Нещодавно The New Yorker опублікував документальний короткий метр Надії Парфан «Я не хотіла робити фільм про війну».
Українська режисерка Надія Парфан зазвичай зимувала в теплі, тому щороку їздила у Дагаб. Там вона й була зі своїм чоловіком, коли почалось повномасштабне вторгнення Росії. Однак, як йдеться в синопсисі фільму, переживати війну у своїй країні на чужині було нестерпно, і полегшення принесло рішення про подорож в Україну. «В цьому особистому фільмі-есе вона документує своє болісне повернення додому. По приїзду вона бачить, що дім змінився, а війна зачепила її друзів, подруг та близьких. “The winter of 2022 never ended”».
Фільм знятий за підтримки видання The New Yorker. Виробництво здійснила українська кінокомпанія Phalanstery Films, співзасновницею якої є Надія Парфан.
Ми запитали режисерку про те, як вона створювала цей фільм і чим відрізняється робота над кіно у воєнний час.
Чому ти не хотіла робити фільм про війну?
Воєнна документалістика — особливий жанр, який порушує багато етичних питань. А для мене дуже важлива етика і стосунки між мною та героями. Я також багато рефлексую про своє висловлювання, владну позицію, ієрархії, нерівний доступ до висловлювання.
Адже є ризик об’єктивації, апропріації та гайпу.
Це не означає, що аби робити фільм про війну, людина має воювати чи пробути в окупації. Але це значить, що ти мусиш мати відповідь на запитання «Чому саме ти маєш це знімати?». До 24 лютого я не знаходила для себе цієї відповіді.
Захоплююся роботою своїх колег. Наприклад, стрічка Романа Любого «Зошит війни», як на мене, один із найсильніших фільмів про першу фазу війни. Він створений з відеощоденників бійців — Роман викладає з футажу дуже потужну історію.
Війна не була моєю темою, хоча переді мною таке питання поставало кілька разів. Відмовлялася, бо не хотіла робити експлуатаційний фільм про війну.
Але чому таки зробила?
Відповідь на це запитання є в самому фільмі. Цю історію часто переказую: на початку вторгнення я опинилася на Близькому Сході — це рішення не було пов’язане з війною.
Я перездала свою квартиру в Києві та поїхала в Дагаб. Це та ж часова зона, що і в Києві, доступні авіаперевезення, дешева оренда й сонце. На мене погано впливає відсутність світла взимку: маю дефіцит вітаміну D, попри те, що вживаю його додатково. Фізично погано переношу зиму, а мені потрібно було працювати над сценарієм та зосередитися — тож це був такий собі воркейшн на зимівлю.
Перші тижні вторгнення були жахливими. Майже не спала, але намагалась бути корисною в тому хаосі. Мені це непогано вдавалося, бо перебувала у фізичній безпеці. Але моя бентега була бездонною. Погано почувалась далеко від дому, розуміючи, що можу взагалі назавжди його втратити.
На третій тиждень вторгнення мені наснився віщий сон. Це були одночасно дві речі: дорога і роуд-муві. Прокинулась — і зрозуміла, що це дорога додому, що я повинна повертатися та зняти це.
Кадр з фільму
Які переваги (й недоліки) має обраний формат «особистого фільму-есе»? Чи достатньо досвіду однієї людини, щоб описати війну?
На це питання важко відповісти. Адже йдеться про мистецтво, метафізичні речі, катарсис і дуже тонкі матерії, до яких, як на мене, не можна застосувати підхід переваг і недоліків — це ж не бізнес і комерція, де потрібно робити SWOT-аналіз.
Це гарне питання: чи достатньо досвіду однієї людини, щоб описати війну?
Якщо чесно та послідовно заглиблюватися у світ однієї людини, неодмінно на цьому шляху виходиш на точку людства-в-цілому або, як в моєму випадку, — країни.
В той момент у мене була лише я сама. Зазвичай працюю з набором технічних засобів, з командою, мені подобається взаємодія з оператором чи операторкою, звукорежисерами. Але ситуація була екстремальною для всіх — і для мене як для режисерки — тому ухвалювала екстремальні рішення. Вирішила безкомпромісно та відверто фіксувати свій досвід. Звісно, досвід кожної людини унікальний і ніколи не можна узагальнювати, та завжди є універсальні речі: ідея й цінність дому, стосунки з домом. Ми вкорінені, та водночас існує потреба в безпеці, люди щодня роблять складний вибір: залишатися чи їхати. Це гарний баланс унікального та універсального.
Чи відрізнялася робота над фільмом у воєнний час — порівняно із мирним? Чи ця рутина скоріше стандартна?
Займаюся авторським кіно — і всі мої фільми між собою дуже несхожі. Звісно, є базова рутина й однакова драматургія процесу: придумати, потім зняти, змонтувати, пофарбувати, звести, випустити. Але такого кіно я ще не робила і, мабуть, ніколи не зроблю.
Ніколи не хотіла робити автодокументальне кіно. Хоча, знову ж таки, є режисери та режисерки, яким це класно вдається. Спадає на думку документальний фільм Каті Горностай «Між нами». Для мене ж режисура — це про стосунки з героєм, вибудовування їх, про напругу і подолання цієї напруги. На її стику виникають божественні іскри. Тож знімати саму себе — це ніби все це перекреслити.
Це рішення було радикальним. Надіюся, глядачі цього не помітять, але фільм зроблений дуже обмеженими технічними засобами. В мене не було на що знімати, був невідповідний об’єктив. Можна навіть помітити різницю в кадрах «до Києва» і «після Києва».
Кадр з фільму. Бабуся режисерки прихистила людей у своєму будинку у Івано-Франківську
Чи змінилась твоя місія як режисерки й продюсерки після 24 лютого? Якщо так, то як?
Так і ні. Зокрема, цей фільм є відповіддю на питання. До 24 лютого я б ніколи не зняла такий фільм, не дозволила такий формат, бо я досить прискіплива людина до візуальної граматики, звуку, теми, героїв.
А ця стрічка була антиперфекціонізмом, бо війна — не час перфекціонізму.
Зрозуміла, що не вмію воювати. Я не волонтерка, не можу купити танк, не можу врятувати життя. Тому, якщо можу допомогти Україні як режисерка — повинна це зробити. І я зробила фільм з тих засобів, які мені були доступні. Також він свідомо створений для західної аудиторії — це кіно для американської платформи англійською мовою. Ним хочу зробити свій маленький внесок у перемогу, в збільшення постачання зброї та відстоювання інтересів України за кордоном.
Вірю, що мистецтво спроможне запропонувати парадоксальні методи впливу, яких не мають політика, дипломатія, переговори. Напевно, до війни не погодилась би на таку буквальну інструменталізацію мистецтва. Воно має виконувати свої мистецькі задачі, які можуть бути політичними, перегукуватися з політикою, але надмірна буквалізація мені, як правило, не подобається. Однак зараз ми не маємо вибору — це питання нашого виживання. Ми всі зацікавлені в перемозі та всіма засобами її наближаємо.
Переглянути короткометражку можна за посиланням. Україномовна версія доступна на Takflix до 2 лютого на території України.
