Франківську журналістку, філологиню Тетяну Єрушевич, яка писала про культуру і мистецтво міста, ЛГБТК+-спільноту, називали «грозою представників культурного життя». У 2011 році з’явився фейк про її загибель. post impreza записала розмову з Тетяною про франківське минуле — роботу в місцевих медіа, хейт, книгу та культуру на початку нульових.
Тетяно, чому обрали писати про культуру і мистецтво?
Я за освітою українська філологиня. Тому що ця тематика завжди була і є найближчою та найцікавішою для мене. Я виросла в інтелігентній сім’ї, серед книг, мистецтва і музики. В дитинстві у нас вдома цілодобово грала музика: від живого фортепіано (тато і сестра), опери до сучасних експериментів. У дитсадку я прочитала всі існуючі книжки у віці 5-6 років. Тож інакше і бути не могло.
Ви були журналісткою «Галицького кореспондента». Скільки часу ви працювали в редакції? Чи були теми, які цензурували, відхиляли?
Я пропрацювала в «ГК» 3 роки. Не пригадую, щоб мене в чомусь обмежували. Навпаки, тодішньому редактору Сергію Борису завжди подобалися провокаційні теми, так би мовити з перчинкою. Теми, які розворушували людей, змушували їх думати.
Чи було викликом у ті часи писати про ЛГБТК+-спільноту? Ви стикалися з хейтом після публікацій?
Для мене це не було жодним викликом, тому що люди, про яких я писала, були моїми друзями. Я доволі довго варилася в ЛГБТК+-спільноті. Тож для мене було цілком природно про них написати. Зараз я розумію, що про це можна було б написати набагато краще. Та стаття мені нагадує якусь дивну добірку мутних і заплутаних історій. Але на ті часи, коли ця тема повністю ігнорувалась, навіть так було добре. Ні, хейту не було.
Фото Тетяни Єрушевич
Якою, на ваш погляд, була культура у Франківську наприкінці 90-х — на початку нульових до 2010 року? Хто був/була ключовими фігурами, які впливали на мистецький процес?
Я пам’ятаю, як в дев’яностих мені під руки потрапив альманах «Плерома», і це стало для мене велетенським одкровенням. Так от якою може бути література! Там я вперше прочитала уривок з «Воццека» Іздрика. Це був початок нової епохи. Потім була супероригінальна книжечка Олени Рубановської з фото. А ще був химерний магазин на «сотці» з не менш химерними стільцями Яремака. Якось так і виглядала культура тих часів. Я можу сказати, хто впливав на літературний процес: Андрухович, Прохасько та Іздрик. Вони були слонами, які тримали той світ.
У спогадах вас називають «грозою представників культурного життя» у Франківську. Чи ви це відчували? І як зʼявилося таке найменування?
Це через статтю в «Репортері» про Пушика і йому подібних, хто за державні гроші публікував власні книжки. Я пам’ятаю, як після її виходу прийшла в філармонію на якусь подію, і Пушик бризкав жовчю у мій бік прямо зі сцени. Ніяк не міг повірити, що це я написала. Було смішно. То була реально крута стаття. На тій події я таємно записала його реакцію (доволі нецензурну) на диктофон, а наступного дня вона вийшла текстом в «Репортері». Це було сильно.
Якщо говорити про провокаційні, скандальні тексти, це було найкраще з усього, що я написала.
Ні, я ніколи не відчувала себе ніякою «грозою». Це було цікаво, дуже несподівано, і мені не вірилось, що це стосується мене. Коли писала ту статтю, я і приблизно не уявляла, за яку велику і значиму справу я берусь.
З ким із митців/мисткинь ви спілкувалися тісніше? Кого критикували? Як сприймали критику?
Моїм дуже близьким другом був Тарас Прохасько, був період Іздрика, був також особливий зв’язок з Жураківським.
Щодо критики, я вже сказала: Пушик і всі йому подібні. Пригадую, як потім довелося бути студенткою Євгена Барана. Втім, він виявився нормальним, ніколи мене не утискав, у нас навіть сформувалися хороші стосунки.
Ну, критика — це і болісно, і файно. Це як добрячий копняк, який збиває тебе з ніг, та водночас показує те, що ти робиш, під іншим ракурсом. Я — ласунка, обожнюю компліменти, але розумію, що хороша конструктивна критика щось зрушує в тобі, і вона справді потрібна.
Презентація книги в «Химері». Фото: Сергій Мосевич
Яку мистецьку подію тих часів ви б назвали знаковою?
Моєю особистою знаковою мистецькою подією був період «Химери». Це був якийсь зовсім окремий світ з окремою мовою і окремими жителями. Я сумую за тими часами. Ми були всі якісь особливо щасливі тоді. А потім «Химеру» зачинили, і стало ясно, що починається нова доба, вже не така світла і радісна. Це як прощання з юністю.
У 2009 році вийшла ваша книга «Шлагбаум» з вибраними текстами, які публікувалися у «Галицькому кореспонденті». Чи були ще якісь тексти в цій книзі? Що для вас значив вихід цієї книги?
У «Шлагбаумі» мої найкращі колонки з «ГК», інших текстів там немає. Ми їх відбирали разом з Тарасом Прохаськом, він мені взагалі дуже допоміг з книжкою. Якби не він, її б не було.
Перша моя книжка справді мала бути іншою, але я дуже рада, що вона вийшла саме такою. Без перебільшення скажу, що день презентації був найщасливішим днем у моєму житті. Книга — це як твоя дитина, можливо, навіть щось ще інтимніше.
«Шлагбаум» — згусток енергій моєї юності, він повний смутку і ностальгії, та, як писав колись Тарас, у найтемніших місцях народжуються найсвітліші одкровення.
Хтось мені сказав, що мої тексти схожі на пісні Цоя. І це якось дуже в точку.
Чи слідкували / слідкуєте зараз за культурним життя у Франківську? Яким воно вам видається?
Направду ні. Тому що я — грьобана максималістка: для мене або все, або нічого. З країнами я пориваю, як і з людьми, раз і назавжди. А після смерті тата і поготів. Недавно натрапила на нові тексти Тараса, було дуже приємно, це як зустріч зі старим другом. Насправді я не відкидаю варіант повернення в Україну, думаю, прийде час і на це. Сумую більше за подіями і людьми, ніж за містом.
Хоча такі приємні несподіванки, яку влаштувала мені post impreza, надихають. Знати, що тебе пам’ятають, це якась зовсім інша, більш витончена форма любові. Це як повернутись в давно покинутий рай. Дякую вам за це.
Головне фото: Сергій Мосевич