З 28 вересня по 1 жовтня у Франківську відбувся вже третій міжнародний фестиваль короткого метру «4:3». Окрім міжнародного та національного конкурсів, у програмі була ретроспектива нашого класичного кіно, а також кураторські програми українських експериментальних стрічок, анімації та моторошного кіно.
Цього року в журі фестивалю — Ольга Журба, українська режисерка, сценаристка та монтажерка. Прем’єра її першого короткометражного фільму «Папині кросівки» відбулася на фестивалі в Локарно, згодом стрічка здобула відзнаки українських та європейських фестивалів і стала переможцем «4:3» минулого року. Ми поговорили з Ольгою про розрив між поколіннями в українському кіно (розмова була записана під час фестивалю).
Цього року на «4:3» — сім програм, а покази розкидані на трьох локаціях по місту. Що дивилась ти? Як складаєш власну програму фестивалю?
Мені справді цікаво, крім конкурсу, потрапити й на інші покази. 95% програми — це фільми, які ніде й ніколи не побачу, тож не втрачаю можливість.
Для мене важливим є саме колективний перегляд фільмів: це зовсім інший досвід.
Вчора була на програмі моторошного кіно — це було дуже дивно і дуже натхненно водночас. Планую після конкурсної програми піти на фільм «Цвітіння кульбаби» Олександра Ігнатуші в рамках ретроспективи українського класичного кіно. Була приємно здивована, що є можливість поспілкуватись з автором фільму на Q&A після показу.
Чим такі розмови важливі для тебе?
Це унікальна можливість! У нас, особливо в кіноіндустрії, був розрив зв’язків між поколіннями. Наприклад, українські фільми 90-х — дуже класні й цінні, але про них мало відомо. Навіть серед людей, які працюють з кіно.
Це були дуже складні часи: розпад Радянського Союзу, потім «нульові». І водночас — це був початок трансформації та пошуку власної ідентичності. Режисери того часу — це, можна сказати, втрачене покоління. Знімали по одному, максимум по два фільми — і просто зникали. Припиняли знімати, бо це було неможливо.
У нас весь час відбувається розрив зв’язків між десятиліттями, бо хтось постійно намагається нам перервати ці зв’язки. Втрачаємо вплив коріння на нас, і кожному новому поколінню доводиться починати все майже з нуля.
Тому, як мені здається, трошки гальмується розвиток кіно. У нас сталося відновлення кіно після Революції гідності у 2014 році, а до цього був величезний ґеп.
Водночас останні кілька років українські режисери почали частіше знімати саме про 90-ті.
Це вже сучасне переосмислення 90-х, і це теж про щось свідчить. Режисери ж не домовлялись, про що будуть знімати. Зараз маємо «Носорога» Олега Сенцова, «Назавжди-назавжди» Марини Степанської, «Ля Палісіада» Філіпа Сотніченка — і ще безліч фільмів за ці роки. Це цікавий феномен. Хоч маємо дуже багато що відрефлексувати зараз, та нове покоління кінематографістів чомусь зосередилось саме на 90-х.
Справа в бажанні «закрити ґеп»?
Гадаю, так сталося через те, що період 90-х настільки мало відтворювався, і в нас був цей розрив, — не знаємо, що було там. І «Цвітіння кульбаби» Ігнатуші — якраз фільм з того періоду. Це людина, яка жила і творила в ті роки, і зупинилась творити в ті роки. Тому з радістю з ним поспілкуюся: як тоді все відбувалося, чому він зараз не знімає кіно, як на нього ця перерва вплинула.
Зараз у нас є можливість поставити якісь запитання, щоби розібратись. І цей діалог дуже важливий. І він є завдяки цьому фестивалю.
А які враження від фільмів з основної конкурсної програми? Про що йдеться режисерам з національного конкурсу?
Звісно, зараз всіх турбує війна. Всі рефлексують — і це правильно, це зрозуміло. Ставимо собі питання: хто ми, куди ми йдемо. Правда, така тенденція була і до війни. У фільмах ми дійсно почали дуже круто докопуватись до себе, впізнавати себе через кіно.
Дуже важливо, що є такі режисери, як, наприклад, Антоніо Лукіч. Він зробив першу спробу показати наші не дуже прикольні сторони через гумор. Це правильно, тому що здорова нація має знати свої недоліки. Іноді сміятись з них, але точно не відвертатись чи ображатись на це.
Вважаю, що в нас з цим проблема. Треба ще багато працювати й вивчати себе. В нас є дуже стерта, нечітка картинка себе. Ми дуже чутливі до критики чи навіть самокритики. Здається, це пострадянська травма неприйняття, несвобода бути собою.
Чим прекрасне кіно, особливо комедія: воно в легкій формі доносить, що, виявляється, у всіх є така мама, як у героя фільму «Мої думки тихі». І мати недоліки — це норм. Колективний перегляд кіно дає тобі прийняття своєї неідеальності, і з цим стає простіше жити.
Через фільми, та й мистецтво загалом, трошки лікуємося від цих травм. Тож чим більше фільмів бачить глядач, тим краще.
Зрештою, спільний перегляд об’єднує: коли перебуваємо в одному контексті, маємо якісь спільні образи, системи координат, — набагато простіше порозумітися.
Вважаю, що колективний перегляд дуже важливий для реабілітації власних затисків і травм, які ми отримали як нація. Ми виховувались батьками, які зростали в Радянському Союзі, і носимо цей вплив. Можемо позбутися старих набутих травм тільки через…
Набування нових?
Через набування — не те, щоби нових травм, але нових досвідів.
Є класна тенденція, що з кожним новим хорошим фільмом у нашого глядача вибудовується довіра до українського кіно. Бо раніше з чим асоціювалося вітчизняне кіно? Це або козаки, або треш-серіали. Зараз тенденція змінюється: фільм Наталки Ворожбит «Погані дороги», той же Антоніо Лукіч, Наріман Алієв, Катя Горностай. Всі ці фільми є сходинками вибудови довіри в глядачів.
Дуже важливо, що ми робимо кіно для нас самих.
Чому ми прийшли до того, щоби знімати фільми, які подобаються нам самим, тільки зараз?
Недавно зрозуміла цікаву штуку. Чому навіть зараз молодь саме в технічних питаннях, або в питанні організації знімального процесу, має якісь «милиці» з телевиробництва?
Тому що в нас був цей період у «нульові», коли багато кіношників знімали телепродукти. Це був єдиний шлях якось залишитись в професії: кіно не знімалося, а на телесеріалах можна було заробити. Надто — враховуючи, що тоді ця індустрія була пов’язана з російським ринком.
Я тоді якраз навчалася, тому мене не затягнуло в цю «телерубку». І це прекрасно. Але багато хто там навчався, здобував досвід, а тепер, наприклад, працює далі в кіноіндустрії.
А телевиробництво відрізняється від кіновиробництва. Це дуже різні підходи. Там — конвеєр, бізнес. Хороше ж кіно будується зовсім за іншими принципами. Це — ще одна травма, якої не так просто позбутися. Але розумію, що це також скоро мине, бо вже бачу нове покоління, яке мислить зовсім інакше.
Але повернімось до короткого метру і конкурсної програми. Ти сказала, що режисерів зараз найбільше турбує війна — події, які відбуваються з нами тут і зараз. Ці фільми — це щось про індивідуальні переживання, чи вже є спроби відрефлексувати травму війни ширше?
Ми живемо зараз в супердинамічній реальності, коли ще не до кінця розуміємо, що з нами відбувається. Ще не знайшли слів, щоб описати нашу реальність. Тільки починаємо усвідомлювати, як це — жити з найжахливішою війною століття. Думаю, що справді цінні твори про це можуть з’явитися, мабуть, коли все перетравимо.
Звичайно, ці фільми більше про автора. Режисери — це творчі люди дуже тонкої організації, їм потрібен вихід для всього, що переживають. Більшість короткого метру, який бачила на «4:3» і не тільки, він саме про «я» і мої почуття, відчуття під час війни.
І це круто, що вони це роблять. Багато хто з моїх колег (та і я сама) зараз знімаємо авторські документальні фільми. Нам, як документалістам, важливо зафіксувати нашу реальність.
Знайшла для себе таку мотивацію: тим, що зараз роблю, прокладаю міст у майбутнє, для майбутніх поколінь.
Щоби не було розриву поколінь, як з 90-ми?
Так. І що більше буде саме авторських фільмів, то краще.
А ще зараз важливо, щоб ми їздили, щоб ми були на всіх майданчиках за кордоном України, щоби постійно нагадувати про нас і говорити про війну.
Люди за кордоном справді дивуються, коли бачать іншу, справжню картинку війни. Звісно, вони дивляться новини, та це доволі поверхова інформація. Саме через фільми у глядачів вмикається більше емпатії й розуміння того, що в нас тут відбувається. У кіно часто представляємо індивідуальні історії під таким кутом, що глядач починає уявляти себе на місці героя стрічки.
Які особливі можливості розказати історію тобі дає короткий метр?
У короткому метрі, на мою думку, концентрація всього густіша, ніж в повному.
Існує думка, що короткий метр — це для дилетантів. Усі починають з короткометражок, але потім обов’язково починають знімати тільки повний метр. Впевнена, що за силою, за змістом, за емоційним навантаженням короткий метр може бути не меншим скарбом.
А за твоїми відчуттями, наскільки в українського масового глядача є цікавість до короткого метру?
По-перше, в нас, на жаль, тільки один інститут, який робить альманахи короткого метру, — це Довженко-Центр. Так, короткометражки у нас можна подивитися, наприклад, на Takflix, але глядач навіть не орієнтується, що до чого і з чого почати.
З коротким метром так само потрібно вибудовувати довіру глядача. Якби в нас не тільки Довженко-Центр робив такі альманахи, а і якийсь дистриб’ютор, умовно, випускав підбірки кожні пів року або рік. Це б теж було сталим процесом — і український глядач з задоволенням би слідкував за короткометражними фільмами.
Тобто про масового глядача поки не йдеться?
Так, поки не йдеться про системну роботу. Наприклад, якщо фестиваль «4:3» працюватиме далі — не варто очікувати, що наступного року прийде набагато більша аудиторія. Та людей буде вже більше, ніж попереднього. І так з року в рік — аудиторія зростатиме. Треба зрозуміти, що це довготривалий забіг.
Як думаєш, Франківськ — вдалий майданчик для цього забігу?
Дуже рада, що такі культурні ініціативи з’являються — і не тільки в Києві чи Львові. Тішусь, що молодь залишається у своїх містах і займається їхнім розвитком; бачить, що їм чогось не вистачає; не чекає на вказівку звідкись, що зараз приїдуть зі столиці й все зроблять, а бере ініціативу — й створює щось вартісне власноруч. Як на мене, це теж — опір ворогу, опір занепаду, який несе в собі війна.
Для мене це такий самий фестиваль в плані внеску в розвиток кіно, як будь-який інший фестиваль в Україні. Забігаючи наперед, розумію, що з цієї ініціативи може вирости щось класне. Що за, умовно, 10 років тут будуть збиратися повні зали глядачів, сюди приїжджатимуть відомі світові режисери. І мені важливо і цінно, що я — нехай поки як маленька насінинка — долучилась до творення цього фестивалю. Щось велике завжди народжується з маленьких кроків.
