Розмова з мультидисциплінарною художницею Олею Михайлюк про сакральне, бузину і нові проєкти у Франківську.
«Повертаємося до баранчиків», — каже мультидисциплінарна художниця Оля Михайлюк у часі презентації об’єктів, фото й відео на відкритті проєкту «Світлокола». Це її повернення до важливих їй абстрактних тем і форм, які довелося поставити на півторарічну павзу. Навіть тих самих баранчиків на горбах і полонинах, яких, наче церковний передзвін, супроводжують нашийні дзвіночки. Ще лунає дихання тварин, з якого вимальовується мелодія за участі багатьох акцентованих звуків, скомпільованих мінським саундартистом Сергієм Кравченком (раніше — тріо Port Mone, тепер — сольний проєкт SK.EIN). Завдяки воді вони несуться дивовижно лунко. За воду тут — улюблені тумани.
Оля загалом вкрай небайдужа до цієї стихії. Тому в «Ваґабундо» звучать гірські потоки та експонують краплі. Здебільшого бузинові. Їх «взяла» на себе калька, що підсвічена не лише свічками. Експерименти з матеріалами дозволили створити підсвітку з павербанків.
Після Франківська цей проєкт поїде до «Українського дому» в Києві, потім — в Херсон та Одесу. Хоча там буде інакше. Наприклад, в Одесі до виставки долучать кілька «Гіррр» Яреми Стецика. Це сталось випадково: «Світлокола» Олі Михайлюк почали монтувати у «Ваґабундо» одразу після завершення попередньої виставки. Зʼясувалось, що малярські полотна чудово почуваються поряд з фотографіями. Не з усіма, та з деякими роботами з виставки «Горрри» почалася співпраця.
Однак дещо залишиться лише у Франківську: як авторська музика й «лісові» пісні Соні Стецик, разом з композиціями її брата Юрка Стецика під акомпанемент маріупольського дудукіста Сурена. Залишиться і ліс з калькового паперу з бузиновим чорнилом на ньому — перетворити ці об’єкти на нові світи допомогла галеристка Оксана Бринська.
Але невіддільною частиною виставки залишиться війна. Бо не можна й не хочеться вдавати, що вона не відбувається наразі. Все ж коїться водночас: і подорожі в Карпати, і світло, і листопадові тумани, котрі тут є…. І навіть коник у серпанку на одній зі світлин — як миттєва реалізація бажання авторки. Чому тут, попри всю чарівність, є війна?
«Бо з 2014-го я була занурена в контекст війни — і під час “референдуму” в Криму, і на Сході. Багато про це писала», — розповідає Оля Михайлюк. Тоді вона створила, зокрема, цикл публіцистичних текстів «Крим Україна» і «Донбас: це все про любов». Адже було бажання не залишати людей сам на сам із такою історією.
«Багато разів писала слово “війна” на проєкті “Розділові” (із текстами Сергія Жадана, музикою Олексія Ворсоби та Томаша Сікори, візуалізацією Сергія Пілявця, Олиною ідеєю, режисурою та перформативною роботою). Близько тисячі разів. Писала це слово різними мовами. Ще шукала речовину, яка б відповідала їй найкраще: зеленка, вино, гранатовий сік… А потім знайшлася бузина. З часом вона стає коричневою, “злою” і дуже неприємною на дотик. Збираю її в Карпатах. Але біда в тому, що завжди запізнююсь і приїжджаю в листопаді. У вересні чи жовтні її дуже багато. Натомість наприкінці осені кожна ягідка — величезна цінність. Треба вишукувати. Це перетворюється на подорожі горами, самотні блукання в туманах. Цього разу знайшла її лише за якоюсь старою колибою на Сокільському хребті. Це важливе відчуття — знати історію кожної з робіт, і звідки бузина, якою стежкою ти йшла», — розповідає мисткиня.
Якою дорогою йшла Оля від слова «війна» до слова «нічого»? Воно також багаторазово написане.
«Є різні важливі слова. Але від них йдемо ще далі — туди, де слів уже нема».
Після повномасштабного вторгнення все залишилось під скляним дахом (адже бузині потрібне денне світло) майстерні, розташованої в бібліотеці київського Політеху. З 24 лютого там перебували військові, тож доля робіт упродовж кількох місяців залишалася невідомою.
Вони вижили. А за деякий час Оля знову приїхала в Карпати — на Великдень, до села Бабин на Косівщині. Біля сільської ради помітила волонтерський автобус, до якого тягнулися люди з пасочками й писанками. Бусик рушав на Бахмут і Гуляйполе. Надзвичайно сильним було не лише видовище, ділиться медіахудожниця. Залишилось ще й потужне аудіовраження: шуміли квітневі карпатські потоки, лунали великодні церковні дзвони, роздирав весняне повітря звук скотчу, яким замотували пакунки. Вона не змогла не знімати цього. Та геть не встигла змонтувати відео.
Вже у серпні Оля вирушила з бабинцями на Схід. Про це є коротке відео з водієм, який уже втридцяте мандрує з волонтеркою. «Гей, соколи!», які співали волонтери під прильоти градів неподалік Соледару, лунають і в Олиному відео з Бабина. Зі старостою цього села та іншими вояками з Карпат, а саме з Яблунова, вже неподалік «нуля» художниця говорить про брак грибів у незвичному ландшафтному оточенні та відпочинок для душі.
До героїв цих документальних інтерв’ю вона невдовзі повернеться — на зимові свята, як мінімум, — із кавою, котрій там всі радіють.
А напередодні відкриття проєкту, де все це можна було чути й бачити, ми зустрілись з Олею без свідків — у тому ж переході під землею.
Трохи нагадує те, що раніше бачила в «Асортиментній кімнаті».
Трохи нагадує, так. І тут є історія дуже нова. Я хотіла продовжити.
Не можу сказати, що вийшла далі, проте змогла повернутися, скажімо так. Оце світлоколо, цей бузиновий портал вимальовувався ще два роки тому. Тобто в мене репліка, відсилка туди, де змогла це зробити.
Для мене завжди було загадкою, як тебе позиціювати. Все настільки мультидисциплінарно, що конкретизувати важко.
Так, навіть сьогодні згадувала смішний епізод. Ну як смішний? Страшний водночас. 31 грудня, Київ. Їздила вчергове в Ірпінь. Повернулась, а поряд із нашою студією — руйнування через влучення. Біля палацу «Україна». Йду з камерою в тому напрямку. І мені так хочеться Нового року, так хочеться якихось блискавок, таких… добрих.
Мирних.
Так. І я в розфокус відпливаю під час зйомки. Воно все починає блищати великими різноколірними плямами. Потім, коли наводжу фокус, уже видно, що це сирени швидких, пожежних машин тощо. Там було страшно. Підійшов чоловік, питає: «Ви кореспондентка?». Я кажу: «Ні». Він далі: «А хто?» Я: «Художниця». Він каже: «А я СБУ». Показала йому документи: «Я, мабуть, учасниця цієї історії, це моє місто, поруч зі мною все це відбувається… Якщо я не кореспондентка, як можу знімати і взагалі бути з цим?». Уже давно намагаюся знайти якесь посвідчення, бо була в Києві з самого початку повномасштабного вторгнення. Він розгубився, не знав, що відповісти. Сказав, що можна познімати трохи.
Просто працюю з різними медіа. З дуже різними. З тими, які мені зараз близькі. Це така взаємодія зі світом.
Що маємо в цій виставці, якщо мова йде про медіа? Три складники. Роботи з бузини, створені у 2020-2021 роках, а також зараз, вже у 2023-му. Фотографії — з хащів та з моїх туманів. І відеоінтерв’ю. Їх беру в жителів гір, які зараз воюють на бахмутському напрямку, в Гуляйполі.
Є відеоробота, яку ми створювали у 2021 році з Сергієм Кравченком. Тоді всі ще могли разом опинитися в одному місці в один час. Зараз такої можливості у нас немає. Та можна тримати зв’язок завдяки роботам. Сергій надіслав також шматочок наших репетицій тут, у «Ваґабундо». Там цимбали Юрка Стецика, наприклад, дуже виразні. Дуже добре звучать з гірськими потоками. Ми неодмінно зробимо таку аудіороботу, рано чи пізно.
Зрозуміло, що не можемо нічого планувати. Радіємо принаймні тому, що бачимо одна одну, один одного. І тому, що можна повернутися в ту ж точку — в бузиновий портал. Перша моя робота з бузини сталася три роки тому. Тепер її колір уже чорнильно-сірий. Порівнюючи ці два кольори й портали, можна дозволити собі поміркувати, як працює пам’ять, як повертаємося в ті ж місця, до тих же людей.
А музика Томаша Сікори, учасника польського гурту Karbido?
Томек працює зі звуком — допомагає зробити з того, що записуємо, з документальних історій, умовно скажемо, музику. В Бабині ми були разом.
Твої інтерв’ю — на болісні теми.
Так, але саме тут, у «Світлоколі», питаю про Карпати, довкілля. Дуже мирно, за кавою, ми говоримо про гори, про те, чого не вистачає, про зв’язок із ландшафтом, його необхідність.
І ця виставка — не висловлення. Радше якийсь світ, у який запрошую людей. Поблукати.
А як же з херсонцями?
Це інше. Херсонські інтерв’ю зараз у ратуші. Той проєкт («Сакральне Сучасне. Херсон у Франківську») теж пов’язаний з подорожами, з відкриттям якихось світів, людей. Але це інше.
Цікаво і те, і те насправді.
Виходить як: у моїй історії, якщо йдеться про «АртПоле», завжди було дуже важливо цілісно відчувати нашу країну. Завжди й усе відбувалось через дослідження ландшафту, того самого поля, що народжує мистецькі плоди.
До прикладу, карпатські флоярки й тилинки, чи ті ж цимбали — їх можна зробити лише з певного дерева, що росте в конкретній місцевості, де вони й звучать. У Херсоні це — степи, в Криму — море і хвилі, теж степи, і так далі. В іще мирні часи, до 2014 року, ми робили наші фестивалі в різних локаціях. У 2014-му припинили творення потужного та голосного фестивалю, проте не припинили мандрувати країною. Для нас це надзвичайно важливо.
Той проєкт, який зараз у ратуші, — це інтерв’ю з Херсона. Так, із болісними моментами, безумовно. Там доволі відверті розповіді волонтерів, які є священниками. Ми їхали з черговою допомогою Херсону й потрапили в гуманітарний штаб, який розташований у церкві. А від неї — менше кілометра до Антонівського мосту. Був там такий надзвичайний момент світла, тож зрозуміла: треба фотографувати. Потім спитала дозволу, чи можна приїхати записати інтерв’ю. Там же ж постійні обстріли. Зараз туди заїхати взагалі неможливо: FPV-дрони, динамічні цілі. Та ми на зв’язку з нашими волонтерами і скоро будемо в Херсоні знову.
Була необхідність показати Херсон зараз, його життя, ритм, опір.
Для мене в тих інтерв’ю надзвичайний момент — як люди говорять про звільнення Херсона. Так, наразі тривають обстріли, але цей момент, що Херсон є українським, і Херсон звільнений — це просто… Якщо досліджувати щастя, то ось воно. І повнота насолоди — ось! Оце відчуття повернення і свободи — дуже потужний момент, за який варто боротися. Цей Херсон і хотілося показати.
Ми з Яремою Стециком близькі в цій необхідності показувати країну по-різному, і, власне, бути разом. Тому в ратуші вдалося заінсталювати херсонську каплицю. Тепер туди можна потрапити.
А «Світлокола» — ми цим колом, оцим світлом маємо прокотитися країною. Починаємо з Франківська. А ще це дуже особистий момент: віднайти свій простір миру серед війни. Для мене цей простір — Карпати. Минулого року не була там, увесь 2022-й сплив в активному волонтерстві. Ми продовжуємо, та навесні приїхала в Карпати, щоб видихнути. Наскільки сильне було враження від херсонців, настільки ж тут — від гуцулів із їхніми волонтерськими писанками. Здалося, що саме в одному з тих яєць — голка, якою зможемо, встромивши в потрібне місце, вбити дракона. Казкова трохи історія. Та призвела вона до того, що ми подружилися.
Але це все і завжди крутиться довкола сакрального. Наскільки ти заглиблена в цю тему? Чому через сакральність йдемо до думки про перемогу?
Будь ласка, уточни, в якому вимірі відчитуєш сакральність в цих роботах?
Можливо, навіть не в цих, але все одно: Карпати дуже сакралізовані, а Херсон — там сама назва проєкту спрямовує.
Херсон — так, потрапляння просто в оцю точку. Не знаю, чи можна говорити, що це випадковість. Але так, коли опиняєшся в небезпечних ситуаціях, бачу, яку важливу роль, наприклад, відіграють ті ж капелани. В цій історії важливе спілкування, важливі довіра і віра. Та моя віра — мабуть, оці краплі й ці виходи в ширший світ.
Херсон — це храм. Абсолютно сакральна історія. Там немає часу. Є зараз. Є минуле, яке дуже добре відчитуємо й пам’ятаємо. Є те, з чого вибудовується наша майбутність, — з цієї віри. Там був цей промінь! Якщо можна порівнювати з роботами, в яких бачимо божественне світло, то херсонці з дуже світлими інтерв’ю, з цими очима там, у каплиці, цитуючи Ярему, це — сьогоднішні святі.
Є у мене така мрія: на Різдво бути в Херсоні з цими об’єктами в ботанічному саду, щоби підсвітити важливі для нас рослини, які допомогли нам пережити цей рік. Ялівець, у який влучив снаряд, наприклад. А він, узявши це на себе, врятував тварин і людей. Саша, наш херсонський друг, зробив олію, щоб продовжити життя цього дерева. З ботанічною спільнотою Херсона дуже багато працюємо і спілкуємось. Оці карпатські об’єкти тепер зустрінуться з херсонськими: рослини, тварини, люди й взаємодії. Бо є бажання поділитися митями щастя з бузинового порталу, знайти вихід у нього і в Херсоні.
А можна сказати, що це — два полюси однієї країни?
У мене, мабуть, немає відчуття полюсів. Може тому, що я — всюди?
Постійні вибухи в Херсоні, комендантська година з 20-ї, на вулицях немає світла, не працює навігація. Місто потрібно знати та можна тільки чути. Вікна зашиті фанерою, багато часу там минає в темряві, з орієнтуванням лише на звук — це «гостра» небезпека. Проте війна для мене дуже відчутна і в Карпатах. Святкові церковні дзвони стають тихішими, яскраві сукні блякнуть, коли усвідомлюєш, що в селі є тільки жінки. Цілковито жіночий світ. І від цього теж стає по-справжньому моторошно.
Усі ці мандри країною для нас почалися не з 2014-го року. Це був вибір із самого початку — залишатися в Україні. Були стипендії, можливості в інших країнах. Але розуміла, що в нас стільки таємничих, цікавих, надзвичайних територій, людей, інструментів, тварин, рослин, ландшафтів. Розуміла, що мені хочеться це відкривати й бути тут. Потім обставини почали так загострюватися й ущільнюватися, що нам лишали все менше простору. Нас змушують до дедалі радикальніших жестів, рішень, як із тими ж поїздками туди. Але поки що саме так вибудовую свою мапу.
Є такий досвід: неможливо було слухати музику чи думати про мистецькі висловлення після початку повномасштабного вторгнення. Але все змінилося. Я була в потоці зі своїми людьми, зі своїм Києвом. У ньому було мало людей. Поряд — Буча, Ірпінь. У березні 2022-го року Балтійський центр сучасного мистецтва проводив обговорення: там було 10 художників з України, які працюють з темою екології, деколонізації, дотичні до теми довкілля у своїй практиці. Я єдина була на той час в Україні. Куратори були зі мною аж до листопада — писали, дізнавались як справи, в чому є потреба, як допомогти людям. У листопаді поїхала в Ригу, це була дуже хороша виставка. Ми спілкуємось далі. Але дуже обережно в цьому напрямку йду. Тому що складно було уявити, що можна хоч якось висловлюватися на цю тему, коли ми перебували всередині.
Хоча рослини теж допомогли. Це ще один досвід буття разом — садиш щось, доглядаєш. Потім це почало формулюватись у слова, звуки, форми. Зараз продовжуємо цей пошук.
Ти хотіла мені щось про рослини з Ірпеня показати, так?
Так, можемо подивитися відео. Мені просто деякі речі важко пояснювати. Чому й записувала матеріал — аби пояснити, що це було.
Дуже складно було знайти себе. Працювали в гуманітарному штабі — пощастило, що нас узяли на цю роботу. Потім виїжджала, знімала теж. Ось на відео: чоловік, бойовий медик, його позивний «Лісовик». Такі чудеса витворяв! І поранені снарядами дерева — всі ним оброблені. Він і людей багато врятував.
Уже потім, кілька місяців потому, був буревій: дерева повалило, та обмотані «Лісовиком» катальпи — вижили.
Важко.
Чому? Просто пояснюю, як минув мій рік. У мене є наші дерева. Ми висаджували рослини. Ще виходжували кицю Маргошу — вона погоріла, її треба було довго відновлювати. Кладовище автомобілів… І цей звук забивання паль у будівництві нових мостів, він дуже крутий. Індастріал.
Мені тому, напевно, важко: що звідси на це дивлюсь. А тобі легше, тому що ти була всередині.
Так, тому що просто знаходиш це, впираєшся і робиш. Важливо мати розуміння і підтримку. Щоби люди не боялися з тобою, з таким досвідом, говорити потім.
Єдине місце, де можна було показати те, що я відзняла, своїм героїням і героям, — це церква. От, знову ж таки храм є в цій історії! Теж простріляний. Ми там зібралися саме напередодні минулої зими. Розуміли, що люди залишаються в підвалах, у тимчасових будинках. Обстріли пережили — переживемо й морози, звісно. Та їх треба було обігріти. Закупили обігрівачі, але потім почалися блекаути. Замовили нашим бабусям звідсіль, із Косова, ліжники.
І на Херсон теж?
Так, поставляємо ліжники по країні. Як щось таке тепле, рідне. Там були також і переселенці: з Маріуполя, з Бахмута. Кияни, звісно ж. І такий дотик до Франківщини — ці ліжники та шкарпетки. Ми таким «егегей-караваном» приїхали в Ірпінь.
Якщо в тебе була така тогорічна осінь, то це ж якраз тоді звільнили Херсон. Як швидко туди потрапила?
Нешвидко. Ми шукали людей, до яких можна приїхати. Після досвіду Ірпеня розумієш, що треба діяти в цих волонтерських справах обережно.
А ми, як «АртПоле», є прихильниками тяглих проєктів: повертаємося до однієї теми, до тих самих людей. Зараз спілкуємося з різними екоком’юніті на екостанції «Глибокі Балики» на Київщині, під Ржищевом. Там багато вчених із різних заповідників. У спілкуванні з ними й знайшли потрібні контакти. Вже навесні поїхали в Херсон — із розумінням, що певні речі можуть бути корисними, як мінімум, вар для поранених дерев. Після того почали їздити туди регулярно.
То чому саме Херсон?
Тут зіграв свою роль проєкт «Ніхто не острів». Робили його у 2021 році, записували аудіовізуальну роботу на Херсонщині, в Хорлах. Знаковим там стало дерево на березі. Воно фігурувало на всіх афішах. А потім «із Херсоном» їдемо через Київ у Франківськ. У «Ваґабундо» відбувається аудіовізуальна історія. Франківські музиканти беруть участь, а також і маріупольські, і мінські. Ми всі разом, тому що так можеш розповісти більше, ніж словами (хоча ми зараз намагаємось це зробити). І це такий сильний момент! З бузиною я начебто поверталась до чогось, що не є війною, бо вона в багатьох роботах з 2014-го року була присутня. Та раптом війна заходить повномасштабною хвилею.
Місце у Херсоні, де ми писали та знімали, зараз окуповане. Дістатись туди не можемо. Зв’язок теж дуже мерехтливий і умовний. І там є люди, які чекають на звільнення. Це дерево — єдине, що можемо побачити. Воно стоїть — і теж чекає.
Фото: Тарас Теліщак
