21 квітня відбулося відкриття бібліотеки post impreza про мистецьке і культурне життя Франківщини, яка також є простором для дослідників та дослідниць.
Під час відкриття відбулася публічна розмова з Василем Іваночком, співзасновником Івано-Франківського видавництва «Лілея-НВ», що спеціалізується на краєзнавчій літературі, і Тарасом Малим, культурним менеджером, координатором програми «Читай». Ми законспектували їхній діалог про важливість бібліотечних просторів та культурний ландшафт міста.
Тарас Малий: Переконаний, що нам бракує таких маленьких місць, як ця бібліотека. Місць, які можуть з чотирьохсот книжок розпочати дослідження для тих, кому цікаве місто. Лиш нещодавно усвідомив, що мені цікаво досліджувати Франківськ, і зараз голодний до цих знань. Завдяки видавництву «Лілея-НВ» є змога починати дослідження просто тут і зараз.
Будь-яка хороша розмова може початися спочатку, і цим початком може бути, наприклад, запитання про те, а чому ви не назвали видавництво «Нічні волоцюги»? Напевно, для того були всі передумови, як і абревіатура «НВ» в «Лілеї». Пане Василю, з чого розпочалося видавництво «Лілея-НВ»?
Василь Іваночко: Справді, «Нічні волоцюги» — назва мого пластового гуртка, адже я був виховником у «Пласті». Коли мої юнаки почали виростати, закінчувати виші та розходитись по світу, ми вирішили, що разом бути корисними легше, ніж окремо. Вирішили створити товариство, де могли б щодня бачити одне одного, яке було б корисне і для нас, і для суспільства. На нашу думку, як українських скаутів, найважливішими були дві теми: туристичне спорядження (бо успіх будь-якої мандрівки залежить від якості спорядження) і скаутська українська ідея. А видавництво [потрібне], щоб пропагувати цю ідею. Тож подумали, що спорядження можна і натівське купити, а ідею за нас ніхто штовхати не буде. Зупинились на тому, що будемо займатися видавництвом.
Ніхто з мого гуртка навіть приблизно не був фахівцем у цій сфері. Я подумав собі, в який спосіб започаткувати видавництво, коли ти анальфабет в цьому, — та згадав, що на той час (1994-й рік) станичним Тернополя був Мирослав Павловський. Він також був директором видавництва «Лілея» (лілея — скаутський, пластовий знак). Я йому розказав про намір створити видавництво і для чого нам це потрібно, а він питає: «Ти хоч раз бачив, як виглядає друкарня?», кажу: «Та ні, звідки». Він сміявся хвилин п’ятнадцять, а потім влаштував мені екскурсію.
Він тоді взяв нас на роботу, щоб ми могли ознайомитись з процесом, яким хочемо займатись. Домовилися, що шукаємо йому замовлення на друк, а з тих замовлень отримуємо свої 10%. За той час придбали якесь обладнання, і основне — досвід. За рік вже трохи розуміли, з чим зв’язалися, і тоді стали філією тернопільського видавництва «Лілея». Через то назва лишилася. Щоб хоч якось відрізнятися, додав абревіатуру «НВ» зі свого юнацького гуртка.
Тарас Малий: До того чи після того, як вже починала формуватися «Лілея-НВ», розвивалося й літературне середовище в місті. Зрештою, воно стало певним об’єктом, з яким можна було взаємодіяти, друкувати. «Лілея-НВ», зокрема, відоме й тим, що видавало одні з перших публікацій цілого прошарку франківських письменників. Ви бралися за ці проєкти: видавати «Перверзію» Юрія Андруховича, пізніше й Тараса Прохаська. Що тоді рухало вами?
Василь Іваночко: Якщо брати ще глибше, я закінчив Прикарпатський педінститут в 1990-му році, а «Імпреза» відбулася 1989-му році.
Отже, що таке Франківськ на той час: військове, закрите містечко, де туристам не можна було в’їжджати — як жартують наші, де дідько «добраніч» каже.
Ніякої цивілізації, просто якісь окремі тусовки друзів і повітря не дуже свіже, скажімо. І троє вільних художників — Панчишин, Вітошинський, Яковина — придумали «Імпрезу», що для нас, студентів, було подією космічного масштабу. Ми тоді жили ще в Радянському Союзі, де навіть за синьо-жовтий значок виганяли з інституту (і така схема була в Прикарпатському), а на тій «Імпрезі» появились перші синьо-жовті прапори. У 1988-му році почали копати трупи, потім був Дем’янів Лаз, тобто це була ломка психологічна, політична — з усіх боків. Що таке тоді була «Імпреза»: її учасники — представники 40 країн світу, які мали за честь викладати кращі свої роботи саме в Франківську. Це було як столиця — не в Москві чи Києві, а в Франківську! Уявляєте, яка для нас це була подія?
Тарас Малий: Часто зустрічаю коментарі про те, наче це сталося саме собою, а я не вірю, що такі речі, як бієнале, можуть трапитися самі собою. Ви кажете, що була певна кількість вільних художників, і я собі в голові будую ряд: Франківськ кінця 80-х — початку 90-х років можна назвати містом, в якому вільне мистецтво ходить між вулицями, снує десь тут, і вже існує. Тобто нерв був, правильно?
Василь Іваночко: Події розвивались дуже динамічно, через кожних пару місяців відкривалися якісь квартири, там ми збиралися на якісь п’янки, перформанси — десь бозна-де.
Не знаю, хто був крайній, хто придумав слово про «Станіславський феномен». Здається, це Єшкілєва ідея.
Тобто тоді народився й Іздриківський журнал «Четвер», довкола якого крутилось багато цікавих людей. Там допомагала робити дизайн Олена Рубановська, моя колишня одногрупниця, яка потім працювала для багатьох проєктів «Лілеї-НВ». Тобто Франківськ — дуже тоненьке місто. Всі десь перетинаються, десь чулися-бачилися, намагалися допомагати один одному.
Коли вирішив зробити своє видавництво, не було ідеї заробити всі гроші світу. Ми хотіли зберегти себе як товариство і бути корисними суспільству, що й належить робити пластунам.
Хотіли видавати пластову літературу, і перша наша книжка, яка вийшла у 1996 році, була робота Бориса Савчука «Український Пласт 1911-1939». Це для нас було подією, бо українському «Пласту» — понад сто років, а ніхто до нас не підготував цю історію. Це була найбільша наша гордість, і ми в тому напрямку працювали, видавали цілу низку внутрішніх речей, які необхідні для діяльності самої структури «Пласту». Паралельно друкували різні бланки чи книжки на замовлення, на яких заробляли гроші.
Так ми проіснували рік — і побачили, що не тільки пластову ідею ніхто в Україні не пропагує, але й взагалі державу Україна в Україні ніхто не пропагує.
А як можна пропагувати державу, як не через сучасну літературу?
Вважаю, що спочатку йде поет і пропагує свої ідеї, а потім йдуть всі клерки та чиновники, які ці ідеї намагаються самі декларувати, і кажуть, що це їхні ідеї. Так ми взяли собі на прапор, що дамо поле для поета і письменника. Вирішили, що будемо не просто брати участь в якихось тусовках, а намагатися найкращі зразки неспійманої вечорами поезії виловлювати — і на папір.
Тарас Малий: Знаю з розповідей видавців та письменників Мірека Боднара і Романа Малиновського, ви ще були подієвим менеджером журналу «Четвер». Багато подій відбувалися в «Химері» зокрема й завдяки тому, що ви їх організовували. Це почало працювати як певна структура: видавництво, друкарня, промоція сучасної української літератури через видання книжок, події, презентації. Схоже на таку невеличку імперію.
Василь Іваночко: Щоб робити будь-що, треба це робити глибоко, інакше не треба робити взагалі. Через це я працював з Іздриком, якого знав з початку 1990-х. За місяць в «Четвер» приходило близько 30-и текстів. І ми собі дискутували, що з того, що йому надіслали — найцікавіше, що може виходити окремими збірками.
Ви ж не будете друкувати все, що рухається, а мусите брати, щоб не шкода гроші витратити й щоб гордість була.
Одним словом, «Четвер» і все це товариство помагали мені вишукувати, кого друкувати.
А коли вже надрукували — як із цим познайомити загал? Тоді ми придумали ідею щочетверга робити презентації, вони відбувалися в найрізноманітніших місцях. Ми мігрували по всьому місту, шукали середовище, яке пішло б нам назустріч, і найдовше протрималися в «Химері». Власником був Петро Шкутяк, син тодішнього мера, він нас й пустив туди. Ми безплатно винаймали це приміщення щочетверга на дві години. Когось запрошували ззовні (наприклад, Оксану Забужко чи Олю Гнатюк), бо так багато книжок не могли виготовляти, і це було б неправильно — окупувати весь культурний простір собою. Намагалися запросити на ці щочетвергові зустрічі всіх людей, які, на нашу думку, могли бути цікаві нашому суспільству.
Ми робили ці вечори понад 10 років, це було трохи затратно (15 презентацій за сезон). Це забирає час, здоров’я, гроші, але я абсолютно про це не шкодував. Зараз у нас невеликий колектив, а тоді було 44 працівники — така свого роду машина, яка потребує уваги, і коли ще й всі зусилля забирають такі культурні акції, то воно трохи з’їдає вас. Потім «Химера» перестала існувати й нас просто виперли.
Тарас Малий: Події, майданчики — це дуже важливо, вони створюють цю можливість читача і читачки зустрітися, власне, з книжкою. Переконаний, що чим більше книжка візуально присутня в просторі міста, зокрема, в центрі (тобто коли можна через вітрину побачити книжку), то люди більше реагують на неї.
Ваша книгарня в центрі міста і, так розумію, що це було принципове рішення. Якщо порівняти 2013 і 2023 рік — наскільки місто змінилося в плані книжкової інфраструктури?
Василь Іваночко: Справді, у мене була така фішка: хочу мати бодай невеличку книгарню, але саме в центрі міста, щоб всі знали, хто ґазда. У мене в книгарні ніколи не було жодної російської книжки чи будь-якою іншою мовою. Так я себе позиціював як пластун, бо для чого тоді було все це створювати?
Для видавництва вигідно мати свою книгарню, але ви так не виживете — мусите ще з кимось співпрацювати. Зрештою, цей ринок у нас не настільки розвинутий, щоб була жахлива конкуренція. Навіть приємно, що є хтось, хто думає, як я; хто пробує на сучасній літературі заробляти гроші; хто цим цікавиться, живе. Тобто для мене це природніший шлях.
Стосовно Франківська і читань: прийшла до нас мережа книгарень «Є» — не просто білі-пухнасті українці, скажімо, родом не звідси, вони мають подібні мережі в багатьох європейських країнах. У них був досвід, і ринок України їх цікавив. Для його дослідження було мільйон питань про те, скільки людей живе і скільки цікавляться літературою, скільки письменників на квадратний кілометр. І за співвідношенням всіх даних виходило, що Франківськ — саме те місто, де вартує відкрити першу книгарню «Є». Саме так і було, і ця книгарня була в 4 поверхи. Лиш не врахували, що у нас нема такого співвідношення зарплати до вартості книжки, як в європейських країнах.
Думаю, це відповідь, що люди в нас цікаві, читаючі й не проти щось робити. Просто треба середовище, яке б цікавилось цим, бо люди стомлюються. Нічого просто так горіти не буде — треба, щоб хтось підкидав дрова. Життя минає і потрібно, щоб постійно була свіжа кров.
Тарас Малий: Якщо говорити про минулий рік, можна було помітити у квітні-травні, як на полицях книгарень стало суттєво менше книжок. Населення міста різко зросло, і асортимент книгарень не поповнювався. А потім у нас відкривається ще одна мережева книгарня. Зараз виглядає так, що інфраструктура все-таки змінюється. Навіть сьогодні ми перебуваємо на відкритті бібліотеки.
Окрім того, що з’явилось зацікавлення в дослідженні української культури, наприклад, в мене і моїх знайомих з’явився інтерес досліджувати Франківськ. «Лілея-НВ» значно раніше почала працювати з краєзнавчою літературою, видавати ці книжки. То був якийсь певний момент, у якому це сталося? І як рухається це серія зараз, як взагалі рухається цей напрямок у видавництві?
Василь Іваночко: Бо матеріалу про це не було. Був Гаврилів, Арсенич, Грабовецький, які бодай щось могли розказати про Франківськ, і декілька краєзнавців, які водили туристичні групи. Був голод на цю тему — і він щораз наростав. З’явився Іван Бондарєв, член нашого об’єднання «Моє місто», який зараз під Бахмутом воює. Це був 2007 рік: він пописував трохи свої оповідання, цікавився цим і прийшов з низкою своїх ідей. Інші люди також почали приходити, і я зрозумів, що вже є якась критична маса, що пора щось робити.
Я звернувся до Івана Монолатія, якого знав також по «Пласту», і попросив його бути упорядником, якщо ми почнемо робити серію таких видань. І до Зеновія Жеребецького, колекціонера, якого знав також значно давніше. Він старі раритети документів збирав, які, на мою думку, могли бути корисні для справи. Отже, ми тоді переговорили й започаткували наше середовище людей, яких цікавить доля міста. Туди входили в різний час різні люди, і коли ми так бурхливо зустрічалися десь рік, тоді вималювалося дев’ять людей, які стали засновниками нашого історико-краєзнавчого об’єднання «Моє місто». З 2007 року і до сьогодні існуємо як товариство. За цей час ми вже видали цілу купу документів, матеріалів, книжок; вишукуємо, де тільки можна, різні теми.
Тарас Малий: Що для вас особисто за всі роки найбільш цінного в цих дослідженнях вдалося відкрити?
Василь Іваночко: Першою нашою книжкою була книга Михайла Грибовича. Офіційні тодішні головні історики міста вважали, що вона втрачена, що її нереально знайти. Але Бондарєв походив по архівах і знайшов в газетах окремі статті з цієї праці, зібрав їх докупи — й ми видали її. Це була така перша подія, яку вважали нереальною, а вона стала явною.
На чому ґрунтувалися всі дослідники до нас — це були книжки Баронча чи Шарловського, одна німецькою мовою, а інша — польською. Кожен мав по примірнику в себе, переклали на українську і видавали це як свій твір. Через те у нас було завдання знайти оригінали цих книжок, тут же їх перекласти та зробити доступними для всіх. Спочатку такі фундаментальні дірки закривали, а потім специфічні, як, наприклад, про «Імпрезу».
Тарас Малий: Я трішки ще б повернувся до письменників: ви на початку 2000-х видавали дебютні збірки — першу поетичну збірку Катерини Бабкіної, перші видавали Таню Малярчук. Це була така можливість створити майданчик, з якого може стартувати вже нова генерація, нове покоління письменників і письменниць. Якщо глянути зараз, чи є хтось з авторів цього нового покоління, кого хотілося б видати або підхопити в «Лілеї-НВ»?
Василь Іваночко: На жаль, роки беруть своє і я вже не такий азартний. Та вважаю, що коли цим жив, в мене не було ніяких стовпів, навпаки — я людей провокував, щоб вони писали, щось робили.
І Прохасько — то пів біди, у мене був ще складніший «клієнт» — Олег Лишега. Він хоч із Тисмениці, але в художню школу ходив у Франківську, і без Франківська не був би Лишегою. Три роки бігав за ним і переконував, що йому взагалі потрібна книжка якась серйозна, що от його знають як літературного гуру, що він дуже цікавий чоловік. Якби не Прохасько, навіть не знаю, чи я б його переконав. Приїжджав до нього в Тисменицю, а він каже: «Я не буду коло хати балакати», та він і не дуже хотів зі мною говорити. Мусив брати Прохаська, ми йшли в магазин, купляли там пляшку, цілу купу закусок — і їхали десь на річку. Одним словом, був такий період, що він заставив Прохаська, коли сніг паде, пірнати разом з ним у воронку. Коли потім коло вогню посиділи, коло фляжки, їх розморило і бесіда лягла. Врешті вийшла книжка «Снігові і вогню». Дотепер вважаю, що це найкраща книжка, яка в нього вийшла, і що він просто неперевершений і недооцінений письменник. Невідомо, чи найближчим часом такий народиться в нашому місті чи області.
