воскресіння». Тож, коли розглядаємо проєкти, вони здебільшого стосуються його хору або роботи з хоровою спадщиною.
Хочу попрацювати зі спадщиною франківця Дениса Січинського, щоб, скажімо, оновити його кантати. Це зв’язок з моєю юністю, бо навчався в училищі мені Дениса Січинського, а ще б хотів таким чином подякувати своїй alma mater.
Ви також є заступником художнього керівника в Ukrainian Art Song Project. Розкажіть, як працюєте з українською музичною спадщиною у цьому проєкті.
У нашій музичній спадщині є українська мистецька пісня, або солоспіви, є ще дещо зросійщений термін «романс» (хоча походить він не звідти). Павло Гунька заснував проєкт Ukrainian Art Song Project і 2016-го привіз до України близько 380 пісень українських композиторів на дисках. Серед них були твори Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Якова Степового, Станіслава Людкевича та ще десятка галицьких композиторів. Ми й не здогадувалися про існування таких записів. Пісні записали в найкращих студіях Канади з оперними співаками рівня Павла Гуньки. Часто це люди, які не володіють українською. Цікаво, що після німецької Kunstlied Україна на другій позиції у світі за кількістю мистецьких пісень.
Диск зі 112 піснями Миколи Лисенка я подарував його праправнуку. У нього не було записів усієї вокальної творчості генія. Те саме ми зробили з творчістю Кирила Стеценка й подарували його внукові записи усієї спадщини. Диск «Фантазії» став першим українським записом, який увійшов до проєкту Ukrainian Art Song Project.
Як ви добираєте мистецькі пісні?
Для початку це має бути професійний композитор, літературний твір на слова українського поета, переважно ми не беремо народну творчість. У проєкті ми беремо партитуру, робимо до неї транслітерацію, Павло Гунька перекладає тексти англійською. Тобто популяризуємо не лише музичну, а й літературну українську спадщину. Хочемо, щоб мистецька пісня була доступною для різноманітних голосів, тому робимо також транспонування твору на вісім тональностей. Таким чином кожен твір відкриваємо для будь-якого співака у світі. Бо коли виконавець обирає матеріал, йому важливо, щоб той був вже готовий для роботи — у правильній тональності для його голосу.
Виходить, маємо вісім партитур до кожного твору. Таким чином прагнемо зробити щонайменше 1300 оригінальних партитур з вісьмома тональностями для кожної, а це приблизно 10 000 партитур. Так відкриємо величезний пласт українського професійного вокального мистецтва для цілого світу. Кожен іноземець зможе прочитати транслітерацію латиницею або прослухати текст українською, який начитав Павло, і відразу співати. Ця технічна робота з текстом дозволяє чітко відокремлювати українську вимову від російської за звучанням. Таким чином, співак з Бразилії зможе вільно виконати українські твори. А недавно нам написали з Далласу, казали, що наш сайт є найкращим у світі для розуміння українських пісень. Як-не-як, ми пропонуємо якісний інструмент на ринку вокальної музики.
Ви працювали у філармонії у різні роки, починаючи з 2016 року, на посаді художнього керівника — з грудня 2023 року. Що прагнете зробити на цій посаді?
Десь з 2010-го активно беру участь у мистецькому житті філармонії, ще відтоді, як працював у Львові, бо Іра Ключковська, тоді солістка філармонії, була моєю дружиною. Зробив з пів сотні аранжувань творів для струнного ансамблю Quattro Corde. Були українські композитори та композитори епохи бароко, твори яких треба було аранжувати з фортепіано чи інших інструментів на струнний склад. Вже 2016-го я пройшов конкурс на посаду керівника музичної частини і пропрацював рік, тоді ж вступив в аспірантуру, працював із мистецькою піснею. Вже тоді ми дуже продуктивно працювали з директором філармонії Василем Тимківим. Але мав дуже мало часу на аспірантуру, тому у 2017-му я залишив філармонію і до 2020-го писав дисертацію. Згодом повернувся на посаду диригента, потім став виконувачем обов’язків художнього керівника. А з кінця 2023-го обраний художнім керівником за конкурсом.
Тобто я вже працював у керівному складі філармонії. Тепер є речі, які роблю відтоді й далі, є ініціативи, які досі існують з 2016-го.
За ці два місяці на посаді склав плани на наступні пів року. Хотілося, щоб, попри нестабільну ситуацію в державі, у нас була більш-менш стабільна робота й далекоглядні перспективи. Згодом хочу розробити річний план, аби колектив розумів наші завдання на рік, а керівники запропонували власні ідеї щодо розвитку свого колективу. Так враховуєш різні бачення й культурний контекст. У нас є святкування річниць наших композиторів, є національні свята, певні речі, які стосуються технічної роботи тощо. Треба балансувати між безліччю справ, складати пазл з усіх складників.
Раніше набутий проєктний досвід допомагає розробити стратегію на наступні пів року чи рік, мислю готовим продуктом. Помічним стало також дисертаційне дослідження, над яким працював чотири роки. Ця робота навчила формувати чіткіші візії та цілі. А ще на мене вплинула зустріч з Павлом Гунькою. Упродовж нашої співпраці їздив до Берліну та Базеля, побував на репетиціях опер з найкращими виконавцями світу, побачив процес ізсередини. Така практика розширює мистецьке бачення.
Помітив, що важливо завжди бути не просто мобільним, а супермобільним, не йти торованим шляхом, ступати обабіч, уміло оминати певні труднощі. І водночас постійно мати у фокусі візію культурного майбутнього. Філармонія прагне залишатися професійним мистецьким закладом, який розвиває власні колективи та аудиторію. Наша мета має постійно тригерити, працювати з усіма залученими у роботу. А все, що ми у філармонії робимо, має бути високодуховним, і таким, що збагачує та задовольняє публіку. Це й має організувати художній керівник.
Як ви поєднуєте менеджерську роботу художнього керівника та творчу роботу диригента?
Мій день розділяється деколи на дві частини, іноді на три, бо є адміністративна діяльність, а є репетиційний процес. Зранку — репетиції та наради, потім робота з оркестром, а це творча робота. Далі знову адміністративна робота до кінця робочого дня. Ввечері залишаюся на концерти, щоб проаналізувати їх. Там з’являється невеликий проміжок, аби попрацювати з проєктами. А потім сідаю ще ввечері за роботу, у нічні години, коли дехто вже й спить. Часу бракує.
фото: Арсен Бучинський
Чи є зараз проблеми з фінансування?
З ним завжди є проблеми у культурі та в музичному секторі зокрема. Імовірно, така проблема є у всіх українських філармоніях. Щоб вирости у музичного спеціаліста, умовно треба 20 років: завершити навчання у музичній школі, училищі, спеціалізованому виші. А у філармонії працює таких 100 спеціалістів. Вони працюють на ставку, яку важко назвати повноцінною зарплатою. Вважаю, що затрата на мистецтво має бути значно вищою. Солісту треба підготуватися, вибрати репертуар, поєднати твори й скласти у програму, тобто це величезна підготовча робота. Далі — робота над штрихами, змістом музичних творів, репетиційна робота. Це все займає багато часу. Людина має вкладатися на всі сто, жити цим мистецтвом. Але багатьом доводиться шукати додаткове джерело заробітку, щоб забезпечити себе й власну родину, працювати у нічну зміну, а вранці вирушати на репетицію, щоб робити те, що люблять і цінують.
Високоякісний спеціаліст має отримувати відповідну зарплату, бо у світі музичний спеціаліст — це той, хто багато працює з музикою, а не має розпорошуватися на ще кілька занять.
Це трагедія галузі, бо виходить, що для митців працювати з музикою — це жертовність. І вона має такою бути, але не у фінансовому плані.
Давніше декілька разів думав змінювати професію, бо тут складно заробити достатньо коштів, які б мене задовольняли. Думаю, що будь-який гарний спеціаліст заслуговує на гідну оплату праці.
Важливо, що фінансове забезпечення великих колективів або музичних колективів досі є дотаційними. Тобто своєю діяльністю вони не можуть повністю покрити власні витрати. Не уявляю собі, якими мають бути кількість концертів чи наповненість залів, щоб все це спрацювало. Хіба що збільшувати ціну квитка, але це не вихід.
Як шукати гроші на культуру в умовах війни?
Важливо, щоб Міністерство культури мало достатньо сил опікуватися мистецтвом, аби воно не підпорядковувалося іншому органу. Було б добре, щоб існував окремий самодостатній повноцінний орган управління усією системою українських музичних закладів, зокрема професійних. І щоби рівень зарплат був конкурентоздатним. На жаль, 4% (або близько цього) від загального бюджету держави на культуру — недостатньо. В умовах війни складно говорити про забезпечення закладів культури, бо найважливіше — це захист держави. Але говорити про це треба. Нам необхідні гроші, щоб забезпечити якісні кадри у сфері.
Філармонійні заклади є осередками професійної музичної культури в Україні, вони необхідні, щоб виховувати культурну націю. Треба, щоб філармонії та інші простори працювали на велику кількість рівнів. У кожного закладу має бути своя стратегія, що має враховувати локальні контексти й потреби аудиторії. А щоб її розробити, потрібен проєктний сектор при філармоніях. Зараз нам бракує персоналу для того, щоб просто зробити отаку фундаментальну роботу.
Звісно, потрібен також піар-відділ, щоб працювати з публікою через соціальні мережі: залучати нових глядачів, тримати зв’язок з аудиторією закладу. Напевно, з такими викликами стикається кожен художній керівник філармонії в Україні.
Війна триває, а що можна зробити вже зараз?
Одним з варіантів є проєктна робота і залучення коштів з грантів. Для цього потрібна окрема команда, яка виходить за межі роботи філармонійного колективу або адміністрації філармонії. Пошук грошей, робота з грантами — це великий обсяг роботи. Важливо також нагадувати усім про потреби закладів культури, шукати нові форми співпраці з підприємцями, бізнесом. Ми перебуваємо на шляху пошуків додаткового фінансування.
За кордоном, скажімо, при філармоніях є певні об’єднання людей, які збирають ресурси та допомагають забезпечити потреби закладу. Було б чудово, якби у нас були такі люди й щоби місцевий бізнес розумів фундаментальну потребу в мистецтві та підтримував музичні заклади. Але, можливо, ми як суспільство ще маємо до цього дорости.
Хто такі відвідувачі філармонії? Який культурний запит вони мають?
У нас досить широка й різноманітна аудиторія: від дітей, до яких приїжджаємо у дитсадочки з концертами і аж до старшого покоління. Було б гарно зробити всеукраїнське дослідження, щоби побачити образ глядача. Музикознавиця Любов Кияновська, з якою ми працювали у проєкті «Кирило Стеценко…», розповідала, що в історії новітньої України не проводили всеукраїнського дослідження культурних потреб нації. Ми так багато говоримо про культуру, але було б добре говорити про це на державному рівні у конкретних професійних категоріях та фактажем досліджень.
Звісно, знаємо свого глядача, бо він постійно до нас приходить. Але багато чого залежить від програми, яка виконується. На класику приходять вдумливі глядачі, переважно студенти наших професійних музичних закладів або й студенти інших вищих навчальних закладів, які просто люблять класику. Легші форми, як-от виконання світових гітів, об’єднує значно ширше коло глядачів.
Складаємо програми таким чином, щоби впродовж пів року мати різні події для різних глядачів. Не можемо щоразу робити вечір популярної музики, а даємо можливість нашому глядачеві відчути всю палітру. Це може бути концерт року, класики, сучасної чи розважальної музики. А ще у нас є дитячі концерти.
Наші концертні програми — унікальні, це щоразу прем’єра. У лютому їх було шість.
Ви робите прем’єру й усе? Чи виконуєте певну програму знову?
Можливо, деякі твори будуть повторюватись у майбутніх програмах, але в іншому поєднанні. Якщо наш глядач приходить і бачить вже відвідану програму, то йому може бути нецікаво піти вдруге. Тому програми зазвичай не повторюємо декілька разів. Хоча зі світовими гітами було інакше: люди просили зробити додаткові концерти, а щоразу був аншлаг. Була потреба — і ми її закрили. Класичні програми не завжди такі популярні серед глядачів.
Що плануєте найближчим часом?
З 1 по 9 березня у нас триває фестиваль професійного музичного мистецтва «Прикарпатська весна — 2024». Тут виступають неймовірні солісти, наприклад, скрипаль Назарій Палатюк, віолончеліст Денис Литвиненко, піаніст Ростислав Федина, баритон Микола Губчук та сопрано Мар’яна Мазу. Коли ми з керівниками колективів готували цю програму, намагалися показати різноманітні музичні жанри. Окрім Академічного симфонічного оркестру, камерного оркестру Harmonia Nobile, струнного ансамблю Quattro Сorde у фестивалі є дитячий балет нашої балетної школи-студії та ансамбль народної музики «Бревіс», концерт ансамблю народної музики та багато іншого. Ми хочемо показати глядачам, яке у нас є багатство культури зараз. Для нас фестиваль — це свято мистецтва та особливої атмосфери.
Яка роль філармонії в франківському культурному середовищі? Чи змагається філармонія з іншими культурними осередками міста за увагу публіки?
Як обласна філармонія, ми — лідери у своїй ніші, а це означає відповідальність за мистецький рівень та виконання. Оскільки в Івано-Франківську не існує іншої професійної концертної організації, то не можна сказати, що боремося за глядача. Однак є загальна аудиторія міста, яка могла б бути філармонійною, але до неї треба достукатися та запропонувати відповідний мистецький продукт. Ми пропонуємо різну музику, а наш глядач обирає свою.
