Ця розмова з художником-монументалістом Геннадієм Гриценком є частиною нашого спільного проєкту з Post Bellum-Ukraine, де ми документуємо українські голоси з Франківська.

Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство. Відколи себе пам’ятаєте?

(…) …10 жовтня моя мама пішла на відкриття Дніпровської гідроелектростанції в Запоріжжі. Це колосальний комплекс. Там їй стало зле, і я народився в той же день, коли відкрилася Дніпровська ГЕС. Так що я зобов’язаний Запоріжжю.

Це був 1932 рік, голод. З голоду врятували наші родичі: вони були службовцями в Запоріжжі, взяли нас — і так ми вижили. 

Як ваша родина пережила Другу світову війну? 

До війни жив у Запоріжжі, там закінчив перший клас. Коли почалася війна, я зі своєю тіткою Євдокією Федорівною, маминою сестрою, евакуювався в Дніпропетровську область, на хутір Олексіївка Новомиколаївського району (це 60 кілометрів від Запоріжжя). Я був у селі. Коли фронт підходив туди, німці село спалили. Це факельщики в чорних формах ходили й підпалювали. Всі хати ж були під соломʼяними стріхами. Це дуже мене вразило. Там був степ, кілька соняхів росло, а я заховався з коровою. То вони стрельнули в корову, а я біля неї. Коли фронт пройшов, всіх мужиків забрали на війну. І дуже-дуже мало повернулося. Бо це вони штурмували Дніпро. (…)

Коли я приїхав, говорив російською. Ім’я в мене Геннадій, а по-батькові — Юхимович, ніби таке трошки східне. Тож сусідка, значить, казала, що я, мабуть, жид (мова героя збережена — прим. ред.). І так воно вкорінилося, що діти в школі мене називали «жидом», розумієте? Це була вже в мене дорога до могили. Але приїхав священник, хрестив дітей, то і мене охрестили. І це змінило ситуацію. А я швидко засвоював українську мову. На моє подальше життя дуже вплинуло це українське середовище в селі. Запам’яталися пісні, українська мова, українські звичаї. Я там багато працював у полі, спілкувався і з природою, і з тваринами. 

Мама прислала мені з Запоріжжя велику бібліотеку. Це була класика — світова й українська. Не гаяв часу і познайомився з літературою. У мене навіть «Кобзар» був, ще 1935 року видання. 

(…) 

фото: Михайло Клюєв

А чому вирішили займатися мистецтвом? 

Не я вирішив — це природні дані. Пам’ятаю себе малим, може, три роки було. І мій вуйко на листочку намалював мені хатку. Донині пам’ятаю її. Мене настільки вразило, це був стрес для дитини, — що от можна намалювати хатку. Після цього я весь час малював. Під час війни малював гральні карти для хлопців. У мене збереглися з першого класу альбоми, повні малюнків. Мама дуже підтримувала: я відвідував всі художні студії, які тільки були, і весь час малював. Не мав спеціальної освіти, але спілкувався з видатними художниками й займався теорією мистецтва. (…)

В Олексіївці закінчив четвертий клас, а вже у п’ятому — переїхав до Запоріжжя, до мами. Вчився в 11-й середній школі. Це була елітна школа з найкращими вчителями, і це теж мені дуже посприяло. (…)

Голод 1947 року був дуже важким часом. Я це пам’ятаю, але я ж малий був. Родичі, в яких жив, розказували: коли вони привезли мого двоюрідного брата, щоб трошки відгодувати його, то він побачив кота і кидався на нього, щоб з’їсти. (…)

Був у комсомолі, але в партії не був. Був далекий від цієї політичної діяльності. Це пройшло повз, бо займався мистецтвом. 

Щоб вступити в інститут, навчався в художній студії. Там був викладач мистецтва Іван Федорович Федянін. Його виховання було таким, що він з тобою спілкувався не як з учнем, а як з майбутнім художником, з усією серйозністю. Пам’ятаю, він казав: «Будьте мужніми й рішучими у своїй діяльності». Мені пощастило мати такого досвідченого вчителя в мистецтві. 

У 1950 році вступив в інженерно-будівельний інститут у Ростові-на-Дону. Якось перейнявся математикою, навіть ходив на математичний гурток. У нас була інститутська гумористична газета «Олівець», де працював карикатуристом. Тому мав великий досвід практичного малювання. Це позначилося на подальшій роботі — я старався використовувати гумор. Це була ще одна моя школа. 

Як реагували на вашу національність, коли навчалися в Росії?

Навчався в Ростові, а там — козаки й українці, так що не було нічого такого. Відтак — у Києві. В університеті були українці й кавказці. Як правило, з кавказцями ми дружили. Доволі дружньо було у нас. (…)

Пам’ятаю день, коли оголосили про смерть Сталіна. Був у Ростові зі своїм товаришем, мене дуже підтримувала його сім’я. Прибігла сусідка, стукає, каже: «Сталін помер». Мій товариш так скривився й відповів: «Велике діло», що ніби «слава Богу». (…)

Після закінчення інституту потрапив за розподілом в Курськ і два роки працював інженером-будівельником. Після того повернувся в Запоріжжя і пʼять років працював проєктувальником з розрахунків металоконструкцій і конструкцій будівельних споруд. У той час відвідував художню студію при Будинку металургів. Там брав участь в художніх виставках, отримував премії. 

Мене запросили перейти в Спілку художників. Десь з 1960 року працював у Запорізькій організації спілки художників, переважно монументалістом. Так вийшло, що перейнявся козацькою тематикою і створив багато монументальних творів. Наприклад, великий барельєф в Палаці культури трансформаторного заводу.

А чому вирішили займатися темою козацтва?

З дитинства себе відчував козаком. Уся інтелігенція з’їжджалася на Хортицю, вся публіка пов’язувала себе з козацтвом. Усі переймалися цією темою, відвідували музеї, всі вважали себе ніби козаками, бо це — Запоріжжя, Хортиця. (…)

Потім на Хортиці працював разом з художником Анатолієм Скрипкою. І зі своєю дружиною Валентиною Власенко. Працювати доводилося по металу: виковували великі монументальні барельєфи. Моя дружина працювала ковалькою 20 років. Вона закінчила Дніпропетровське художнє училище, дуже здібна акварелістка була, викладала в Івано-Франківській художній школі, в Запорізькому палаці піонерів. Дуже любила свою роботу. Була дуже хорошим другом. Її батьки — козацького роду. 

На Хортиці ми створили велике кафе з козацькою тематикою. Виставили всі герби війська Запорізького. Це було дуже популярне кафе. Потім я спроєктував барельєфи на мості на Хортицю. На одному був зображений козак, другий був гербом Запоріжжя. Один ретельний історик доніс КДБ, що цей герб ніби якось стосується Польщі. Мене викликали в Спілку і кажуть: «Прийшло повідомлення, що у вас путівка в Сочі». Я поїхав в Сочі, а поки мене не було, ці герби познімали. Викликали мене в органи і нарікали, що краще припинити цю козацьку тематику, а займатися металургами. Я б не сказав, що не займався… До цього ж був інженером, на заводах бував, тож заводські краєвиди чи ДніпроГЕС малював. (…)

***

Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу над створенням мозаїк у Донецьку разом з Аллою Горською і Віктором Зарецьким.

Через монументальну діяльність мене запросили київські монументалісти в групу. Було замовлення оформити в Донецьку експериментальну школу, зробити там мозаїки. Центральне велике стометрове панно і вісім бічних панно. Цю групу очолювала Галина Зубченко. Вона запросила Аллу Горську, Віктора Зарецького, відомого художника Григорія Синицю, а також Івана Кулика й Олександра Коровая — це прекрасні франківські художники. І ми там пропрацювали два роки. Мене запросили ще на стадії ескізів.

Це панно стало достатньо відомим. У Донецьку ми також займалися теоретичними питаннями розвитку українського мистецтва. Дійшли висновку, що українське мистецтво повинно дати монументальним формам розвиватися. Теоретиком був Григорій Синиця. Концепція була така: мистецтво має бути монументальним, сучасним і за формою — абсолютно українським, національним. Національним, сучасним і монументальним. Цю концепцію ми провадили у своїй творчості. Наша мета була показати сучасність у природно-історичному масштабі. Там були і соняшник, і верба, і вогонь, тобто символи, які входять в наш культурний контекст. Треба було враховувати, що це школа, і діти повинні бути до природи дотичні. (…)

Я перебував на квартирі у Горської та Зарецького. Приїхала до них Софія Караффа-Корбут, така відома графікиня зі Львова. Ми з нею подружилися, вона мені дуже багато листів писала, запросила в Карпати. Я з Олександром Короваєм поїхав у гори. Туди якраз з’їхалися львівʼяни, і таким чином познайомився з львівськими шістдесятниками й перейнявся любов’ю до Карпат. Це й призвело до того, що з часом я переїхав до Карпат. (…)

***

Хто є/був авторитетом для вас? 

Іван Гончар був для мене авторитетом, Алла Горська була авторитетом, Григорій Синиця, лауреат Шевченківський, теоретик мистецтва — це були авторитети. Ось, наприклад, Левко Слюсар для мене авторитет. Розумієте, він людина з великої літери. 

***

Розкажіть про переїзд у Франківськ. Як тоді виглядало місто?

Переїхав десь в 1980 році, це вже сорок п’ять років тут. У центрі жив, так центр для мене і залишився майже без змін. Не все зберігають, але все-таки стараються, більш-менш. Зруйнували прекрасну мозаїку Олександра Коровая. Але збереглася мозаїка Заливахи.

Я більше займався графікою. Із Заливахою познайомилися вже в Спілці. Олександр Коровай — це друг Заливахи. Заливаха був дуже уважним, переймався моїми проблемами, цікавився. У нас з ним були творчі розмови. Він був політично спрямований і теж впливав на ці патріотичні рухи, на створення руху в Франківську. Бо всі його знали, шанували. 

Ви брали участь у цих рухах?

Так, я був членом руху, коли міським [патріотичним] рухом керував Борис Голодюк. Відбувалися події в Грузії, в країнах Балтії, там танки кидали і все таке інше, то хлопці мене викликали. До мене як до старшого звертаються, кажуть, що робити, бо нагнали танки в Івано-Франківськ, а там саме — криваві події в інших країнах, тож готувалося таке ж і в нас. Ми дійшли висновку, що треба зібратись, поговорити з ними.

Викликали командування, прийшло чоловік, мабуть, 20 полковників. Певно, не всім хотілося воювати, все-таки пішли на переговори. Мене попросили виступити. Сказав, що знаємо, що стоять танки, але у нас теж є підрозділи. Кажу, у вас тут сім’ї є, живімо мирно, які у вас претензії? (…)

Виходимо. Переді мною виходять два полковники. Один каже: «Це наші вороги, але дуже розумні люди». Ми вирішили написати в газету статтю, і там була така коротенька згадка, що Прикарпаття оголошується зоною спокою. Жодного кровопролиття не відбулося. (…)

Я спілкувався з місцевими художниками, навіть деякий час викладав в Інституті мистецтва. Художники мене знали ще за творчістю, так що дружньо мене сприймали. Особливо повинен відмітити Михайла Фіголя. Він мене підтримав, був дуже впливовим. (…)

Що саме вас захоплювало в гуцульській тематиці?

Захоплення Гуцульщиною випливло з того, що почав збирати вишивки. У мене велика колекція. Тобто я приїхав, а тут — гуцули. Якби приїхав до лемків, то я б ними захоплювався. Цікавився тим, де я є, як було з козаками. А потім, це ж легендарне — Довбуш, опришки. Історія УПА — це, фактично, історія про їхній патріотизм і досвід. Бо вони виросли на гуцульському патріотизмі, на Довбуші.

(…) А припав до колекціонування я завдяки Аллі Горській. Вона мене повела в Києві до музею Гончара, який збирав оці речі. Глянув — і це мене страшенно вразило. Написав, що теж буду цим займатися. Почав збирати в Києві ці речі. Бо знав цінність цього, розумієте, мистецьку цінність народної картини, яка унікальна. І давніх вишивок.

***

Що ви думаєте про те, що відбувається в країні зараз? Також про теперішню війну. 

Бачу велику жертовність молоді. Колосальну жертовність. 

Мені здається, що в Україні дуже мало лідерів. Нація повинна мати національного лідера. Чи це буде релігійний, чи політичний, чи культурний, а повинні бути ось такі національні знакові фігури. Щоб бути таким лідером, треба брати на себе відповідальність. Щоб люди бачили, що ти за це уболіваєш, що готовий покласти своє здоров’я на цю справу. Щоб була видна жертовність і безкорисність. Національний лідер повинен бути безкорисним. Це не обов’язково повинна бути дуже освічена людина. Це повинна бути свідомість. Якщо ти лідер, то повинен вміти підбирати колектив. Бо самому все не можна знати.Так що питання у лідерстві, цього зараз бракує. 

Ваше, так би мовити, послання у майбутнє.

У дитинстві, пам’ятаю, ми ходили одне до одного додому. Помітив, що єврейських дітей не лають. Роблю висновок, що євреї приділяють велику увагу вихованню. І це дуже важливо, тому що коли був у селі, міг чути «ти дурний, бикам хвости будеш крутити». Це — меншовартість українців. Велике значення для нашої нації має виховання у дітей поваги до своїх близьких. Треба дитині допомагати, сприяти. 

Так що найбільша порада: українці, будьте дружніми, будьте терпимими до себе. Бо ніхто краще, ніж ви один до одного, ставитись до вас не буде. Оце моя порада на майбутнє. Щоб українець завжди на кожному заході співав українську пісню, щоб в українця завжди висів рушник вишиваний. І щоб два портрети було — Козака Мамая і Довбуша. Це необхідно бачити з дитинства.

Міцна Україна буде тоді, коли українці будуть згуртовані, коли вони будуть любити один одного, коли вони будуть підтримувати один одного. Не дивитися на іншого і думати про зиск, а допомогти йому. От я, наприклад, свою колекцію роздаю. Те, що назбирав, треба передати в музей або в надійні руки, де б воно працювало. І щоб музей не був складом, де це лежить без руху, це повинні бути активні виставки. (…)

І, звичайно, з повагою ставитись до інших культур. Треба себе збагачувати. Щодо мистецтва, як ми вже приходили до висновку з нашими шістдесятниками, воно повинно за формою бути монументальним, щоб впливало і працювало на вулиці. І воно повинно обов’язково бути національним. 

Щоб бути художником, треба постійно знати життя і вчитись. Вважаю, що мистецтво повинно бути трошки гумористичним, душевним. Абстрактне мистецтво — це мистецтво, скажімо, декоративне. Розмалювати машину чи стіни в кімнаті. А мистецтво повинно мати зміст. Повинна бути духовність. Не можна до мистецтва ставитись як… Просто щось намалював і показав. Воно повинно мати зміст, виховний момент і емоційний. (…)

Головне фото: Вікторія Соловʼюк

Архівні фото надані героєм