Чим є мистецтво? Чи обмежують ноти музиканта, а фарби — художника? Як знайти своє призначення і навчитись взаємодіяти з вірою у творчості? Про це у розмові з Яремою Стециком — франківським музикантом і митцем в широкому розумінні цього слова.
Що сформулювало вас як митця? Ким мріяли стати в дитинстві?
Мій батько — художник, і я точно розумів, що художнє ремесло — воно цікаве і як робота, і як розвиток. Але це було не про мистецтво. Стосовно мистецтва мене «розвели» друзі й колеги — ті, хто щоразу підіймав для мене планку.
Коли вчився в інституті, я був просто студентом. Але з’явився один чоловік, ми з ним часто їздили в гори на пленер: він розмазував фарби так, що це було — як перформанс. Відчув, що хочу купити цей тюбик, хоч скільки б це коштувало, щоб його вичавити кудись, — бо це має бути круто. Він мене захопив мистецтвом.
То він вас надихнув? Хто він був?
То був Ігор Мельничук, він зараз викладач у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури у Києві. Він був випускником Косівського технікуму і часто бував на пленерах в горах, де ми й познайомились.
Студентами ми їздили на резиденцію в гори майже на місяць. Це був наш час, ми його проводили, як хотіли. А Ігор підштовхнув нас, щоб ми щось робили. Казав: ви все ж одно бухаєте до шостої, а о четвертій ранку непоганий світанок, можна було б щось намалювати. І так у нас почало щось формуватися. Розваги розвагами, але між ними ми почали щось робити. На 4-5 курсі стало навіть цікаво щось намалювати — не з подачі вчителів, а це розгорілось поміж нами. Зрозуміли, що це не дурна справа.
Ваша виставкова діяльність почалась з 1996 року. Яким був цей досвід?
Це були останні курси інституту, тож це були роботи, які ми «намазали» літом, на пленері.
Коли зараз говоримо про мистецтво, йдеться про живопис на полотнах. Бо взагалі мистецтво — це дуже широке поняття.
Себе позиціюю не просто як митець, бо мене цікавить трохи більше, ніж мистецтво.
Але оскільки вже є такий формат, він працює, він цікавий, зупинився на тому, що розмовляю з людьми через форму картини. Бо картина має свої стандарти, і людині зрозуміло, що це — картина. Так їм легше сприймати мою роботу. Це свого роду меседж. Картина — це засіб спілкування з людьми. До людини ти не достукаєшся, як і вона до тебе. А через живопис це можна зробити. Таким чином відбувається діалог. І через живопис не страшно говорити, словами страшніше.
Як для вас поєднуються музика і художнє мистецтво? Що для вас первинне?
Не став би порівнювати. Як казали раніше мої родичі: «Ні то, ні то грошей не принесе, то він бавиться, розважається».
А якщо серйозно, не можу сказати, що для мене щось важливіше. І того, й іншого мені замало: немає фінішу, хочеться набагато більшого. Якщо музика чи малювання допомагають наблизитись до якихось приколів, то, звичайно, цим користуюся.
В музиці користуюся інструментами, нотами; в живописі — пензлями та фарбами. Але все це — рамки. Через це насправді не люблю ні музику, ні живопис. Коли кажуть: «А це — митець чи музикант», то починають спрощувати. Ніфіга! Це — людина, яка користується мистецтвом заради свого меседжа.
Звичайно, на якийсь відсоток горю тим, що роблю, та закоханий в деякі деталі.
А загалом мистецтво — це туфта. Але той відсоток, що мене пре, він мене запалює.
І в музиці — так само. Взяти панк-рок чи джаз, чи ще щось — дуже багато з цього не люблю. Але плейлист у мене все одно багатий.
Людям, які ніколи не були на виступах «Пенсії», дуже важко пояснити, що це таке. Як би ви описали «Пенсію»?
Її неможливо описати. «Пенсії» вже 8 років. Це явище, що дуже важко пояснити. Ми вже неодноразово пробували в різний спосіб це зробити. Журналісти часто вдало описують, але вони це роблять кожен зі своєї позиції, зі свого досвіду. Якщо зібрати всі слова, що були сказані про «Пенсію», то, можливо, це явище й можна б було розтлумачити на основі цих матеріалів. Але щоб зрозуміти, що таке «Пенсія», треба її спробувати зробити.
Це точно не про музику і не про тип мистецтва. Це про діалог, про довіру. Звичайно, ми користуємось музикою. Навіть репетиції проводимо «для фізкультури» — тут видихнути, тут вдихнути. Бо тоді зароджується той кайф, який неможливо підготувати до концерту, він не доходить до сцени.
Коли з людьми проводимо репетиції й коли в них відбувається оцей взаємний прикол, коли звучимо разом, чи сказали разом якесь слово, — ця іскра крутіша за концерт. Вона зразу множиться: не одна зірка горить, а ціле небо загоряється.
Нещодавно навіть почали писати в студії — і бачимо, що студійні записи передають зовсім не те, що треба передавати. Виступаємо щоразу по-новому. Це — вогонь, а його важко передати.
Одна з відомих серій ваших робіт — «Горррри». Що для вас Карпати, який сенс вони несуть, яку магію?
Гори люблю. Мені вони цікаві самі собою, незалежно від того, що малюю. Зараз себе змушую їх малювати. Ходжу, ношу полотно по горах…
Чому змушуєте?
Бо можна не малювати. Але ношу полотна свідомо. І коли йду, то прокручую в голові різні картинки. Наприклад, несеш одне полотно, а картинок бачиш десь п’ятдесят різних. Там — смерека, там — саламандра, там — ще щось. Щось фотографую, але це не працює. Мусиш передати враження. Цілий похід йде на те, щоб вибрав з тих картинок, що бачив, одну-єдину, неперевершену, яку буду малювати. І вже в такому місці сідаю й «танцюю» на полотні. Намагаюсь емоцію, яка там була, передати за допомогою живопису.
Дуже люблю лінії гір: відрізняю Близницю від Петроса чи Говерли. Навіть пробував людям робити підпис, як лінія Говерли, наприклад. Всі ці рельєфи — красиві й досить впізнаванні. Для мене вони — як Ейфелева вежа. Бачу в них різний кайф. Їх тут не так багато в нас. І передаю не репортажку — передаю емоцію.
Як ви розумієте роль митця під час війни? Як змінились ваші особисті сенси?
Ще у 2015 році з’ясував для себе, що буду робити у війні. Після трагедії в Іловайську запитував себе: чи є сенс малювати, взагалі щось робити, якщо така катастрофа? Тоді зробив виставку, яка називалась «Відчуття раю». До неї увійшли роботи, що були створені вже під час війни. Це вже 10 років скоро буде, як малюємо у війні.
Сам для себе вирішив, що якщо не воюю зараз, то малюю. Якщо йду на війну, то займаюсь тільки війною. Найцінніше, що можу тут робити, — це малювати, щось говорити, співати, грати. Розумів, навіть якщо сьогодні — останній день, то все-таки малюю. Бо це — моя функція.
Чи є які-небудь особливі ритуали, чи режими роботи, які допомагають творити?
Раніше мав розкочегарюватися. Якщо це було в горах, міг ходити три дні, думати. І тільки на четвертий день щось малював.
Потім у мене з’явилися діти й став дуже цікавий режим. Уже не чекав часу на роздуми, коли можу сідати малювати. Якщо з’являється вільна секунда, то просто сідаю та малюю. Бо дітей у мене п’ятеро, звичайно, вони не дозволяли мені три дні ходити по горах у пошуках натхнення. Пішов у похід — молодець. Прийшов — уже повинен мати настільки круту заготовку, що ніхто не може тебе відволікти від процесу створення. В мене дуже висока швидкість виконання, бо розумію, що не маю часу на розкачку. Якщо в мене резиденція, то вона починається ще з автобуса. Пленер у мене триває не 20 днів, а пів дня.
Що для вас є трансцендентність, віра? Як вони впливають на вашу творчість?
А що ви маєте на увазі, коли застосовуєте це слово?
Маю на увазі Бога, віру, надприродне, інший вимір.
Не знаю, що це за слово досконало, ним зараз не користуюся. Як віра стосується творчості? Для мене це залежить одне від одного. Живопис і музика — це тільки засоби.
Творчість дуже тісно зв’язана з Богом. Коли щось створюємо, стаємо схожі на Творця. Ось, не було чогось раніше, а тепер раптом — є. Дехто просто створює і не прив’язується до стосунків. Я прив’язуюсь напряму, і роблю все з Ним у співпраці.
Мистецтво — це спосіб пошуку (віри, себе, свого призначення) чи спосіб комунікації (з собою, з Богом)?
Скоріше, спосіб комунікації.
Коли є необхідність вижити, ти в тому виживанні дуже чітко розумієш, де є Бог. А в мистецтві це ніби така розкіш, це ніби не обов’язково має бути.
Але фактично всі мої проєкти створенні в тісній співпраці з Богом. Раніше це було інакше: робив все заради якогось прикола. Це такий простолюдський шлях, як розвага. А зараз це — необхідність і вона не дає не робити. Просто не можеш не робити.
Точно знаєш, що це зображення має появитися від тебе, то Бог тебе сам веде. Коли ти відкритий до стосунків з Всевишнім, Він буде давати тобі й натхнення, й ідеї. Це круте відчуття, що можеш це зчитати, що можеш разом з Ним придумати пісню, перепади акордів. І впевнений, що вершина всіх мистецьких історій — коли спілкуєшся з Богом. Результат буде якісніший, це буде вище існуючих форм і напрацювань. Це буде завжди космічна іскра.
Можливо, це не завжди видно, але впевнений, що не сам так кайфую. Це стосується не тільки живописців чи музикантів, але й бізнесменів, журналістів, науковців, будь-якого соціального кола чи процесу. Плоди будуть радикально інакші, ніж могли б бути в зрівнянні з тими, що здобуті самостійно. Для мене це дуже тонке питання і я його дуже люблю.
Впевнений, що Він грає з нами в «Пенсії». У нас є декілька людей, які теж «ловляться». Це не будуть всі, але завжди оголошуємо: «У нас загалом сьогодні молитва!».
Одна з її форм…
Так! І люди можуть бути не вірянами, але ми просто хотіли таким чином кайфонути. І можна побачити, як загоряються серця. Ми це афішуємо, бо це наш формат існування.
Зараз дозріли до такої легкості та сміливості, якої ще не було. Люди нам потрібні завжди, але щоб це все відбувалось добровільно, щоб вони теж хотіли кайфонути.
Як можете охарактеризувати мистецьке середовище Франківська? Чи змінюється воно?
Воно стало багатшим. Воно завжди було цікавим та класним. Я увійшов у середовище зі своїми приколами десь на початку дев’яностих.
При цьому, якщо чесно, мене нічого не цікавило в самому мистецькому середовищі. Воно і зараз не є метою, не виокремлював би його від інших середовищ. Люди з інших спільнот мене цікавлять навіть більше.
Ті люди, які щось створюють, вони круті. Мене завжди «гребло» музичне коло, андеграундне, рок-н-рольне. Але мистецька і музична спільноти доповнювали одна одну, трохи конкурували, і це було класно.
Зараз все почало набувати чіткішої форми. Стали з’являтися приміщення, клуби, інші цікаві місця.
Чи стало більше людей, які щось створюють?
Не бачу такого.
Коли ми створювали групу «Перкалаба», розумів, щоб воно все ковбасилось нормально, треба пʼять таких груп на Франківськ, а на всю Україну — п’ятдесят. Мені всього у Франківську замало. Точно знаю, що таланти є. Але люди не показують себе, деякі навіть не створюють нічого.
Ідея без діла — мертва.
Так. Можна розповісти про свою ідею у фейсбуці, таким чином когось запалити. Але люди соромляться.
Наше середовище ще дозріває. Якби в нас було не менше десяти центрів сучасного мистецтва, було б дуже круто. Франківськ на порозі цього: через рік-три в нас будуть ці десять центрів. Бо маємо дуже потужне бажання.
Чи може митець бути певним проповідником, чи не буде це прийнято, як нав’язування світовідчуття?
Митець може все, що хоче. Зокрема і бути проповідником своїх сенсів, навіть — відкритої віри. Але все залежить від того, хто це сприймає. Людина може сказати: «Що ти мені зараз тут службу Божу влаштував?». І можу відповісти: «Так, вибач. Не приходь до мене на виставку, бо в мене буде служба Божа».
Наприклад, в нашому Драмтеатрі була вистава «Інтерв’ю з Богом». Режисер дуже переймався, чи має він право говорити про віру. Чи має право говорити про Бога на виставі. Я ж вважаю, що всі ці майданчики заради цього і є. Маєш тут бути, говорити про те, що для тебе важливо.
Якщо тобі кайфово у вірі, знаєш, що там є зерно істини й не говоритимеш про це, то ти — жадібний.
Це також справа довіри до митця.
Якщо ви мені не довіряєте, то не ходите на мої виставки. Все просто.
Намагаюсь робити ці маленькі кроки до людей: не бити їх Євангелієм по голові, а говорити з ними іншими засобами.
Через живопис і музику?
Авжеж! І навіть через ремесло. Ми робимо ремонти людям. Їм може бути не цікаво нічого, жодне мистецтво, а стінку потинькувати треба. Коли людина відкривається на діалог, обмінюємося цією любов’ю. Таким чином створюємо найвищі стосунки з Богом. І це спілкування — точка дотику до сакрального. Місця для нав’язування тут немає, бо всі дорослі люди. Вони розуміють, що якщо говорю про Бога і їм не цікаво, добре, значить ми не говоримо. Але якщо в мене щось круте вийшло, точно знаю, хто це зробив, за якими алгоритмами рухаюсь, яким вогнем палаю. Головна мета — обмінюватись цим кайфом, цією любов’ю.
Фото: Тарас Теліщак
