15 березня 2025 року в межах події «Вихідний із Сенсом у Франківську» відбулася розмова Тараса Прохаська та Степана Процюка про літературний Франківськ. Письменники разом із модераторкою Анастасією Євдокимовою говорили про легенди, байки й історії з життя. post impreza зафіксувала головне.
Анастасія Євдокимова: У газеті «Сенс» є стаття про історію одного маршруту — така собі прогулянка літературним Франківськом. Щоб зрозуміти, яким містом ми ходитимемо, треба зрозуміти, як воно називається. (…) Про яке місто вам йдеться: Івано-Франківськ, Франик, Станиславів?
Тарас Прохасько: Думаю, що правильна відповідь залежить від того, кому відповідаєш. Часом легше сказати те, що хочуть почути, ніж те, що справді думаєш.
Відповім так, ніби кажу сам собі: Станиславів — місто мертвих, у якому ми тепер живемо. Людей зі Станиславова вже немає.
Офіційна назва — Івано-Франківськ — радянська. Чому не просто Франківськ? От я послуговуюсь саме цією назвою.
Коли місто перейменовували, в Іспанії був жорстокий генерал Франко. Назвати місто в Радянському Союзі Франківськом — було жахливо навіть подумати.
Степан Процюк: У 1990-х я писав есеї для «Радіо Свобода». Один із них мав провокативну назву — «Станіслав Потоцький проти Івана Франка». Усе, що відбувається, чогось відбувається. А що не відбувається — не відбувається ніколи. Це філософське питання. Для когось місто досі лишається Станіславом — і це можна зрозуміти: ностальгія, пам’ять, кров роду…
Тут похована Юзефа Дзвонковська — молода жінка, в яку Іван Франко був закоханий. Місто називається так — значить, так добре. Якби громада вирішила, що назва потребує змін — це була б інша історія. Я до цього ставлюсь спокійно.
Тарас Прохасько: Уявляєш, якби міста називали за іменами письменників, де поховані їхні кохані? Скільки б було Франківськів, Прохаськів, Бальзаків?.. Пожартував невдало (сміх у залі).
Степан Процюк: Іван Франко бував тут епізодично.
Анастасія Євдокимова: За яких постатей ми могли б зачепитися, коли говоримо про Івано-Франківськ?
Тарас Прохасько: На початку 1980-х у місті вирішили створити соціалістичний центр. У 60-70-х роках обком партії був біля вокзалу, на вулиці Грюнвальдській. Тобто демонстрації проходили на тлі нерадянських декорацій. Потім на теперішній вулиці Незалежності знесли німецьку кірху, збудували театр, готель, зробили площу, поставили Леніна — і вже туди йшли всі демонстрації. Коли Леніна прибрали, довго нічого не було. Потім там убили авторитета Сюсю, а згодом поставили пам’ятник Франкові. Перед відкриттям чоловіки заглядали під накриття й казали: «Я ж казав, що то Франко, а ти — Сюся, Сюся!» (сміх). А от пам’ятник Шевченкові мені справді подобається.
Степан Процюк: Коли йду вулицею Шевченка, завжди звертаю увагу на табличку, що тут навчався Олекса Гірник. Що мало відбуватися в душі людини без ознак психічного розладу, щоб вона попрощалася з сім’єю, поїхала в Канів і [вчинила акт самоспалення]?.. Це щось неймовірне й страшне. Це про те, до чого могли довести людину, яка любила Україну, в радянській імперії.
“Нові деґенерати”. Степан Процюк та Іван Ципердюк. Фото: Павло Дробʼяк
Анастасія Євдокимова: Пане Степане, де тусувалися молоді літератори?
Степан Процюк: Перше, що спадає на думку — квартира на вулиці Слов’янській, яку ми винаймали з дружиною. До нас часто приходили гості. Це був один із центрів українського літературного життя. Яких тільки розмов там не було!
У Богдана Бринського в майстерні також багато говорилося. Він казав, що художники не вміють придумувати назви для картин. Коли ми випивали, то вигадували. Він захоплювався, але зрештою лишав старі назви.
Анастасія Євдокимова: Тарасе, а вам які місця згадуються з 90-х? Ті, про які хочеться розповідати, бо вони — частина літературної історії, але вже втрачені?
Тарас Прохасько: Дуже важливим місцем був «Рай». Зараз це дах «Бастіону», а тоді — зарослі, хащі, завалена земля. Поруч, де нині стоянка біля «Пасажу», було місце «Під горіхами». Там газдувала мила жіночка, яка варила каву на піску. Саме там збиралися люди, що згодом стали Станіславським феноменом. Там вирішували, що буде в журналі «Четвер».
А найголовніше місце — «Під лиликом». Сад із лавочками й столиками, усе на дворі — від ранку до ночі.
Степан Процюк: У мене враження, що «Під лиликом» тривало безконечне свято життя. Це був окремий острів, як у Германа Гессе, зі своєю мистецькою республікою. Там можна було дізнатися все — новини, настрої, симпатії. Там відбувалися залицяння — і не тільки. Неможливо, щоб там було невесело.
90-ті стали основою сучасної української літератури. Попри «Лилик», свято життя — усі ці люди ще й щось творили.
Фото: ПІК. Автором малюнку – Ярослав Яновський.
Анастасія Євдокимова: Думала, що згадаєте ще «Химеру» — культове місце, де пили, але легально. Як «Купідон» у Києві, чи «Дзиґа» у Львові.
Тарас Прохасько: У «Химері» щочетверга відбувалися зустрічі з поетами, письменниками, перекладачами. Василь Іваночко зробив ці літературні четверги регулярними. Спершу це було в будинку, де Франко читав «Мойсея» — Січових Стрільців, 24. Збоку — кулінарія, а потім — мистецьке кафе «Петерс». Після 2004 року все перенеслося в «Химеру», яку продизайнував Мирослав Яремак. Поети, митці збиралися там по четвергах. В інші дні — ні.
(…)
Анастасія Євдокимова: А про які легенди вам йдеться, коли говоримо про Франківськ?
Тарас Прохасько: Я страшенно не люблю саме поняття «легенда».
Коли говорять про легенди, мені йдеться про видатних людей, які творили щось неймовірне. Про Лишегу, Юрка Покальчука, який полюбив Франківськ у фіналі життя; про велетенського художника Володимира Гуменного.
А от вигадувати легенди — це вмів Володимир Єшкілєв. Наприклад, як ловили упиря десь неподалік… А найпоширеніша літературна легенда Франківська — що Юрко Андрухович давно не живе тут. А він ніколи й не переїжджав — ні до Києва, ні до Львова.
Головне фото: Юра Паливода
