Програма «Читай» культурного напрямку платформи «Тепле місто» розпочала серію подій-знайомств із малими українськими видавництвами. Під час відкритої зустрічі з видавництвом інтелектуального нонфікшну про сучасне мистецтво IST Publishing видавчиня Катерина Носко та культурний менеджер Тарас Малий обговорювали, чи є попит на інтелектуальний нонфікшн про мистецтво й культуру, про роль громадського сектору у формуванні культурного середовища та в чому ж спорідненість війни й культури. Модерувала розмову журналістка Марія Бліндюк.
Марія Бліндюк: Як почалася історія видавництва IST Publishing?
Катерина Носко: Перша наша книжка — «Де кураторство». Коли закінчили роботу над нею (Катерина є авторкою-упорядницею спільно з Валерією Лук’янець — авт.), сталося те, з чим стикається дуже багато молодих автор_ок в Україні: не було місця, де ми могли б видати цю книжку. У країні, де тема сучасного мистецтва це, в принципі, окрема тема, видати книжку про кураторство сучасного мистецтва — це вже «ніша в ніші». Тому після кількох невдалих спроб я звернулася по допомогу до подруги, Анастасії Леонової, і ми вирішили заснувати власне видавництво. Так у 2017 році з’явився IST Publishing. З’ясувалося, нам подобається робити книги — і з того часу наш видавничий портфель значно розширився.
Марія Бліндюк: З вами також працює арткритик і куратор Борис Філоненко. Розкажи, як він долучився до команди?
Катерина Носко: Ми завжди були в контакті з Борисом. Розуміли: треба, щоби лексика, термінологія культурознавчого поля була українською. В нас усіх була потреба видавати такі книжки. Ми й досі працюємо втрьох, Борис — на посаді головного редактора.
Марія Бліндюк: Шість років тому ви встали в центрі кураторської історії в Україні, почали залучати до себе спільноту, яка готова читати складну літературу про сучасне мистецтво — українське та світове. Чи змінилося за цей час ставлення аудиторії до літератури, яку ви видаєте?
Катерина Носко: Звісно, аудиторія розширилася. Це помітно навіть за накладами: англомовна версія «Де кураторство» мала 100 примірників. Потім ми видали серію Small Run Books. Книжка Доротеї Ріхтер «Художники й куратори…» мала наклад уже 500 примірників.
Люди приходять до нас не тому, що вже мають уявлення про те, що хочуть почитати. Люди приходять завдяки темі, яку ми вже запропонували.
Обираємо теми, які не надто популярні від початку, але ми віримо в ці теми. Віримо в те, що ця книжка, навіть якщо вона не продасться за рік чи два, однаково знайде своє місце. У нашому видавництві є така теза: «Якщо це зараз не потрібно, це не означає, що це не потрібно видавати». Часто те, що розвивається в андеґраунді, потім стає мейнстримом.
Тарас Малий: Гадаю, видавництво IST Publishing створює попит, а не відповідає на запит аудиторії. І друге, що мені відгукується: 2014-ий рік трішки перезапустив процеси для вас. Темою кураторства почали цікавитися навіть у Франківську — люди почали говорити про неї приблизно у 2016–2017 роках. А до того це була tabula rasa: ми не розуміли, хто такі куратори. Це була нова термінологія і, можливо, нам справді бракувало цих слів, щоби почати ними послуговуватися. Ви себе відчуваєте тими, хто створює попит на ринку й десь навіть виконує просвітницьку роль?
Катерина Носко: Те, з чого ми починали, були особистими сферами зацікавлення кожного з членів команди. «Художники та куратори» була моєю пропозицією. Тоді захоплювалася кураторством, саме вийшла «Де кураторство», і хотілося розвивати цю тему далі. Якось у Києві ми познайомилися з Паскалем Ґіленом (бельгійський соціолог культури та письменник — авт.), і зрозуміли, що нам близькі його ідеї. Так з’явилася блакитна книжка із серії Small Run (Паскаль Ґілен і Тайс Ляйстер «Культура в підмурках громадянського суспільства»). Рожева книжка, «Розширене поле фотографії» Джорджа Бейкера, — це була ідея Насті. Вона досліджує сучасну фотографію.
Тарас Малий: Розкажи про Паскаля Ґілена — як ви знайшли цього свого автора?
Катерина Носко: Ми познайомилися в Києві, де він давав лекцію в PinchukArtCentre. Меседжі цієї лекції мене зачепили, подумала, що цікаво було б нам його видавати. Підійшла до Паскаля, розповіла про нашу першу — і єдину — книжку «Де кураторство» і сказала, що хотіла б видавати його тексти. Він надзвичайно захопився! Паскаль взагалі та людина, яка підтримує низові ініціативи.
Він вважає, що робота «на місцях» разом із різними спільнотами стане базою для розвитку суспільства. І що культура надає сенсу нашому життю, вона є невіддільною частиною розвитку суспільства.
Саме так називається його книжка: «Культура в підмурках громадянського суспільства».
Нас захопили ці ідеї, тому наступною вийшла його «Перформування спільного міста. На перетині мистецтва, політики й громадського життя», де Паскаль досліджує те, як розвиваються міста; що художник або художниця, автор або авторка можуть зробити в публічному просторі.
Марія Бліндюк: Видавництво IST Publishing цікаве тим, що це більше, ніж видавництво. Ви також організовуєте і куруєте виставки, пов’язані з вашими книжками, з розвитком культурного простору в Україні. Які у вас плани саме з кураторськими проєктами?
Катерина Носко: У 2021 році ми робили фестиваль, Book Champions Weekend, з різними малими видавництвами. І, окрім того, щоб зібрати видавців, робили освітню програму. Нам, як громадській організації, цікаві освітні проєкти, де йде мова про книжки. Повертаючись до планів, маємо великий некомерційний проєкт — ревіталізацію публічної бібліотеки для дорослих у Львові. Традиційну тиху бібліотеку, яка працює за абонементами, в яку проходиш тихенько посидіти, хочемо перетворити на супердинамічне місце з різними функціональними зонами, де хочеться проводити час.
Тарас Малий: Вперше чую про кейс, коли видавництво, окрім безпосередньої діяльності та мистецького кураторства, займається ще певними громадськими ініціативами. Які ти бачиш ключові виклики зараз для цього громадянського суспільства, що може породжувати нові сенси, давати новий поштовх. Чим тут може бути перетин культури та громадянського суспільства? Де можуть бути потрібні зараз люди від культури, щоб взаємодіяти з людьми?
Катерина Носко: Я думаю, є потреба у вільних громадських просторах, де ти просто приходиш і працюєш. Це місця типу бібліотек, де співпрацюють міська влада (бо дозволяє зробити, наприклад, у пам’ятці архітектури якусь реновацію) і волонтери. Тобто люди, які мають експертизу в певному полі, можуть долучитися зі своєї енергією, щоби втілювати якісь концепти. Тут, мені здається, дуже важливо працювати з міською владою. Цей діалог має відбуватися. Бо в Києві, на жаль, цього немає, і саме тому на цьому роблю акцент. Для нас зараз робота у Львові — це щось фантастичне.
Тарас Малий: Також у цьому трикутнику, крім влади та громадського сектору, є підприємці, які можуть допомагати, бути меценатами.
Катерина Носко: Так, це позитивний сценарій. Дійсно, багато культурних проєктів тримається саме на цьому. Це або інвестиційна модель: коли ти вкладаєш гроші, щоби потім отримати прибуток, або меценатська модель: коли ти як донор просто робиш внесок. Мистецька бібліотека, якою займаємося у Львові, частково фінансується саме завдяки внескам меценатів.
Марія Бліндюк: Як змінилася робота вашого видавництва після 24 лютого? Як з’явилася ідея Warning book series?
Катерина Носко: 13 березня в нашому спільному чаті з Анастасією та Борисом зайшла мова про те, що не можемо нічого читати взагалі або читається складно. Борис сказав, що читає «Повітряну війну та літературу» Вінфріда Ґеорґа Зебальда й розуміє: це треба видавати. Ось так і почалася наша розмова про те, що це може стати нашою першою книжкою серії. Вже потім подумали, що варто робити серію довкола того, що проживаємо; довкола того, що у нас триває війна — й нам треба якось це осмислювати.
Нам цікаво більше зрозуміти, що відбувається в момент війни з культурою, і як культура може впливати на війну. Війна створена людьми, як і культура, — вони чимось обов’язково споріднені. Нам, як видавництву про культуру та мистецтво, цікаво зрозуміти, як писати про культуру та мистецтво в часи катастрофи. Для того, щоби відповісти собі на це питання, обираємо, наприклад, книжку Зебальда. Це підхід до питання війни з іншого, інколи неочевидного боку. Нам цікаво, як війна вплинула на різні культури, як можна жити на руїнах, яке ще є життя після війни.
Тарас Малий: В одному з розділів Зебальд аналізує твори німецьких повоєнних письменників, які намагаються якось відрефлексувати бомбардування британськими літаками міст у Німеччині й роблять це в дуже кічовий спосіб. Вони вдарилися в безпам’ятство. Це, з одного боку, дало можливість дуже швидко почати відбудову, але — не проговорити отримані травми.
Це дуже велика загроза, що може спіткати будь-яке суспільство, яке зазнає агресії щодо себе. Письменники починають писати, але занадто романтизують, надто «охудожнюють» моменти, які ніхто не фіксував документально. Не фіксував, що відбулося з суспільством, з пам’яттю, з цією непроговореністю.
Катерина Носко: Основна ідея Зебальда в тому, що німці вдавали, наче нічого не відбувається. Їхні міста стирають із лиця землі — а вони й далі ходять ними. Сусідній будинок повністю зруйнований — а поряд люди й далі п’ють каву та слухають класичну музику. Й ось Зебальд питає: наскільки це нормально. Важливо сказати, що Зебальд — німець, але він не намагається виправдати свою країну, яка була агресором. Він критикує і звинувачує Німеччину за те, що вона зробила.
Також Зебальд присвячує цілий есей автору, якого ставить у приклад — це письменник і художник Петер Вайс. Він німець, але єврейського походження, і вся його творчість розвивається довкола дилеми: Вайс почуває себе і злочинцем, і жертвою. Він відчуває провину, й через повернення до спогадів постійно хоче цю провину проживати. Цитата, яка мені відгукнулася: «Наш вид не здатний діставати науку з того, що накоїв. Ось чому не має кінця тяжка робота над культурою, як і не мають кінця страждання та біль. А придумати їх якраз і може культура». Мені здається, ця цитата пояснює, чому важливо говорити про культуру і війну, у чому полягає їхня спорідненість: культура стає механізмом, щоби просто продовжувати жити.
Тарас Малий: Те, як зараз Україна репрезентується через культуру — це частина боротьби без зброї. Робота українських митців і мисткинь, які залишилися в Україні або працюють з-за кордону, — як вона змінилася за цей останній рік? Як ти це відчуваєш: чи українські голоси стали більш затребуваними, чи це, можливо, був такий перший спалах, і зараз ситуація вже йде на спад? Як можна виміряти цю температуру очікування і зацікавлення в діалозі з українським мистецтвом, літературою, музикою?
Катерина Носко: Цей інтерес був на дуже високому рівні. І, як усі новини, коли фокус перемикається на щось інше або новин стає менше, цей інтерес вщухає. Важливо, що дійсно дуже багато людей працюють із практиками деколоніальності й на цю тему виходить багато книжок. Є попит і від іноземних видавництв, щоби робити більше перекладів про Україну. Ми це бачимо й на своїх книжках, і в колег. Наприклад, Мар’яна Савка нещодавно мені сказала, що «Видавництво Старого Лева» за останній рік продало найбільше прав за кордон. Тобто цей інтерес є — особливо, якщо в тебе вже були налаштовані контакти із закордонними партнерами. Цей інтерес посилився діями.
Тарас Малий: Чи є якісь плани IST Publishing, якими ти готова поділитися? Яким буде продовження Warning series books?
Катерина Носко: Ми нещодавно анонсували проєкт про російський колоніалізм. Це проєкт журналіста й письменника Максима Еріставі — візуальний ґайд про колонізацію Росією різних країн. Це 48 кейсів про те, що Росія має певний патерн і діє однаково з різними країнами. У підготовці книжки беруть участь українські ілюстратори та ілюстраторки, і сподіваюся, вона вийде англійською мовою. Це досить амбітний проєкт — Максим хоче популяризувати його через власну велику англомовну аудиторію.
Наступна книжка серії Warning series books — «Терор з повітря» Петера Слотердайка. Вона продовжує тематично першу книжку й підходить до теми з іншого боку. Слотердайк вважає, що Перша світова війна й застосування газу на фронті змінило хід усіх наступних воєн і визначило ХХ століття: коли війна йде проти навколишнього середовища, коли немає конкретної мішені й ти вражаєш середовище, повітря, ціли групи. Це інший тип ведення війни. В есеї Петер аналізує, як з’являються нові технології для ведення війни, і як це вплинуло на мистецтво.
Фото: Антон Сорочак
