На прохання post impreza Оксана Квітнева записала спогади про Опанаса Заливаху. Це — перша частина цього тексту.
Опанас Заливаха відійшов саме у квітні, у 2007. А народився — наприкінці осені, 26 листопада 1925 року. Далеко, в селі Гусинка на Куп’янщині, що з червня по вересень 2022 потрапило під російську окупацію.
100 років від його народження в Івано-Франківську відзначають кількома виставками та пожвавленням довкола ідеї створення музею Опанаса Заливахи. В січні Музей мистецтв Прикарпаття презентував експозиційний проєкт, який охоплює весь ювілейний рік художника. Наразі робіт митця там небагато, проте восени покажуть і масштабнішу експозицію.
Місцева Спілка художників зорганізувала презентацію понад сотні творів Опанаса Заливахи, більшістю ще небачених — з особистих колекцій прикарпатців. Графіка й живопис, декоративні панно, роботи з домашнього архіву родини. В цьому оточенні відзначили вечір пам’яті.
Крім того, три роботи художника вмістила «Виставка досягнень сучасного мистецтва» з колекції Юрія Андруховича в Підземному переході «Ваґабундо».
Кожна з подій — це спогади. Їх чимало, і є потреба ними поділитись.
Орест Заборський, художник:
Він називав себе Панас. Опанасом іменувався, коли працював у Тюмені: його там звали Афанасієм, адже Панасів у них не було. Так і пішло у звичку — Опанас.
Уперше зустрівся з ним, коли мені було 14 років (1961). А за рік я вступив до Одеського художнього училища. Після повернення додому спогади, пов’язані з Панасом, — як спалахи. В 1964 суд над ним — і розповіді, зокрема про Світличного. Розписана Панасом тахта, на якій він їв і спав у Тюмені, була перевезена сюди і її довгий час переховували в мене. А коли він здобув Шевченківську премію та квартиру на Пасічній, її віддали вже туди.
У 1964 його арештували, 5 років у таборах, а потім і домашній арешт: виходити з дому можна було з восьмої ранку до восьмої вечора. Тільки-но завершився цей термін особистої комендантської години, в Києві вбили Аллу Горську. Він без дозволу поїхав на її похорон, і йому впаяли продовження комендантської. Тож п’ять років таборів від дзвінка до дзвінка плюс оцих три — це ж також тюрма. Замість роботи в фондах пішов у побуткомбінат, мав майстерню на п’ятому поверсі й творив там цікаві речі. Я приносив йому туди яблука зі свого саду…
Він увесь час намагався завуалювати в, здавалося б, побутових речах українську символіку. Гуцульське прикладне мистецтво до того дуже надається: воно містить у собі багато символів. І хай де б він був потім, після першого знайомства з Карпатами його завжди сюди тягнуло вишукувати щось своє.
Панас Іванович був багатогранним митцем: не лише художником, але й скульптором, керамістом. Мав багато енергії й роздавав її близьким… А що ж йому лишалось? І хто тільки не був у нього там, на стриху, у майстерні. Спочатку, коли я приходив, усі полотна були повернуті до стін. А він почергово розвертав їх і спостерігав за реакцією. Потім повертав у попереднє положення. Я питав: «Навіщо?». А він: «Прийдуть інші, треба глянути, як вони сприймуть».
На запрошення Фіголя читав лекції на худграфі. Та через пасивність студентів, які нічого не запитували, згодом відмовлявся від подібних запрошень. А всі його пророчі слова тепер знову зазвучали як уперше. Маємо в пам’яті оцю його «серцеву енергетичність», яку він передав.
Фото: Софія Сіренко
Ігор Панчишин, архітектор, художник:
Коли він повернувся після всіх своїх перипетій, ми працювали в реставраційних майстернях. Заливасі саме дали — неофіційно, для заробітку, щоб з чогось жити, — оформлення об’єктів, різних кнайп. Одна з них була на [вулиці] Низовій. А наші майстерні — на площі Шептицького. Ми прийшли знайомитись, і в ту зустріч навіть не йшлося про якесь дисидентство. З часом почали дізнаватися про різне… А жив він на Німецькій колонії [район Івано-Франківська — прим. ред.]. Ми — поряд. Часто приходили в гості, зароджувався Станіславський феномен, а потім закрутилися з «Імпрезою». Потрібно було бути обережними: 1988—1989 роки, тому в координаційну раду, до журі делікатно запрошували авторитетних людей передусім не з Івано-Франківська. Та коли всі надивилися, на другу вже «Імпрезу» покликали й Заливаху — до коордради, для відбору робіт. Він був у захваті!
Мовчазний, небалакучий, але те, що і як він говорив, оцінював — це було класно. Слухати його було класно.
Він більше вчився й кайфував, бо йшлося про мистецтво, часто контраверсійне. Аж раптом став молодшим! І свою роботу подав на конкурс бієнале: асамбляж-колаж «Ситий розум нерадо вчиться». З кришкою від унітазу. Та й живопис його посвітлішав, відбулись певні трансформації. А на третю «Імпрезу» його покликали в журі. Так він і запізнався з авангардистами з Одеси й Києва. Крім того, на «Імпрезах» завжди було багато японських авторів. Опанас Заливаха захопився східною графікою, філософією, ідеологією, світобаченням.
Володимир Ковальчук, юрист:
Саме в Марка Путька на квартирі у 1988 році готувався відомий вертеп, учасником якого був і я. Ми ходили містом. Не всі нас приймали, деякі боялися. Відвідували з тим вертепом і Заливах. А від знайомства з цією родиною на той час багато хто відхрещувався. Наша сім’я з ними зналася дуже близько, в непрості для виживання часи обмінювалися продуктовими передачами, ділилися, хто чим міг, — і так виживали. 35 років тому — а наче вчора. Тим і знаменита виставка: вона теж повертає нас у той час.
Пам’ятаю, як знімали інтерв’ю з Заливахою для передачі «Палітра буття» обласного телебачення «Галичина». Домовлявся з родиною Панаса про знімання цих уже безцінних кадрів. Бачив фрагменти, тут [на вечорі пам’яті Панаса Заливахи — прим. авт.] показали повну версію, навіть те, що було свого часу вирізане редакційною радою. І це має велику цінність. Авторка інтерв’ю, журналістка Ольга Бабій у книзі «Батурин» використала роботи Заливахи як ілюстрації. З цього приводу велися перемовини: непросто було до них зайти, дуже довго все відкладалося, та врешті книга вмістила багато робіт Опанаса. Він часто практикував і дарування своїх робіт, дуже любив це.
Фото: Софія Сіренко
Богдан Бринський, художник:
Що можна особистого пригадати про людину, з якою говорив як з рідною? Це все буденне… Бути, жити, один одного поважати. Мабуть, немає чогось такого, чого я ще не розповідав про Заливаху.
Після всіх поневірянь він залишався Людиною. Ніколи не нарікав, натомість дякував долі. Ні на кого не тримав зла. Був прихильний до східної філософії: робити добро, попри все. Він — як інородне тіло, вклинене-вписане сюди.
Став тут справжнім бандерівцем — Василя Бандери, рідного брата Степана, зятем. А Дарка Бандера-Заливаха його провела у цей незвіданий ним світ. Одначе цей код або ген був у ньому закладений. У Косові, куди приїхав з Ленінграда на практику, дзвіночок цей і заколотів. Рік працював у Тюменській області після навчання. По тому додому, в Україну, їхав уже не на Харківщину — на Прикарпаття. Тут почувався як удома. Хоч і не мав де жити. Спершу мешкав у Вірменській церкві. Згодом його підселили до Дарки Бандери — так і пристав. Навіть своїй сестрі в Московську область Опанас звідсіль писав «переходь на українську мову!».
Я вчився тоді на 5 курсі. Денис-Лев Іванцев був на моїй персональній виставці 1987 року в художньому музеї. Глянув живопис і сказав:
«Ходімо до чоловіка, який виведе вас з того…».
Так уперше, завдяки Іванцеву, й побачив я роботи Заливахи. Неначе світ перевернувся! Сутність і призначення художника, митця в мені — змінилися. Щось таке енергетичне було… Як людина, художник, може стільки створити?
Таке письмо оригінальне, авангардове, така глибина й образність. Тоді навіть вирішив, що більше не братиму пензля в руки.
На час нашого знайомства Заливасі було, як мені зараз, — 65. Вражала його пам’ять і велич. Однак належним чином не шанований. Висунули на Шевченківську премію — навіть на транспортування робіт не давали грошей: ані жодна місцева влада, ні Спілка художників… Везли полотна у товарняку. А зустрічають їх 9 білих «волг». І Віктор Женченко (співак, поет, перекладач), побачивши, як ті роботи прибувають, заявив, що кожен клерк, себто чиновник, держслужбовець, має стати на коліна й на горбі повзком доправити роботи до місця призначення в столиці. Тоді, в 1995-му, Заливасі й дали державну премію.
Фото: Софія Сіренко
Йому надсилали книги, яких у нас іще не було на той час. Він їх передруковував. Зловили Заливаху на тому, що він проявляв якісь плівки у ванній кімнаті. Навіть не знаю точно, що ж там було… Про нього часто казали, ті, хто був з ним ближче знайомий, — ми були певні, що Панас «сяде». Адже такий він був: як писав Іван Світличний в одному з каталогів, «тримав хвіст бубликом».
У нього був «рівний хребет» — ішов собі з гідністю. Панас пройшов не одну тисячу кілометрів, аби потрапити сюди, щоб зустрітися зі мною та стати для мене «дзвіночком», підняти тут дух українства. Бунтівний дзвонар.
І досі в різних ситуаціях думаю: «А що б Панас на це сказав?». Така величина, що з часом лише набуває ваги. Він часто повторював у 1990-х іще: «То, Богдане, спокуса велика буде у світі». Також питався про моїх студентів: «Чи є гідні та мислячі діти?».
Попри велику різницю у віці, наші стосунки були дружніми. Коли довго не бачилися, Панас Іванович телефонував: «Богдане, зайдіть!». На «ви». То я до нього балакати — по три години. Він готувався до тих зустрічей, підкреслював фрагменти у прочитаному — а читав він багато! — щоб обговорити. За півтори доби до смерті були в нього вдома: Андрухович з Ніною, я з Оксаною, він іще вийшов наверх, у майстерню на стриху, куди вже півтора місяця не вибирався. Ми всі там помістилися, закурили. Я давав йому цигарки на потім, а він уже такий слабкий був, каже: «Більше курити не буду».
Роботи, надані на виставку [у виставковій залі Спілки художників — прим. ред.], неправильно підписані.
Ці керамічні плити — не з родинної колекції Бринських, а з майбутнього музею Панаса Заливахи. Його доля залежить від нас усіх.
І там все буде зібрано докупи, щоби воно зберігалося в належних умовах. Адже коли тільки-но зайшла про це мова, чимало робіт були в значно кращому стані. Змінилися часи, ми вчасно не зробили.
Головне фото: Репортер
