На прохання post impreza культурний менеджер Тарас Малий порозмовляв з письменником та видавцем Романом Малиновським. 

Це інтервʼю складається з трьох частин, перед вами — перша.

Ця розмова відбулася спекотного серпневого дня. Ми приїхали у заміський будинок письменника і видавця Романа Малиновського. Будинок, який у ці дні можна назвати вавилонською «резиденцією». Ми не єдині гості, зовсім нещодавно поїхали Володимир і Марії Гавриші — ілюстратори, з якими видавництво працювало над численними проєктами. А вже на подвір’ї привіталися і попрощалися з Андрієм Сакуном та Анною Алпатьєвою — ще одним тандемом художників, проєкти яких є у «Вавилонській». Тиждень перед тим тут гостювала Андріана Чуніс, яка саме починає роботу над новою книжкою видавництва.

Роман чекає на приїзд сестри та рідних, тож у нас є декілька годин, щоб набутися і записати розмову. Але передовсім готуємо для всіх каву і спостерігаємо за котами і кошенятами, яких разом п’ятеро. Робимо фото, яке нагадує нам одну архівну світлину: Тарас Прохасько в гостях у Олега Лишеги в Тисмениці записують інтерв’ю для культової колись серії розмов «Інший формат».

Сідаємо до розмови на веранді. Коли Роман починає говорити про літературу — час застигає, це його суперсила.

Частина 1: Підліткові знайомства: з містом, літературою та культурним середовищем. Самвидав та низові ініціативи

Т.М.: Напередодні нашої розмови я перечитував збірку есеїв та лекцій Ольги Токарчук. Власне, це ти колись познайомив мене з її текстами — і не лише з ними, а й з багатьма іншими іменами, про які, мабуть, ще згадаємо. Токарчук пише про час ініціації, коли ми вчимося читати й відкриваємо для себе літературу. Вона визначає період між дев’ятим і шістнадцятим роками як такий, коли ми набуваємо, або ні, здатності «видобувати музику й образи з ланцюжків літер». Саме тоді ми закохуємося в книжки, і це підліткове сприйняття лишається з нами назавжди. Чи трапилося з тобою щось подібне? Бо мені здається, якби ти проґавив той момент ініціації, ми б сьогодні не сиділи тут і не говорили про видавництво.

Р.М.: Якщо довіритись цій тезі, то я застрибнув у цей потяг в останню мить — він уже повільно рушив, але я встиг схопитися за поручень і скочити на сходинку останнього вагона: усвідомлено читати я почав на межі 10–11 класів, у 16-ть.

Коли я оглядаюся на той період свого життя, то бачу: в кожному разі був би художником,  у найширшому сенсі, бо відколи усвідомив себе, я весь час щось творив. У дитинстві глибоко занурився у ліплення з пластиліну. Пізніше, коли батько, а він інженер, приносив додому мотки тонкого кольорового дроту, я створював з нього іграшки: намотував каркаси, формував деталі. Мета була практична — для ігор. За прототипами мені слугували персонажі із мультфільмів і серіалів того часу — трансформери, Вольтрон, Геркулес, Робокоп.

Пізніше виринуло малювання. Набір кольорових ручок у подарунок — те, чого мені найбільше прагнулося впродовж років. Малював я багато (схильний до систематизації, я досі зберігаю зошити з дитячими малюнками).

А тоді в моє життя прийшло читання, а скоро по тому — усвідомлення: можна не лише читати, а й писати. Дуже швидко література витіснила все інше й стала основою.

Я пам’ятаю період, коли досвіду «активного читача» ще не мав, була тільки оця нав’язана тодішньою школою система: прочитати якийсь фраґмент або хрестоматію, переказати деталі, а далі можна все це забути — таким чином закривалися оцінки з обох літератур. Тому до старших класів школи читання не було присутнє в моєму житті.

Т.М.: А вдома не було якоїсь бібліотеки?

Р.М.: Була, як і батькова теза, яку він часто повторював: «Не дивись телевізор, читай». Коли з проголошенням Незалежності з’явилася можливість, батько забив бібліотеку всім, що можна було роздобути і на що до того існувала заборона, наприклад там було (і досі є) перше українське легальне видання «Тигроловів» Івана Багряного.

Попри наявність бібліотеки, самі батьки особливо багато не читали, вона мала вдома радше декоративний характер, і вдома не було культури провести вечір із книжкою, та й взагалі культури читання: часи були такі, що не до книжок було. Тодішній світ мав вузьку і тісну перспективу: ніяких виїздів за кордон, чи навіть в інші міста, обмежений бюджет абсолютно на все.

Але щойно закінчилися важкі 90-ті й починалися бурхливі нульові, виринула й література: і студентські роки відкрили для мене зовсім інший світ.

Роман Малиновський і Тарас Малий. Фото: Ірина Цильке

Т.М.: Вибач, але це справді так працювало: у період підліткового дозрівання світ крутився довкола мікрорайонів, де ми жили. В тебе теж було відчуття, що все поза районом — невідоме й навіть трохи бентежне?

Р.М.: Або його й зовсім не існує. Був тільки телевізор, із якого щось можна було дізнатися. І мікрорайон з кількома зрозумілими маршрутами й короткими виїздами за місто, до бабусі. Для мене це тривало п’ятнадцять років.

Т.М.: І погодься, це контрастує з тим, що зараз підлітки можуть приходити на події в книгарні.

Р.М.: Погоджуюсь. Зовсім інші можливості.

Т.М.: А тоді ти живеш у спальному районі міста, де, крім шкільної бібліотеки, по суті нічого немає.

Р.М.: Так. Власне, я відкрив для себе існування середмістя лише у випускному класі. До того центральна частина Франика була для мене повʼязана лише з образом міського ринку, де куплялися спортивний костюм, взуття, рюкзак до школи, з оцим перевзуванням на картонці і колоритними діалогами: — «А у вас адідас турецький чи справжній?» — «Весь турецький, але оцей костюм, який ви обрали, справжній». Комічні, навіть трагікомічні ситуації.

Місто я насправді відкрив тоді, коли почав читати. Спершу — книжки з домашньої та міської бібліотеки, що була поряд із будинком, в якому ми жили. А потім прийшло усвідомлення, що батькова бібліотека не мусить бути стаціонарною: книжки можна купувати і полиці можна наповнювати оновленнями.

Моє знайомство з історичним центром Франківська пов’язане з виїздами у чотири книгарні, що тоді були на одній вулиці у середмісті: «Букініст», «Знання», «Школярик» і книгарня неподалік «Лілеї-НВ» (останньої тоді ще не було). Першими книжками, які я купив у тій книгарні, були ілюстрована «Енеїда» та «Соляріс» Станіслава Лема. Обидві книжки й досі у моїй бібліотеці.

Т.М.: Це дуже цікаво, що ти про це говориш, бо розумію — тут є щось спільне між нами. Для мене виїзд із Каскаду в середмістя означав, що після візиту до зубного обов’язково буде якась винагорода — найкраще, якщо це нова книжка.

Р.М.: Я ніколи про це не думав, але так, ці маршрути теж лежали через літературу.

Т.М.: Залишмося ще на хвилинку у 90-х, як би це не звучало. Мікрорайон, школа, і ти — старший підліток, що відкриває для себе літературу. У тебе був однокласник — Мірек, який і сьогодні залишається важливим учасником у книговидавничих процесах. Те, що вони з Христею роблять у «П’яному кораблі» — видають Річарда Бротіґана, Френка О’Гару, Рафала Воячека — це неймовірно і знаходить відгук у читачів. Мірек був твоїм другом, ви сиділи за однією партою. Переконаний, ви ділили між собою також інтерес до читання.

Р.М.: І не тільки до читання. Ми жили на Кішлаку в одному будинку і навіть під’їзді: я — на восьмому поверсі, Мірек — на четвертому. Познайомилися у 10-му класі, коли стали однокластиниками.

Пам’ятаю: теплий вересень 2000 року, перші дні навчання, Мірек підходить і каже: «Слухай, ми ж в одному будинку живемо. Давай разом повертатися додому». Так почалася наша дружба.

Перший спільний рік минув у якихось пошуках: точно була музика, гра у шкільному КВК, брейк-данс. А влітку, між 10 та 11-м, я почав читати: прочитав всю програму обох літератур, а ще якийсь десяток романів Стівена Кінґа, який став для мене першим «позапрограмним» автором. Восени, коли ми знову зустрілися на уроках, я розповів про це Міреку, і тоді виявилося, що він теж давно читає, просто мав це за приватну справу. Це він першим запитав: «А чи не думав ти щось писати?», бо сам писав, пригадую, що це були історії про тварин, створені під впливом Ернеста Сетона-Томпсона. Власне, Мірек і підштовхнув мене на цю територію. Весь 11 клас у нас була оця спільна пристрасть до книжок: читання, обговорення, поїздки в середмістя для того, щоб поповнити домашню бібліотеку. 

Уже в університеті ми разом вигадали літературний журнал, який редагували, наповнювали і видавали — «Паперову зозулю».

«Паперова зозуля». Фото: Марина Веремеєнко

Т.М.: Тобто це був не лише концепт, а й друкований журнал? Є збережені примірники?

Р.М.: О, так. Ти звідси точно поїдеш із примірником. Цей проєкт я довго включав у всі свої портфоліо, так  ним пишався. І досі пишаюся. Ми створювали його інтуїтивно, не маючи жодного досвіду. Але інтуїція підказувала чудові рішення! Наприклад, на обкладинці — кадр із «Вісім з половиною» Федеріко Фелліні. Ми тоді й гадки не мали, що це за фільм: побачили кадр у заставці програми «Арґумент кіно», і вирішили, що цей чоловік, який падає крізь хмари, має бути на обкладинці. Роздобути кадр було цілою пригодою (памʼятай — це епоха до доступного Інтернету):  я записав фраґмент на відеокасету, а наш приятель оцифрував її. З оцифрованої  копії ми зробили скриншот.  Якщо придивитися до обкладинки, там видно навіть погано заретушований логотип «1+1».

У «Паперовій зозулі» ми надрукували графіку Жені Самборського, і це було задовго до нашого знайомства і дружби. Для мене це було великим здивуванням, коли вже довго приятелюючи, я зрозумів: це ж саме той Женя, чиї роботи колись ми надрукували у журналі.

Фото: Марина Веремеєнко

Т.М.: Я можу зрозуміти, як сьогодні запросити молодого художника до співпраці. Але як ви знаходили авторів тоді?

Р.М.: Друкували й розклеювали оголошення на стовпах. Ми створили електронну адресу, на яку приходили листи. У цьому нам допомагав приятель, який навчався на дизайні в Інституті мистецтв — ще один наш із Миросем однокласник — Віктор Мухін. Він верстав журнал і це він якось показав нам графіку Жені.

Сьогодні я переконаний, що такі проєкти — важлива частина розвитку літературного ринку. Низова ініціатива, позбавлена цензури чи комерційної кон’юнктури. Чиста творчість, без нашарувань. Ти маєш ідею і  хочеш її втілити, навіть якщо буде лише десять примірників. Або один примірник. Перший випуск журналу «Четвер», без якого історія сучасної української літератури не складається, мав 200 примірників, другий — лише 22, за кількістю письменників, які там були опубліковані. Його навіть не продавали — усі примірники роздали авторам. Це не про бізнес, а про натхнення. Так було і у нас: ми мали бачення, і хотіли його втілити.

Т.М.: Ти згадав «Четвер» і трохи випередив мене. Мені цікаво, чи ви взорувалися на це покоління, і чи ваш імпульс міг бути своєрідним викликом або діалогом з колом письменників «Четверга»?

Р.М.:

Наступні покоління можуть або бунтувати проти попередніх, або захоплюватися ними. Ми захоплювалися. Але це було закономірно: не було проти чого бунтувати.

Покоління, що створювало «Четвер», було бунтарським, бо естетична система попередників мала жорсткі обмеження, рамки. Їм потрібно було повстати проти неї. Ми ж отримали зовсім інший приклад:  абсолютна свобода і твердження, що література може бути різною й прекрасною. Тому «Четвер» був для нас абсолютним зразком, але передовсім зразком свободи у творчості, підходах, прикладом сміливості. Ідея «Паперової зозулі» полягала не у прагненні публікуватись  — бо це письменницька амбіція.

Ми ж хотіли створити майданчик для людей, які давно разом, розуміють одне одного й запрошують до гурту тих, хто готовий це розділити, щоб разом створити щось несподіване.

Т.М.: Тобто «Четвергом» ви з Міреком захоплювалися. Але водночас — як ви відкривали для себе це письменницьке коло, яке тепер уже оповите численними легендами?

Р.М.: Івано-Франківське видавництво «Лілея-НВ», яке тоді видавало сучасну українську літературу, на початку нульових організовувало у кафе «Петерс» (його вже давно нема) щочетвергові літературні презентації. Ми з Міреком з випадковості потрапили на одну, і це була презентація книжки із серії «Інший формат», портретного інтервʼю Тараса Прохаська із Юрієм Андруховичем. Вони обоє були на події: Прохасько як інтервʼюер, Андрухович — як респондент (він саме повернувся із Німеччини, де завершив писання «Дванадцяти обручів»). Так ми дізналися, що письменники серед нас. Зрозуміли, що це не якісь абстрактні люди з книжок. Ось іде вулицею Тарас Прохасько — і він письменник. Цього відчуття благоговіння я, здається, не можу позбутися й досі. Хоч ми з ними уже давно на «ти», але щоразу, коли бачимося, мені видається, що я відчуваю той самий трепет, як тоді, у 17 років.

Тож, «Четвер» дозволив нам уявити: я теж можу бути письменником, який ходитиме тут, цими вулицями.

Т.М.: Я тобі вже розповідав, як намагався познайомитися з Прохаськом? У студентські роки побачив фото з кав’ярні «Галка», де сидять Прохасько, Іздрик, Андрухович, Мох і Сергій Борис — кавують, курять, спілкуються. Та, саме та «Галка» на розі Бельведерської й Гузара. Я наївно думав, що їх можна там зустріти, й час від часу заходив, але марно. А згодом хтось дав мені номер Тараса, і ми записали інтерв’ю. Воно допомогло мені отримати першу журналістську практику в «Галицькому кореспонденті», де, за іронією долі, ми з ним працювали в одній редакції. І досі, коли бачу Тараса, думаю: це людина, яку я страшенно поважаю. Це відчуття залишається.

Справді, дуже цікаво було б поговорити з тобою про те, як розвивалася книжкова справа у Франківську в 2000-х. Бо тоді, по суті, не було інфраструктури. Крім книгарень і кав’ярень, не існувало подієвих майданчиків, де можна було взаємодіяти з письменниками. Але водночас ти встиг попрацювати у різних проєктах, дотичних до літератури. Зокрема, маю на думці фестиваль у Яремче.

Р.М.: Так, цей фестиваль називався «Потяг до Яремчого», де слово потяг можна було розглядати в його подвійному значенні. Назву придумав Юрій Андрухович, а фінансував його «Райффайзен Банк Аваль», де я працював у відділі маркетингу (це було до кризи 2008-го і «Райфайзен» тоді був одним із ключових українських банків). Директорка Івано-Франківської філії, Галина Старчевська, мала інтенцію підтримувати культуру й переконала центральний офіс виділити кошти на фестиваль. Багато працівників банку стали операційною командою, а наш відділ відповідав за організацію. Я і моя начальниця Ірина Викалюк — нам було по 22 — будували програму фестивалю: літературну, музичну, згодом і візуальну. І навіть після кризи, коли банк уже не міг утримувати фестиваль самотужки, знаходили додаткове фінансування (я в цьому участі не брав), тому що ніхто не хотів відмовлятися від ідеї. І так тривало ще чотири роки.

Фото: Ірина Цильке

Т.М.: Окрім того, ви працювали над книжковими виданнями?

Р.М.: Видати «БотакЄ» — особиста ініціатива Галини Старчевської у співпраці з Василем Іваночком і видавництвом «Лілея-НВ». Досі ця книжка залишається для мене еталонним виданням. Прохасько тоді жартував: «Нарешті я теж маю грубу книжку з твердою обкладинкою», бо це справді була його перша книжка із твердою палітуркою.

А ще за два роки до того був проєкт книжки Юрія Андруховича: банк зробив подарункове видання  його вибраних текстів, що отримала назву «Книга відгуків», яке було виключно для клієнтів (їх не можна було купити — лише отримати, якщо ти клієнт певного рівня). Цим проєктом уже цілком займалися ми з Ірою. Але, звичайно, тоді це стало можливим завдяки Галині Старчевській, яка усе це підтримувала, як керівниця: як звично буває, усе залежить від особистості.

Не обходилося і без комічних ситуацій: усі 5 тисяч книжок мали містити листівку з фотографією Юрія, але видавець забув наклеїти її й приніс листівки окремо. Тож ми з Ірою клеїли всі 5 000 фотографій вручну.

Т.М.: За іронією долі, ти п’ять тисяч разів подивився в обличчя свого майбутнього редактора.

Ця історія наштовхує на думку, наскільки роль бізнесу важлива для знакових культурних проєктів. У різних сферах. При всій повазі до грантових можливостей, але справді яскраві і помітні проєкти часто стають можливими саме завдяки підтримці бізнесу.

Р.М.: Якби не бізнес, то не було б і «Вавилонської бібліотеки». Мої партнери — юридична компанія «MORIS» та Віктор Вінтоняк. Це їхня ініціатива і їхні фінанси дали можливість видати перші книжки ще до самоокупності. Були й ґранти, але без партнерських коштів це все не було б можливим. Наприклад, для «Бойні номер п’ять» Курта Воннеґута ми залучили підтримку Посольства США та Івано-Франківської міської ради.

Це був час до Марцінківа, коли на цікавий культурний проєкт можна було отримати фінансування з міського бюджету, що цілком зникло пізніше.

Т.М.: Тобто, раніше система міського фінансування дозволяла незалежним проєктам подаватися і отримувати підтримку, а «Бюджет участі», який її замінив, фактично все це перевернув з ніг на голову? Адже тепер маємо здебільшого проєкти на кшталт ремонту шкільної їдальні чи асфальтування дороги в ОТГ.

Р.М.: А це системні речі, які мала б робити міська адміністрація і її служби. Таким чином це ніщо інше як перекладання відповідальності, котре маскується під дароване благо.

Завдання таких проєктів — підтримувати низові ініціативи: живі, пульсуючі, несподівані проєкти для міста, а не латати ями, виконуючи функції комунальників.

Головне фото: Ірина Цильке