Як у Франківську зʼявилась «Нова деґенерація» і що ми маємо знати про це літературне угрупування — з поетами, які кинули виклик своїм попередникам, знайомить літературознавиця та літературна критикиня Богдана Романцова.
У 1991-му році в Івано-Франківську збирається молоде, ба, навіть юне товариство поетів: Іван Андрусяк, Степан Процюк та Іван Ципердюк. Андрусяк та Ципердюк — студенти, Процюк — викладач Педагогічного інституту ім. Василя Стефаника (нині — Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника). Невдовзі у «Західному кур’єрі» з’являються перші публікації угрупування, що назве себе «Новою деґенерацією». Схвалення, гаряча підтримка, роздратування і гнівні відгуки (найгучнішим, безумовно, був Олесь Гончар) — те, чим зустріне авторів літературний процес. Все нове і сильне спричиняє реакцію спротиву.
Чи була «Нова деґенерація» новим і сильним словом у літературі? О так, хоча я навіть сказала б, що то був вигук, кинутий в обличчя старій школі. «Чому ж “деґенерація”? Тому що ми — діти здеґенерованої країни і здеґенерованого часу», — сказано у їхньому маніфесті. Все логічно, після великого Свята Воскресаючого Духу завжди настає витверезіння, похмілля, а ще — пошук нової форми.
У 1992 році у видавництві «Перевал» виходять три збірки поетів під спільною обкладинкою «Нова деґенерація». «Ідемо до людей у вінках недоспілих олив», — напише в однойменному вірші Андрусяк. У цій цитаті — нове означення статусу поета. В передмові до збірки під назвою «Сотворіння трикутника» вже визнаний автор Юрій Андрухович зазначає: «Поетів не хочуть. Вони вкотре виявились непотрібними. Вони — завелика розкіш для цього суспільства», — так після карнавалу і нестримної поезооперності приходить песимізм.
«Бу-Ба-Бу» свого часу несли в літературу рок-н-рол, «Нова деґенерація» подарували аудиторії «полеміку постатей», «три світи, три кути, три ножі».
Степан Процюк у розмові з post impreza згадує той період:
«Це був початок 1990-х, час надій надзвичайно романтичний, надзвичайно наївний. Проголошено незалежність. Здавалося, що відбудеться якесь диво, настане казка. Інтерес до поезії був величезний, і хотілося, аби вірші були не подібні на радянські тексти, які в школі просто обридли. З другого боку, це було перше відносно вільне покоління, і спочатку ми відчули ейфорію, а потім вже — відкат».
І справді, літературна інертність гнітила, Спілка письменників уже тоді багатьом видавалася атавізмом, а наклади незалежних культурних часописів лишалися скромними.
«Процюк володіє хаосом. Хаос володіє Процюком», «Андрусяк володіє найпрофесійнішим письмом», «Ципердюк володіє вибухівкою, котра поки що не спрацювала. Це “поезії в прозі”» — напевне, ці характеристики всіх трьох поетів «Нової деґенерації» найвідоміші. Належать вони Юрію Андруховичу. Але ними годі обмежити їхню творчість. Члени угрупування визнають, що якоюсь мірою таки йдеться про спадкоємність «Ба-Ба-Бу», але це — не продовження вічного карнавалу. Вони почувалися цілком осібно навіть від тодішніх зірок літературної тусівки.
Проти псевдопатріотизму, шароварщини, романтичного ниття, а головне, проти «літературної провінційщини, недалекості, графоманії» — саме такою була позиція «Нової деґенерації». Чи не проти того самого виступали бубабісти? І так, і ні. Андрухович, Неборак, Ірванець більше сміються, б’ючися у своїх картонних обладунках з вітряками системи. Тоді як автори нового покоління частіше задумливо спостерігають і зважують слова. «Нам сьогодні повільно безладно невлучно говорити мовчати і знов говорити», — рядки із «Депресивного синдрому» Андрусяка. «Проминальність, жаскість — все різноманіття життя справді приваблювало нас, адже будь-яке слово неточне, порівняно з незбагненністю життя», — коментує Степан Процюк. Водночас це не так про песимізм, як про «роздуми над людським життям, потяг до глибини».
Назар Кардаш, Юрій Андрухович, «Нові деґенерати» й дівчата. Фото зі сторінки Анатолія Звіжинського
Можливо, те найважливіше, що роблять поети цього покоління — повертають силу слову. Слово густе й метафоричне, падає важко, як камінь, від якого водою розходяться кола. Замість комбінаторики приходить неспішне філософське міркування, поруч з іронією проростає песимізм: «Ми повинні багато ми довго повинні забувати про щастя під вітром вишневим», — і знову з «Депресивного синдрому».
Як зазначить Іван Ципердюк у статті «“Нова деґенерація”: невдалі спроби тотальної втечі», поети не хотіли «сміятися, творити літературний кіч, живучи в країні абсурду», тому естетичною платформою обрано «зображення трагізму, розпачу аж до душевного зламу». Віктор Неборак в інтерв’ю вкаже на «високу трагедійність світосприйняття» цього покоління. Символізм, модерністські пошуки, інтертекстуальність — на цьому ґрунті виростає верліброва поезія, ритмічні експерименти, лірична проза.
Євген Баран у своїй розвідці «Українська поезія 90-х рр. XX ст.: контекст “Нової Деґенерації”» вказує на гнітючий настрій цих віршів, зокрема у збірках Андрусяка: «Світ, у якому не можна покластися ні на кого, ні в кого не можна попросити допомоги, не можна благати заступництва у Господа», — темні плачі темних часів. Можливо, тому виникає спокуса одразу покласти ці книжки на полицю «декаданс» і далі їх не аналізувати. Та декаданс — це оповідь про втомлену, перенасичену культуру, тоді як нове покоління «позадесятників» (до однойменної антології писав вірші, зокрема, Степан Процюк) стикається із викликом вибудовування, витворення поетичного дискурсу, пошуку мови.
Нарешті, видання нових текстів і популяризації поезії, і то без особливого сприяння офіційних культурних інституцій. Апелювання до Михайля Семенка і традиції тут видаються радше логічним, ніж іронічним кроком: творча спадкоємність, інтертекстуальність, інтелектуальна насиченість творів для «Нової деґенерації» вкрай важливі. Не підпалювання корабля Тесея і навіть не замінювання дошки за дошкою, а обережне відновлення і продовження роботи попередніх поколінь. Насамперед, звісно, йдеться про наші 20-ті й вісімдесятників, але й всю світову спадщину культури.
«Віднайдені строфи з прапам’яті, як цілунки минулих пожеж», — напише у вірші Процюк. Які строфи і яка пожежа? Найімовірніше, в Александрійській бібліотеці, коли було знищене останнє тотальне зібрання текстів в історії. Втрачена культура авторам болить, навіть якщо катастрофа відбулася у далекому минулому. А от що їх цікавить значно менше — це порядок денний. Як і вісімдесятники, представники «Нової деґенерації» майже не рефлексують на політичні теми. Однак якщо покоління метафористів та сповідальників не могло цього собі дозволити через пильне око цензора, то у 1990-ті автори вивільняються з-під тиску актуального і свідомо повертаються до глибокої позачасової рефлексії.
Це справді складна поезія, яка вимагає активної читацької рецепції. І тут виникає парадокс: іронічністю «Нова деґенерація» скидається на «Бу-Ба-Бу», а ускладненістю — на покоління метафористів.
Як розповідає post impreza літературознавець Ростислав Семків:
«“Нова деґенерація” стала яскравим явищем 1990-х. Своєю викличністю та карнавальність вони, звісно, продовжували справу “Бу-Ба-Бу”, проте їхня поезія була герметичнішою та багатшою на літературні алюзії. Принаймні на Галичині їх сприймали як відмінне та більш камерне явище. Якщо “Бу-Ба-Бу” знали всі, то знати “деґенератів” означало належати до “втаємниченої” літературної тусовки». Поезія авторів насичена східними мотивами, науковою лексикою, складними художніми образами. Серед сталих орієнтирів – Поль Верлен, Шарль Бодлер, Едґар По, Гійом Аполлінер, Богдан-Ігор Антонич.
Останній із тріо, Іван Ципердюк, — автор монологічної лірики та співець Івано-Франківська. «Міські пажі-кіоски несуть розкішний плащ Станіславової нареченої, а двірцевий почет старих як вік будинків, крамниць, перукарень ховає в поклонах череп’яних, бляшаних, шиферових уборів заздрість до стрункої панянки, з-за якої стратив розум підтоптаний пан», — це проза, що балансує на межі поетичного. «Осінні містерії старого міста» — книжка-оспівування міського простору, яким вільно тиняється фланер. А, наприклад, «Похорон друга» — текст новельний, близький до стефаниківського, коли коротко і боляче. Ципердюк — автор урбаністичний, для якого Станіславів набуває сакрального значення: «Шукайте мене в кав’ярні, там мій храм».
Розмовляючи зі Степаном Процюком, мало не одразу питаю, чому ж все завершилося так швидко — лише за чотири роки. Він замислюється на хвильку, а потім відповідає:
«Література не робиться тріо, квартетами: це справа особистості. Спочатку то було доречно, наше угрупування відбивало настрій епохи. Але далі література твориться окремо».
«Така доля гуртів», — доповнює пані Любов, дружина Степана. Іван Андрусяк у статтях зазначав, що до середини 1990-х «Нова деґенерація» виконала свою місію, тож іти поруч уже не було потреби. І вони покрокували далі нарізно.
У «Сотворінні трикутника» Юрій Андрухович зазначає — радше провокативно, ніж песимістично: «Українська поезія стає все кращою. Скоро її перестануть читати зовсім».
Можу цілком погодитися з першим твердженням і рішуче неіронічно відкинуте друге. Читають і перечитуватимуть — у цьому я певна. І «Нову деґенерацію» — звісно, теж.
