У ці зимові свята, що відбуваються на тлі великої війни, все не так. Навіть дзвінка гуцульська коляда на Прикарпатті лунала поміж горами значно раніше: чи не найяскравіша за традиціями громада села Криворівня святкувала Різдво разом із усім західним світом — 24 грудня, а 6 січня там відзначили Водохреще.

Звісно, не обійшлось без «Щедрика». Шедевр музичного мистецтва авторства Миколи Леонтовича, що з легкої руки американського диригента українського походження Пітера Вільговського став «Дзвінкою колядкою» — Сarol of the bells — у 2022-му відзначив столітній ювілей. Сто років тому, у 1922 році, хор Української республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця виконав у Карнеґі-холі свій святковий хіт. Тоді США вперше почули «Щедрика». Було це 5 жовтня, задовго до свят.

4 грудня в тій же легендарній залі відбувся великий концерт Notes from Ukraine — «Нотатки з України». Їх привезла з собою одна зі співорганізаторок цієї масштабної події — музикознавиця Лія Бетстоун. Ми поговорили з нею про цю подію, а також про її мандрівки в Україну, вплив української музики на американську культуру та, власне, про самі свята.

Концерт мав величезний успіх, на мою думку.

Навіть Тімоті Снайдер написав про це.

О, так, і це була така приємна несподіванка! Він молодець, його лекції про Україну — це завжди чудово. І дуже зворушливо те, що він був там, і говорив про концерт у своїй лекції. Пишаюся цим.

Концерт, від якого минуло століття й два місяці, був частиною першого проєкту української культурної дипломатії — світового турне для пропаганди української незалежності в Європі та Америці. «Нотатки з України» були благодійною подією. Чи вже є якісь цифри — результати її проведення?

Сума мені невідома, бо я в мистецькій частині команди. Але частина зібраних на концерті коштів іде на платформу United24 — у фонд відбудови України. 

У нас був солдаут — а це 2700 місць. Ще пів року тому думала, як же ми маємо заповнити цю велетенську залу… Навіть не вірилося, що це можливо. Вже після того, як розмели всі квитки, люди писали мені, що дуже хочуть туди потрапити. 

Багато важливих осіб з ООН теж були там. У нас було два відеозвернення, що транслювали під час концерту: президента України Володимира Зеленського та першої леді Олени Зеленської. Сподіваюся, це теж певною мірою вплинуло на людей, які щось вирішують на геополітичному рівні.

Вони вже підтримують Україну, але музика допомагає кращому порозумінню: нею в принципі можна спілкуватися найрізноманітнішим чином.

І, думаю, після цього концерту налагодилась іще глибша особиста емпатія, ще сильніше співпереживання.

Мені все це схоже на якусь казкову історію. Захотіла якось американська дівчина родом зі штату Огайо, яка не так давно знайшла в себе українське коріння, зробити ювілейний концерт «Щедрика» в Нью-Йорку, де вона зараз мешкає. Як тобі це вдалося?

Я замислилася над такою ідеєю ще два роки тому. На той час уже отримала досвід ініціаторки й керівниці Ukrainian Contemporary Music Festival (Фестивалю сучасної української музики) в Нью-Йорку. Та є й багато інших людей, які розуміють важливість цієї події. Раніше працювала з Мартою Коломиєць (американська журналістка, директорка Програми імені Фулбрайта в Україні — прим. ред.), яка 2 роки тому померла. Хорові колективи у США також планували цей концерт і готувалися до нього. Також багато людей з України долучилися до цього дійства. 

У мене є знання про нью-йоркську музичну сцену — це те, з чим працюю і чим могла долучитися до події, окрім, звісно, великого бажання реалізувати таку ідею. Це певне взаємопритягнення зацікавлених команд, які працювали разом. Щоб здійснити не просто серію ювілейних концертів кожному самостійно на різних локаціях, але й [зробити] разом щось величезне.

Щось дуже величезне! До речі, в цій гігантській глядацькій залі були здебільшого діаспоряни?

Так, дуже багато діаспори.

В залі майоріли українські прапори та вишиванки.

Справді, під час перегляду відеотрансляції було відчуття, що це у нас, в Україні. Але це в Нью-Йорку, в Карнеґі-холі!

І діаспора там була не лише з Нью-Йорка. Приїхали мої друзі з Клівленда, Чикаго, Торонто…

Тобто з усіх Штатів і Канади українці з’їжджалися?

Так. Але також і американців чимало — тих, які цікавляться хоровою музикою, прихильників одних або інших колективів, які брали участь у концерті. Це український хор «Думка» з Нью-Йорка та українська капела бандуристів Північної Америки ім. Тараса  Шевченка. Потім американський хор ‎Choir of Trinity Wall Street — професійний, на мою думку, найкращий хор у Нью-Йорку. Дуже вагомо те, що вони виконують українську музику, українські твори. Ну а з України — передусім київський дитячий хор «Щедрик».

Фото: Fadi Kheir, NPR

Можливо, не лише перелік виконавців-учасників, але й особистості ведучих зіграли на користь солдауту. І досі людям у нашій країні не віриться, що Мартін Скорсезе розповідав глядачам про «Щедрика». З Вірою Фармігою зрозуміліше, бо все ж таки українське походження в актриси. Чи це була їхня ініціатива — долучитися до події у якості конферансу?

Чесно — не знаю, цим займалася наша PR-команда. Я тільки музикознавиця, тож працювала над програмуванням концертної частини.

На ній, безперечно, позначився твій незмінний меседж про те, що українська музика є вагомою частиною американської культури. Чому ти постійно наголошуєш на цьому?

Бо йдеться не тільки про «Щедрика». У нашому концерті, до прикладу, лунали також «Ой ходить сон» і Summertime Гершвіна. (Це — ще одна історія про те, як одна з найпопулярніших українських колискових, під яку засинало не одне покоління українців, у 30-х роках минулого століття надихнула на створення музичного хіта світового масштабу — джазовий стандарт Summertime — прим. ред.).

В музичній індустрії Нью-Йорка працювали чимало емігрантів. Джордж Гершвін — один з тих, хто теж має українське коріння, його батько з Одеси. Бродвейський і голівудський композитор Вернон Дюк — Володимир Дукельський — навчався у Київській консерваторії у Яворського та Глієра. Митці з Харкова викладали в Нью-Йорку для того самого Гершвіна, Томмі Дорсі, а також багатьох попмузикантів.

Тобто наразі мова не тільки про класику. Ерік Вітакер, перший артист-резидент Лос-Анджелеського хору в концертному залі імені Волта Діснея, — товариш Вірка Балея (Вірослав Балей — українсько-американський диригент, піаніст і композитор із Радехова), з яким навчався разом. Їхнє спілкування також взаємно позначилося на творчості. Це маловідомі сторінки історії американської музики. Сподіваюся, в своїй майбутній книзі про музичний модернізм в Україні мені вдасться описати ці зв’язки, щоб надати цілісності нашій музичній традиції.

Ти зараз пишеш книгу?

Так, і в ній — не лише про модернізм в Україні. Потрібно також писати про сьогодення, різні композиторські школи — у Києві, Львові, Харкові. З’являються багато різних методик і нових музичних ідей, різноманітні та дуже потужні експерименти. Думаю, в англомовному й не тільки середовищі наразі є величезна цікавість до української музики, тож для цієї авдиторії важливо окреслити «хто, де, з ким і чому?». Щоби виокремити Україну на мапі Східної Європи.

А ти ще плануєш приїздити до України?

Так, дуже хочу. Зараз я в Нью-Йорку, де святкую Різдво і Новий рік, а потім повертаюсь до Відня і… Побачимо, може й до України.

Чи ти слідкуєш за календарними колізіями зі святами в Україні?

Так, звісно! І я рада буду відзначати Різдво разом із усіма тими українцями, які готові до цього. А 6 січня я буду вже у Відні, ближче до України. Матимемо там також невеличке святкування: з українськими друзями, з сусідами їстимемо кутю, співатимемо колядки… Це супер — два свята краще, ніж одне. Тим паче, що після американського Різдва розпочинаються шалені розпродажі, і до Різдва за юліанським календарем можна купити направду прекрасні подарунки.

А ти вже їла кутю? Куштувала різдвяних страв?

Кутю не тільки їла — навіть сама готувала вечерю. Не всі 12 страв, я не можу приготувати геть усе, але кілька — неодмінно.

У твоїй родині українські традиції та мова не збереглися. То звідки це?

Я сама захотіла цього навчитися. В дитинстві українською не розмовляла. Це моя четверта мова: після рідної англійської є ще німецька і французька. Українську вивчала в УКУ — кілька разів приїжджала до Львова.

Є теорія, що дітям, юнацтву легше даються мови, ніж їх вивчення в дорослішому віці. Тобі було складно?

Так, але дуже люблю мови. Лінгвістика важлива в роботі, як і те, що це пов’язано з моїм корінням. Я хотіла бувати в Україні й розмовляти українською з людьми там. У мене є багато друзів у діаспорі, чимало з них дуже добре володіють українською. Зараз працюю з композиторами з України, багато читаю українською про музику.

Родина твоєї матері, наскільки орієнтуюся, втрапила в другу за ліком хвилю еміграції — символічно, що це відбувалося саме тоді, коли Штати й познайомилися зі «Щедриком». І ще ти раніше розповідала, що твої предки — з Вінничини та Галичини, зокрема Тернопільщини. Чи є бажання поїхати, крім Львова та Києва, де вже неодноразово бувала, туди — на прапрабатьківщину?

Дуже хочу, проте після перемоги. З мамою неодмінно здійснимо такий родинний тур — на райони та села. Ми вже нікого там не маємо з рідні, але важливо побачити природу, ландшафт, села — це дуже зворушливо. А для роботи найоптимальніші — Львів і Київ. Адже там є потрібні люди, величезні бібліотеки, архіви — це пріоритет. Останній мій тижневий візит у столицю відбувся на початку жовтня.

Це якось нереально тепер уже все… Спершу під час цієї поїздки думала: гаразд, життя в Києві навіть під час війни цілком нормальне. У мене є концерт у Нью-Йорку та Принстоні, а після них повернусь до Києва, чому ні? І потім сталося 10 жовтня. І все. Я поїхала з України 9-го, але це жах.

Фото: Asia Mieleszko

У Києві наразі значно менше люду, ніж зазвичай. А ті, хто залишаються, часто аргументують це тим, що в них немає вибору. В тебе він був — і ти, попри певний острах, обрала візит до країни у стані повномасштабної війни, на її восьмому місяці. Вкотре запитую: чому ти обрала «їхати»?

Так, я боюсь. Але коли і якщо це можливо, важливо підтримувати Україну й таким чином — бути там. І ще, коли ти там, усе сприймається по-іншому. Це краще розуміння ситуації, бо деінде можна тільки уявляти, що коїться в Україні. Тривожність малює найгірші сценарії. 

Коли я в Нью-Йорку, то тільки й роблю, що шукаю більше інформації в телеграмі, списуюсь з усіма.

А під час візиту до воєнного Києва щаслива була побачити, що люди живуть попри все. І живуть по-справжньому. Їм потрібне мистецтво. Вони його продукують.

Бачити місто, зустрічатися з людьми у ньому, побувати на опері — це фантастично.

А про що найперше розповідала, коли повернулася з України?

Передусім запевнила, що життя тоді, коли я там була, було дуже навіть нормальним. Для мене справжнім натхненням є те, що українці насолоджуються ним. Це дуже захоплює! Мої батьки були дуже раді почути про те, які сильні, справді сталеві люди в Україні — не з новин, а від мене з перших уст. Але мушу завжди уточнювати: не знаю, як їм це вдається після масованих ракетних обстрілів, які не припиняються. 

Зараз усе значно гірше: без світла, тепла, зв’язку це вже зовсім інша ситуація. Проте в Нью-Йорку і в усіх Сполучених Штатах дуже підтримують Україну. І це чудово, що я маю, що розказати їм про Україну, про її життя та мистецтво. Адже кожен мій день починається з новин з України.