У рамках спеціальної програми третього Івано-Франківського міжнародного фестивалю короткого метру «4:3» «Крихка істина» можна було побачити й дві відомі роботи авторства Олега «Моха» Гнатіва та Тараса Прохаська: «Втеча в Єгипет» (1994) та «Квіти Святого Франциска» (1993).
Ми запитали співорганізатора фестивалю Олександра Гойсана, як формувалась ця спеціальна програма і чи є межа між відеоартом та експериментальним кіно.
Яким чином формували програму — чому обрали саме ці стрічки?
Спершу думали, що це буде міжнародна програма, зміксована українським та іноземним кіно, яку куруватиме Олександр Телюк — кінознавець з Довженко-Центру, який сам є режисером різного експериментального кіно. Думали, це було б цікаво: він зможе показати щось своє або виступити куратором, який підбирає інші стрічки. Олександр запропонував свої фільми, які він робив як режисер, — у нього є кілька повнометражних документальних стрічок, частково — фаунд футадж (монтажні фільми, зроблені на архівах). Один з них, «Атомоград», ми показали як частину офіційної програми фестивалю, яку назвали «Кіноурбаністика». Вийшло, що він став просто запрошеним режисером, а не куратором. Але Олександр нам цікавий як митець, куратор і кінознавець, тож, можливо, він куруватиме програму наступного року.
Таким чином ми самі сіли за спеціальну програму. Дуже хотів включити у неї «Київські фрески» Сергія Параджанова і «Фільм, присвячений воді та деревам» Флоріана Юр’єва, який в нас був у конкурсі. Хотілося це розбавити чимось локальним, тож вирішили додати відеоарт Моха з 90-х. Для ще більшого різноманіття взяли фільм Олександра Стоянова «Люди і нелюди», який теж був поданий нам на конкурс. Це теж архівна, фаунд футедж робота, яка цікаво вписалась в цю палітру.
Це все дуже різне експериментальне кіно. Ми ж досить наївно це робимо: беремо те, що здається цікавим, що можна об’єднати, — і додаємо у програму. Це помітно і в наших конкурсних програмах, і в окремих спецпоказах, які ми курували.
У різних кіношколах є окремі магістерські програми, які навчають виключно програмуванню кіно на фестивалі. Мій друг вступив на магістратуру в Сан-Себастьяні в Іспанії, фокус його теми — програмування кіно. Там є стільки своїх цікавинок, є дуже чіткий регламент, певний академізм, якого в нас немає. Ми ж просто це робимо, без жодного поняття, як цього, наприклад, вчать робити в кіношколі в Сан-Себастьяні.
Тому в нас більше наївних рішень, не тільки в контексті «Крихкої істини», а й в контексті фестивалю взагалі. Як у більшості молодих фестивалів, у нас все будується довкола ентузіазму і бажання показувати конкретне кіно.
Просто маємо цю невеличку владу, щоб визначати, що показувати, а що — ні.
«Втечу в Єгипет» та «Квіти Святого Франциска» переважно відносять до відеоарту. Чи можемо ми розмежувати відеоарт та експериментальне кіно?
Коли говорив з Мохом, він казав, що це робилося відразу суперосмислено як відеоарт; він це показував на фестивалях саме відеоарту; ці роботи завжди існували поза контекстом кіно. Так, напевно, ми й можемо розмежувати. Автор каже, що це — відеоарт, значить, це — відеоарт, а не кіно. Ця ж робота могла б бути фільмом, якби її робила людина з наміром зробити фільм. Тоді ми б розглядали це як фільм. А так, звісно, це відеоарт, просто який ми вклинили в програму короткометражного кіно.
Нам, як людям, що програмували фестиваль, це було цікаво. Здалося, що це гарно поєднується.
Ця розмова ніби деталізована в контексті «Крихкої істини», але насправді її можна застосувати під всі інші програми також. Наприклад, як фільм Флоріана Юр’єва, який, на жаль, помер кілька років тому, може бути в національному конкурсі, змагатись з якимись, умовно, ігровими фільмами? Та ніяк не може. Вирішили, що ми, напевно, єдиний фестиваль, який може собі таке дозволити: дати німий експериментальний фільм в конкурсну програму, де буде супергігантський зріз: студентське кіно, ігрове, документальне.
Виходить, що це просто дуже великий зріз різних людей. Хтось — початківець без освіти, хтось має освіту, але він оператор і робить кіно як режисер. Багато різних варіацій. І нам це якраз цікаво.
Фільм Флоріана — єдиний, який був показаний двічі. Він є частиною конкурсу і частиною «Крихкої істини». Для нас він насамперед був конкурсним фільмом, але додали його в експериментальну програму, щоб її підсилити.
У програмі було три стрічки з 90-х і дві — нові, 2023-го. Чи є у них щось спільне, якась тяглість крізь ці роки?
Там навіть не три, бо Параджанов — це взагалі 60-ті. Дві стрічки з 90-х — це Моха, а дві нові — дуже умовно нові. Ті, що з 2023-го — це фільми Флоріана Юр’єва та Олександра Стоянова.
Власне, фільм Флоріана Юр’єва — теж кіно, грубо кажучи, 60-70-х. Я не пам’ятаю точно, коли пан Флоріан знімав безпосередньо, але це давні плівки. Це не те, що хтось зараз зняв і вирішив зацифрувати, а властива саме тому часу річ.
Це взагалі цікава історія. Флоріан Юр’єв, крім того, що був режисером, був архітектором і митцем в дуже в різних контекстах, навіть створював власноруч музичні інструменти. Олексій Радинський робив кіно про те, як Флоріан пробує захистити своє диво модернізму — тарілку на метро Либідська в Києві — від рук азербайджанського забудовника Вагіфа Алієва, у якого все будується на зв’язках з росіянами, який є монополістом цієї всієї комерційної забудови. Це фільм про боротьбу архітектора з забудовником. Олексій відкопав ці кадри, які раніше знімав Флоріан, і дав частину з них у свій повнометражний фільм. Потім вирішив спитати у Флоріана, чи хотів би він закінчити цей фільм, бо той просто валявся окремими плівками. Флоріан відповів, що він не хоче тим займатися, що йому це більше не цікаво, і якщо Олексій хотів би щось зробити, він може віддати йому ці плівки у вільне користування. І Олексій змонтував з того кіно. Якраз те, що ми дивилися.
Себто він просто об’єднав ті всі плівки в один файл. Там немає жодного звуку, фільм німий, це просто плівки. І, власне, на цих плівках ми бачимо експериментальні кадри води й дерев. Тому вийшов фільм, присвячений воді та деревам.
У 2022 році на Роттердамському кінофестивалі відбулась прем’єра «Нескінченності за Флоріаном» — цього документального фільму, який робив Радинський. Через рік, у 2023-му, Радинський привіз вже ось цей короткий метр Юр’єва. Він був поза конкурсом, але там є окремі спецпрограми, де показують подібне кіно. Бо Роттердамський кінофестиваль — найбільший у світі фестиваль такого кіно, що найбільш наближене до експериментального.
Інший фільм Олександра Стоянова «Люди і нелюди» — теж архівний монтажний фільм. Це архівний матеріал, який Олександр прогнав через себе, додав якусь авторську думку, це все змонтував і завершив. Тому ось таке наповнення.
Кого ви б хотіли ще додати до програми, якби могли? Хто ще працював з експериментальним кіно?
Хотів би більше попрацювати з франківськими митцями. Але це, мабуть, взагалі йдеться про окрему програму франківського відеоарту, оскільки ці роботи створювали саме як відеоарт.
Не знаю, чи буде в нас це наступного року, але, можливо, дійдемо до того, що зробимо невелику програму-ретроспективу франківського відеоарту. І не будемо називати це кіно, будемо відразу казати, що це — відеоарт.
У міжнародному контексті є дуже багато цікавих режисерів. Там є й експериментальність у наративному ігровому кіно, і «ненаративна» експериментальність.
Рухаємося в бік експериментального кіно, весь наш фестиваль розвернений в бік експериментальності. Цьогорічний учасник журі Алекс Малишенко якраз казав, що ми зараз, напевно, найбільш наближений до експериментальності фестиваль в Україні, і що можемо природно дійти до того, що будемо суто фестивалем експериментального кіно, якщо захочемо. Щоправда, розумію, що тоді нам треба виходити з контексту 4х3, бо не буде існувати стільки сучасного експериментального кіно у такому форматі, ми не зможемо сформувати національний конкурс.
Цей експерименталізм, про який я кажу, — не тільки про якусь «ненаративність» чи абстрактність. Таке кіно може бути ігровим, наративним, але при цьому мати долю експерименту в собі.
Дуже хотів би зробити ретроспективу Гаса Ван Сента. Гас Ван Сент — це класичний американський інді-режисер. Він працював у напрямку New Queer Cinema. В нього є щонайменше два фільми в 4х3: «Слон» і «Останні дні». Було б дуже круто показати його кіно у Франківську.
Сподіваюсь, що наступного року в нас вийде реалізувати ретроспективу Келлі Райкард. Це теж американська інді-режисерка. Останній її фільм «Перша корова» якраз в 4х3. Але з ним, мабуть, буде складно, бо його вона робила зі студією А24. Думаю, вони не захочуть давати нам права на його показ за якісь дуже малі гроші. Але це вже інша справа. Дуже надіюсь, що в нас вийде привезти Келлі Райкард. Я не можу запевнити, що це станеться, але ведемо перемовини і маю велику надію, що до чогось вони дійдуть. Келлі Райкард також в курсі цієї ідеї й поділяє її, що дуже-дуже радує.
Хотів би фіналізувати ретроспективу «Догми-95». Їхні фільми — якраз про експериментальність і чистий авангардизм.
Крім того, звісно, хочемо продовжити те, що робимо з Довженко-Центром, — показувати всяку забуту класику українського кіно. Надіюся, що ми будемо це посилювати і шукати маловідомі скарби, аби демонструвати їх публіці.
Експериментальність — це про дуже різні контексти. Може, помиляюсь і, напевно, вона має дуже чіткі межі, які вивели якісь ідеологи, але для мене вона набагато ширша за це.
Всі фільми, які показуємо в програмі «Перевідкриття», це експериментальне кіно. Умовне «Цвітіння кульбаби» (1992) — у ньому присутня ця експериментальність. Експериментальність — це можливість для режисера дивитися ширше, а не робити щось конвенційне.
