24 червня 2022 року — старт роботи медіа / архіву post impreza.
Команда post impreza різних років та етапів проєкту — Ольга Перехрест, Альона Каравай, Софія Сіренко, Євген Бойко та Вікторія Видиборець — поглянула назад на ці три роки роботи та спробувала дати різні відповіді на одне питання: Навіщо все це, навіщо post impreza?
Культура у франківських медіа
Альона Каравай:
У франківському контексті — і до запуску post impreza, і після, — я скоріше орієнтуюсь на окремих культурних журналісток. Вони в різний час можуть писати — чи знімати — для різних локальних медіа, бо їхній інтерес до мистецького процесу органічний та тяглий. До прикладу, зараз в межах однієї ретроспективної роботи мені допомагають тексти Наталки Голодимової та Тетяни Єрошевич з ранніх десятих чи, подекуди, нульових. Ціную політичну оптику репортажів та інтерв’ю про культуру від Наталі Федоришин. З доробку Оксани Квітневої вже можна починати створювати медіаархів культурного процесу у Франківську за останні років десять-п’ятнадцять. Оля Суровська якісно тримає культурний напрямок в «Репортері». Але це все тримається радше на окремих людях, а не є пріоритетом редакцій на культурі, що теж має свої об’єктивні причини.
Якщо говорити про спеціалізовані культурні медіа, то я читала і UFRA, яке вели Світла та Богдан Ославські [вебсайт медіа вже кілька років недоступний в інтернеті], і «Куфер», яке заснувала Софія Дейчаківська. Якби ці медіа активно працювали станом на 2022 рік, у створенні post impreza не було б сенсу. Нащо дублювати роботу когось в такому компактному контексті та створювати щось, що і так вже є в місті?
В професійному плані мені завжди було цікавіше працювати з темами й нішами, які не є мейнстримом.
Для мейнстриму є інші гравці.
Євген Бойко:
Франківськ вирізняється особливим мистецьким контекстом процесів, і ця особливість зчитується ззовні. Ще будучи студентом у Вінниці або живучи у Києві, я знав про «Перкалабу», про Станіславський феномен (щоправда, лише літературний прояв), про Іздриковий «Четвер» тощо. Коли приїхав до Франківська, основним медіа для мене був, певно, «Куфер».
На жаль, у багатьох медіа розділ «культура» є досить герметичним та залежить від тих кількох людей, які самі горять культурним та мистецьким життям, — і постійно пропонують редакторам ще це й це, або це. В цьому є прагматичні причини, бо часто культурні новини — менш клікабельні, ніж автомобілетрощі, — такі вже реалії новинних медіа. Хоча саме у Франківську великі культурні події чи проєкти рідко лишались без уваги локальних медіа — традиційних, онлайнових чи інстамедіа. І це добре. Водночас для post impreza важливо не передруковувати пресрелізи про черговий фестиваль, а радше створювати тексти, що критично осмислюють ці мистецькі явища та підсилюють голоси тих, про кого навряд чи (поки що) напишуть інші медіа.
Ольга Перехрест:
Гадаю, складним питанням для медіа, що не є профільно культурними, а працюють з культурою спорадично, є «щоб шо нам культура?». Культура не приносить великого трафіку, її теми рідко лежать на поверхні. Коли я тільки починала працювати в журналістиці дванадцять років тому, вважалось, що культурними темами може займатись будь-хто, бо це — найпростіше, що є у стрічці. Отже, в умовах браку ресурсів — людських чи фінансових — культуру найлегше скорочувати. Або й взагалі у її бік не дивитись.
Ольга Перехрест, Анатолій Звіжинський та Надія Парфан на зустрічі засновниць, кураторської та редакційної груп у травні 2022 р. Фото: Олександра Соловйова
У Франківську мені двічі (у «Куфері» та post impreza) пощастило опинитись поруч з людьми, які розуміли цінність робити щось не масове, але важливе. Але дуже часто саме такі непопулярні теми допомагають нам краще зрозуміти самих себе: які наші цінності та інтереси, що робить нас тими, ким ми є.
Софія Сіренко:
Коли я прийшла працювати в одне з франківських медіа (а це було порівняно недавно — у 2018 році), колеги сказали мені, що про культуру не читає ніхто. Я була з цим не згодна, бо раніше багато читала в медіа саме про культуру. Але я розуміла, чому колеги так заявили: на сайті новин потрібен постійний трафік відвідувачів. Статті про культуру забезпечують це вкрай рідко. Це не означало, що я чи колеги не писали про культуру. Бо були новини, розмови, огляди. Однак здебільшого — радше поверхневі.
Здається, раніше статті у друкованих газетах про культуру були глибшими, ніж зараз на сайтах. Можливо, причина у швидкому темпі роботи з текстами. Або ж на культуру майже не лишається часу, бо є те, що приносить трафік.
***
Про що і як пишемо ми
Софія Сіренко:
Роботу в post impreza я почала як авторка. Рамка культури й мистецтва Франківська і регіону довкола для мене цікава, оскільки давно тут живу і працюю, досліджую літературу. З перервами займаюся мистецтвом.
Ми пишемо про явища, проєкти, митців та мисткинь, творчість яких не підсвічують або ж лише поверхово описують інші медіа. Так, мені спадає на думку розмова Альони Каравай з художницями Кристиною Мельник та Марією Русінкевич, тексти Остапа Українця про Гуцульщину та Богдани Романцової про екзотизацію Карпат у сучасній книжковій культурі. Рік тому в нас вийшов есей Галини Петросаняк про культову кав’ярню «Під лиликом», де Станіславський феномен розкрили нарешті й з жіночої оптики.
Альона Каравай:
Мені залежить на дослідницькому компоненті. Я бачу post impreza прототипом архіву про культурно-мистецький процес Франківська та міст навколо. Наша тактика йти до цього — це лишатись «гібридом», коли ти й повільне онлайн-медіа, й спільнота авторок і авторів, які пишуть про мистецтво, й фізична бібліотека про мистецтво, яка влаштовує книжкові події.
Ольга Перехрест:
Це завжди про пошук балансу: де важливіше дати простір для авторського голосу, де хочеться зберегти холодну голову і поставити запитання. Це складний процес, який вимагає постійних пошуків та помилок. Але коли все вдається, це дозволяє створити цікаве багатоголосся.
Вікторія Видиборець:
Мій найбільший гачок і підтримка в роботі — це відкритість. Зазвичай моє завдання — презентувати тексти наших авторок та авторів у соцмережах. А як авторці, яка ще й періодично пише для post impreza, мені важлива ця опція вільно і критично висловлюватися. Медіа (так, і культурні теж) — це ж не лише про похвалу чи промоцію, а й про те, щоб говорити про критичне та не приховувати розломи чи лінії суперечок і незгод. Бо без суперечок немає розвитку.
***
Кого і що підсвічують наші матеріали
Ольга Перехрест:
Як редакторка, я намагалась утримувати фокус на таких речах: писати те, про що ніхто не напише, і говорити з людьми, з якими ніхто не поговорить. Але також ми старались завжди залишатися допитливими, шукати нових героїв та героїнь, ставити непопулярні запитання. Давати голос тим, кого перекрикують.
А ще дуже хотілось вберегти від забуття нинішнє покоління мистецького середовища. Не дати загубитися їхнім думкам, подіям, виставкам чи концертам. Я так дуже ніжно запамʼятала розмову Ані Потьомкіної з Сонею Стецик та Вікою Бабʼюк, що відбувалась під час монтажу їхньої виставки. Бо набагато легше бути визнаними митцями чи мисткинями з серйозним багажем здобутків. Важче жити й творити в місті, що тисне на тебе очікуваннями стати наступним феноменом.
Альона Каравай та Марічка Козакевич на презентації post impreza у червні 2022. Фото: Олександра Соловйова
Софія Сіренко:
Для мене важливо, що ми порушуємо теми деколонізації, єврейської спадщини міста, фемінізму, посткомуністичних травм тощо. Що «копаємо глибше», документуємо спогади про «Імпрезу», розмовляємо про перформанси, записи яких втрачені; збираємо в архіві (онлайн та фізичному) статті про митців, вирізки з газет, яких тепер немає; зацифровуємо книги й каталоги, які видавалися невеликими тиражами. Вбачаю в цій роботі наш внесок у збереження культурної спадщини.
Також ми співорганізовуємо події. Наприклад, у лютому 2025 року була презентація монографії науковиці Надії Бабій про культурно-мистецькі практики та процеси на заході України минулих 50 років.
Опублікували спогади про мисткинь Станіславського феномену, наприклад, про Олену Рубановську та Марію Микицей (це останнє прижиттєве інтерв’ю письменниці). Переважно говорять про чоловіків-представників Станіславського феномену, жінки були не підсвіченими. Ми ж повертаємо їхні голоси.
Євген Бойко:
Для мене важливо, що в post impreza ми, серед іншого, порушуємо теми деколонізації (яка починається з себе), посткомуністичної травми, спадку минулого і будування спільного сьогодення. Текст про імена та назви в деколоніальній парадигмі, написаний Христиною Семерин, один з моїх улюблених.
Альона Каравай:
В локальному контексті на кшталт Франківська важливо підсвічувати все та всіх, хто роблять неноменклатурний, неофіційний, некомерційний та нерекламний мистецький продукт, — бо їх небагато. Особисто мені цікава феміністична та антиімперіалістична оптика — особливо зважаючи на те, що місто було частиною різних імперій; цікаві емансипативні практики. Нам цікаво те, що відбувається на підлітковій та молодій сцені; цікаво, як розвиваються жіночі спільноти.
Не є цікавими ті проєкти, що інструменталізують мистецтво для обслуговування економічних чи політичних інтересів (девелорперів чи політичних діячів) — це моя оптика, хоча й редакторська політика post impreza направлена на те, щоб в якійсь формі «показати всіх». Не є цікавою неоліберальна оптика та пострадянський графоманський стиль письма про мистецтво — хоча цих двох речей в текстах у нас на сайті вистачає. Як на мене, на жаль, але це — відображення реальності.
Вікторія Видиборець:
Люблю слово «периферійність» — на відміну від «провінційність». Воно добре описує рамку досліджень post impreza. Про тих, хто залишалися в тіні; про те, що лишилось недоговореним; про що раніше не хотіли говорити та досі не дуже хочуть — з цими речами мені цікаво працювати.
***
Як культурне медіа може вплинути на зміну середовища
Вікторія Видиборець:
Не впевнена щодо зміни, але культурне медіа може (і має) фіксувати і зберігати культурний процес. І робити це можна з різних оптик. Можливо, хтось прочитає наші феміністичні тексти — і переосмислить якісь свої переконання. Можливо, хтось відкриє для себе мисткинь чи митців, які творять культурний ландшафт міста.
Основна задача в нашій роботі — триматися за наші цінності та принципи й бути в них послідовними.
Бо саме через цінності формується спільнота.
А я хочу, аби у Франківська вона була різноманітною і такою, де є безпечне місце й для тих, хто довго був невидимим чи виключеним з публічного медійного контексту.
Ольга Перехрест:
Медіа робить те, чого не втілять інші учасники мистецького процесу, — додає ваги словам. Сьогодні ми часто схильні зневажливіше й менш серйозно ставитись до сказаного: чи то у приватних розмовах, чи у коментарях соцмереж. Сторіз зникають, пости видаляються, думки губляться — і ось ніби й нічого не було; ніхто не згадає ані доброго, ані дошкульного. Все знову зникає і починається заново.
Сьогодні завдання медіа — памʼятати за тих, хто цього робити не хоче.
Це та місія з «архівування» мистецтва, з якої почалась ідея post impreza. І, сподіваюсь, яка живитиме проєкт далі.
Євген Бойко:
Сучасне мистецтво — часто про багатоголосся, це про спосіб бути собою, про різні досвіди і про прийняття цієї різності. Коли ми говоримо про сучасних мисткинь і митців та їхні практики — йдеться насамперед про прийняття їхнього погляду на світ, про спробу передати аудиторії їхній унікальний досвід. Хай як банально б це звучало, але культура формує цінності, — і це завжди гра в довгу. Звичайно, для нас важливо будувати ліберальні цінності та безпечний простір.
Перекладачка Таня Родіонова на зустрічі співзасновниць, кураторської та редакторської груп напередодні запуску post impreza. Фото: Олександра Соловйова
Софія Сіренко:
Чи здатна post impreza змінити середовище Франківська? Я замислилася. Гадаю, можемо стати каталізатором змін. Наприклад, посилити феміністичну оптику. Або ж, розповідаючи про історію міста, глибше розказати про полікультурність Франківська. Врешті об’єднати франківців довкола важливих тем — (не)присвоєння простору, деколонізації, ролі культурних спільнот тощо.
Альона Каравай:
Культурне медіа — це не більше та не менше, а повноправна частина екосистеми культури та мистецтва. Якщо ця частина буде відсутньою чи буде працювати недостатньо добре, це відчуватиметься в інших точках екосистеми: до прикладу, театри чи виставкові простори швидко досягнуть своєї стелі та не будуть експериментувати, бо не вистачатиме критики (з цим складніше) або осмислення, чому ми це робимо саме зараз (з цим вже трохи простіше, але ще є куди рухатись).
Загалом post impreza не задумувалась та, сподіваюсь, ніколи не стане чимось про «інноваційність» або «унікальність», чимось з претензією робити щось конче по-новому — аби не так, як інші. post impreza — це про давно прострочену домашку з тяглості, яку ми робимо, йдучи слідами тих, хто вже робили це до нас (і, можливо, краще за нас) та чия робота обірвалась — нерідко різко, з пробілами в документації, з певною долею втоми чи фрустрації. І найперше, що тут можна зробити, — це називати імена цих людей та заднім числом документувати їхню роботу. Оприявнювати те, що передувало, та фіксувати те, що відбувається зараз.
Головне фото: Олександра Соловйова
