Продовжуємо публікацію розмови Тараса Малого з письменником і видавцем Романом Малиновським.
Першу частину інтервʼю можна прочитати тут.
Частина 2: Від видавничих проєктів до самостійного видавництва. Особливість Франківська і місця, що гуртують довкола себе людей.
Т.М.: Отже, у тебе вже був певний досвід і компетенції, коли почали з’являтися перші проєкти під логотипом «Вавилонської бібліотеки». Спробуймо відновити цю ретроспективу: що стало поштовхом до створення перших видавничих проєктів?
Р.М.: Моя мотивація була вкорінена в тому, що я вже довгий час читав перекладну літературу. У 2008 році прийняв рішення не читати нічого російською — ні перекладів, ні оригіналів. Хоч це було радше особистісне, ніж політичне рішення: я хотів бути письменником і знав — щоб бути хорошим, потрібно розвивати мову, яка є головним інструментом письменника. На мові будується стилістика: скажімо, для Жузе Сарамаґу — це була зміна пунктуації: окрім колосального словникового запасу, він змінив роботу з пунктуацією, з ритмом — від чого його історії зазвучали інакше. Тож, для будь-якого письменника, навіть жанрового, мова — це головний інструмент, який необхідно постійно розвивати. А для цього слід читати тією мовою, з якою ти працюватимеш.
Т.М.: Цікаво, що ти виокремив саме перекладну літературу. Отже, тобі були потрібні книжки тих авторів, які на той час ще не мали актуальних українських перекладів?
Р.М.: Саме так. Мені потрібен був певний корпус текстів, на який я орієнтувався. Хоча український переклад був напрямом, який вдавалося розвивати навіть за совітів — виходило чимало літератури у феноменально добрих перекладах — але водночас багато знакових текстів залишалися за межею цензури. Їх просто не дозволяли видавати, наприклад, Сарамаґу тоді не мав жодного українського перекладу.
І я зробив те що завжди роблю: якщо мені чогось бракує, а я цього дуже хочу, то беру і створюю — передусім для себе. Так і виникла «Вавилонська бібліотека».
Ідею підтримав мій приятель Віктор Кімакович, із яким ми кілька років працювали на різних проєктах (власне, фундація «Наш Станиславів» і «Фундація Короля Юрія», якими він опікувався, колись підтримали «Паперову зозулю»). Я прийшов до нього з ідеєю, яка мені самому здавалася утопічною, а він сказав: «Це цілком реально, давай подивлюся чи можна для цього знайти якісь ґранти». «Вавилонська бібліотека» задумувалася як некомерційний проєкт. Багато років вона була тим, що я робив передовсім для себе і робив так, як уявляв.
Т.М.: Тобто цілком можливо, що після п’яти-шести проєктів у співпраці з іншими видавництвами історія «Вавилонської» могла би завершитися. Ти закрив би власну потребу чи пріоритети змінилися б, і все: у резюме є кілька знакових видань, є досвід — можна рухатися далі.
Р.М.: Так, але виникло кілька факторів. Перший — ніколи не закінчуються письменники, з текстами яких хочеться попрацювати. Друге — успішність перших проєктів показала можливу перспективу: робота над першою книжкою — «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута — припала на 2014 рік. Початок війни призвів до ембарго на російську книжку. Ринок перекладної літератури, який закривали собою видавництва на кшталт «Ексмо» та «АСТ», раптом вивільнився, і виникла потреба в українському продукті. Було куди рухатись.
А третій і найважливіший фактор — люди, команди з якими я працюю: перекладачі, редактори, художники. Мені подобається процес: розмови, діалоги, суперечки, дискусії про бачення, підходи — все це мені дуже цікаво. Найбільше таких дискусій у нас з художниками.
Зробити видання візуально привабливим було центральною метою. Оскільки я сприймаю світ передусім візуально, мені було важливо, аби книжка мала й візуальне наповнення. Тоді українські видавці вже активно працювали з ілюструванням дитячої літератури, а що робив (і досі робить) Іван Малкович в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — це феноменально. Але традиції ілюструвати дорослу літературу в Україні ще не існувало. А мені праглося показати, що саме доросла література дає набагато ширші можливості для ілюстрування. Бо в дитячій ти змушений дотримуватись буквальності й сюжетності, тоді як у дорослій це насамперед пошук образів.
Т.М.: Множинність інтерпретацій.
Р.М.: Саме так. Художник отримує свободу запропонувати різні бачення тексту. І ми досі дотримуємося цього у книжках «Вавилонської бібліотеки». Єдиною книжкою, де ми відступили від цього принципу, став «Том Соєр за кордоном» Марка Твена — через особливість стилістики тексту: Твен використовує манеру оповіді підліткової літератури.
У якийсь момент стало зрозуміло: немає сенсу продовжувати без власної фінансової моделі. Тоді й вирішили ставати незалежним видавництвом і робити книжки самотужки. Бо кожен проєкт у співпраці з іншими видавництвами передбачав дискусії, діалоги, компроміси. З цим не завжди було легко.
Т.М.: А про які компроміси йдеться? Ти говориш про фінансову частину проєктів?
Р.М.: Насамперед, естетичні. Напевне, найбільша суперечка у нас була щодо Олдоса Гакслі і його роману «Який чудесний світ новий!». Видавництву категорично не подобалася візуальна частина проєкту — типографічний концепт із абстракцією на обкладинці. «ВСЛ», яке тоді тяжіло до буквальнішого ілюстрування, цей супрематизм не приймало. Але зрештою погодились, за що я їм до сьогодні дуже вдячний. Як і за все інше.
Т.М.: Шикарне було видання. Ці проєкти у співпраці з іншими видавництвами, ще до самостійності «Вавилонської», тепер стали колекційною привабою.
Я трохи відійду вбік логіки розмови, бо це ж був період, коли у Франківську працювала книгарня «Під Лиликом». Лише кілька років, але, здається, ми всі тоді збиралися довкола цієї книгарні: було якесь відчуття спільноти, або ж кола людей наближеного до неї.
Р.М.: Франківськ має цю особливість: певні місця стають точками опори, збирають довкола себе людей. Я давно відірвався від Франківська і не знаю, як воно працює сьогодні.
Але, скажімо, «Ваґабундо» точно було (і, сподіваюся, є до сьогодні) місцем концентрації людей, ідей, проєктів. Колись у Франківську таким місцем було кафе «Петерс», яке на початку нульових кілька років збирало письменників, митців, людей із креативної індустрії.
Т.М.: Зрештою, кав’ярня «Говорить Івано-Франківськ» теж була таким місцем. Здається, у вас із Міреком навіть була там подія?
Р.М.: «Говорить» — звичайно. А передовсім, «Химера» багато років залишалася простором, куди ми ходили на літературні події. Взагалі місця страшенно важливі для низової франківської культури, особливо на початку будь-якої ініціативи. Зараз ситуація змінилася: post impreza чи Асортиментна кімната — це вже інституції, це значно більше. Але навіть сьогодні не можна недооцінювати значення місця, навколо якого збирається спільнота. І «Лилик» кілька років поспіль був саме таким місцем.
Т.М.: Чому я згадав про «Лилик»? Бо ми якраз підходимо до теми становлення самостійного видавництва «Вавилонської бібліотеки». Але перед тим мене цікавить питання орієнтирів. Я спостерігаю за своїми учнями: вони обирають — блоги, відео, авторів, на яких взоруються, щоб вирішити, яку книжку взяти наступною чи для читацького клубу.
Для мене свого часу такими орієнтирами були ти, Дмитро і Дарина Шегди, які займалися «Лиликом», і куди ми приходили, щоб поспілкуватися: що варто передзамовити, що нового й цінного з’явилося. Орієнтирами були Ігор Балинський (видавець «Човна») і ще декілька видавців. Мені цікаво: на кого взорувався ти, хто підказував тобі, що видавати, на яких авторів звернути увагу?
Р.М.: Все йшло шляхом нарощування. Наприклад, зналося, що Маркес, Фолкнер і Белль — це сильно. І коли їхні імена виникали поряд з якимись іншими (Борхесом, Кортасаром, Стейнбеком, Ґрассом), то ті відразу також ставали частиною того, що конче треба прочитати. Джерелом ставали й інші книжки: на перших сторінках «Рекреацій» з’являються Гічкок, Фелліні і Алан Паркер — цього було досить, щоб вони опинилися в моєму списку. Хомський їде в Чортопіль на запрошення самого Гічкока чи Фелліні — отже, мені треба це подивитися. Так вибудовувався особистий пантеон, який став для мене літературним, кінематографічним і музичним каноном, опорною точкою й донині. Але у цьому нічого дивного, бо цей список наповнений голосами, творчість яких творить сучасну цивілізацію (чи цивілізації у їхній розмаїтості).
От ти говорив про Ютуб і ТікТок. Я в це майже не вникаю, бо мислю речами підставовими. Ютуб з’явився і колись зникне. А «Дон Кіхот» Сервантеса буде завжди. «Дон Кіхот» пережив совітів — величезну машину, що нищила все. Мені цікаво занурюватися лише у те, що є справжнім фундаментом культури.
Т.М.: Курт Воннеґут став таким фундаментом для видавництва. Ви почали з його книжки, і сьогодні вже дев’ять видань Воннеґута вийшли під логотипом «Вавилонської бібліотеки». Навіть зустрічав фразу, що він ваш локомотив.
Р.М.: Так і є. Він став локомотивом, очевидно, тому, що Воннеґут подобається: люди читають одну його книжку і хочуть повертатися за наступною.
Попри те, що видавничий ринок колосально розвинувся за останнє десятиріччя, я досі помічаю багато білих плям у в українських перекладах (як і білих плям у собі). Тож, я продовжую йти до великих, щоб стирати ці плями і розширювати власне коло. Таким джерелом пізнання для мене є базовий «Західний канон» Гарольда Блума. Невдовзі ми видамо два романи Натанаеля Веста — одного з ключових американських письменників ХХ століття, імʼя якого у пантеоні урівняне із іменами Фіцджеральда, Гемінґвея чи Дос Пассоса. Раніше я про нього нічого не знав, але натрапив на це імʼя у Блума і почав заглиблюватися. «День сарани», який входить у десятки списків мастріду, як і «Міс Самотнє серце». Але вони й досі лишаються непрочитаними нашою мовою, бо досі були не перекладені.
Т.М.: Повернімося до рішення відійти від спільних проєктів і стати незалежним видавництвом. Зараз на ринку з’являється чимало малих видавництв. Комусь ведеться краще, комусь гірше, але сам процес тішить. Хтось займає нішу іспаномовних авторів, хтось відкриває імена представників літератур балканських країн. Коли ви виходили на самостійний етап, що було необхідним, аби гіпотези та бачення спрацювали?
Р.М.: Потрібні були гроші. Так, нами рухало бажання незалежності, можливість ухвалювати остаточні рішення. Але й розуміння: нічого не отримаєш, нічого не втративши. Ми здобули свободу, але й обов’язок вести дистрибуцію — неймовірно складний процес, яким раніше займалися видавництва-партнери.
Першою самостійною книжкою став роман «Серцедер» Бориса Віана. Відчайдушне рішення: похмура, андеґраундна, образна література. Починати треба було, очевидно, з «Шумовиння днів». А ми взяли «Серцедера», який може не лише відбити бажання читати Віана, а й взагалі бажання читати.
Наступними були «Груповий портрет з дамою» Генріха Белля й «Країна припливів» Мітча Калліна. Із них більший комерційний потенціал мав роман Белля — історія зрозуміла широкому колу читачів, автор — Нобелівський лауреат, світовий лонгселлер. Вони показали можливості, якими можна рухатись із авторами-класиками і авторами-сучасниками, кожен із цих напрямків ми згодом розвивали (більшою мірою із класиками).
Фото: Ірина Цильке
