Запропонувати анонс
Анна Потьомкіна та Дмитро Чепурний: розмова про п’ять мистецьких резиденцій «Асортиментної кімнати»

Діалог двох кураторів та дослідників мистецтва про досвіди проведення та участі в мистецьких резиденціях

Редакція залишила без змін у тексті слова «Донбас» та «донбаський» так, як вони були використані авторами

Анна Потьомкіна та Дмитро Чепурний: розмова про п’ять мистецьких резиденцій «Асортиментної кімнати»

Дмитро: Пригадую, коли ми з тобою познайомилися  і є в мене декілька припущень: можливо, в Карпатах у Хаті-Майстерні, коли ви з Алексом Фішером робили резиденцію без назви, а я з Сашею Погребняк відпочивав неподалік у Криворівні. Якось ми приїхали, щоб відвідати вас на запрошення Клеменса Пула. А згодом робили серію розмов про екологію та мистецтво, у якій зосередилися на колективах, й запросили тебе на подію в онлайні.

Друга версія — це відбулося на кілька років раніше, у Миргороді, на програмі «Студії живої історії» під час дискотеки у радянському санаторії. Ми тоді не були залучені до спільної роботи, тому не пам’ятаю, чи мали змогу познайомитись. Але пригадую ситуацію у санаторії, коли ти фотографувала красиву залу для танців і на тебе напала жителька санаторію з вимогою видалити фотографію.

Чи ти пам’ятаєш цей момент?

Аня: Це був Миргород. Єдине, та нападниця була не з санаторію, а, здається, місцевою жителькою. Їй тоді привиділося, що знімаю на телефон, як вона танцює. Десь приблизно між цим епізодом та враженнями від печених полтавських вареників, які нам подавали в готелі, ми й познайомились. Це був 2018 рік та другий етап навчальної програми для тих, хто працює з історією через низові культурні ініціативи. Програма розділялась за географічним фокусом. Я була з франківської групи, а ти — з донбаської. Цікаво, що ми цей географічний фокус зацікавленості зберігали у своїх практиках й подальшими роками.

До речі, який саме проєкт ти робив в рамках студій?

Дмитро: Це був той момент, коли процес — цінніший за результат. Бо я нічого суттєвого врешті не створив. У 2018 паралельно працював над індивідуальними мистецькими резиденціями, мене цікавили проєкти у Луганській та Донецькій області. Був дуже інтенсивний час відряджень з художни_цями. Тоді ми також їздили з Євгеном Самборським, Алевтиною Кахідзе, Пьотром Армяновським, Дмитром Левицьким у Бахмут та Старобільськ створювати їхні роботи. 

Думаю, 2018 року ми з тобою могли паралельно працювати з франківським художником Євгеном Самборським: ти — в Івано-Франківську, а я — на Донеччині. Пам’ятаю, сиділи з ним удвох у квартирі в Бахмуті, й він розповідав про своїх вчителів, про Павла Альтгамера, Тараса Прохаська та інших. Для мене цей перший досвід резиденцій у малих містах Луганщини та Донеччини був виснажливим, але й дуже корисним: ми припустились багатьох помилок, на яких навчилися.

Розкажи, коли ти почала робити резиденції? Що це був за досвід? 

Фото з резиденції «Тіло на землі»

Аня: Перші три досвіди з резиденціями збіглися щільно в часі — навесні та влітку 2019 року. Найпершу ми організували для Владислава Тешнера й Антона Малиновського — двох фотографів з миколаївської фотографічної формації MYPH. Я сама з Миколаєва, але міцних зв’язків з місцевою сценою, на жаль, не маю. Було цікаво привезти когось в «Асортиментну». 

Резиденція була на два міста — Франківськ і Калуш. З неї вийшла серія робіт про їхнє нічне життя та фотографічний воркшоп від Антона. Далі, вже для фестивалю «Detaliзація» в рамках співпраці «Асортиментної» та музичної формації Detali, я була кураторкою резиденції дуету Александера Кроліковського та Александри Кроліковської. Це були насичені два тижні роботи з конкретною локацією — заводом «Автоливмаш», де, власне, відбувався фестиваль, і з конкретним фокусом на виробництво. Кроліковські тоді зробили відеопоетичну роботу, схрещуючи алхімічні стадії трансформації з історією індустріальних заводів. 

Одночасно з цим працювала менеджеркою на резиденції «We are never alone», яку курували METASITU (Едуардо Кассіна та Ліва Дударєва) для фестивалю «Сеанс міського сканування». Попри виснаження від роботи одразу на двох проєктах, це був направду дуже важливий досвід. Резиденція була міжнародною, за участі 11 резидент_ок, і тривала місяць. З України брали участь Дана Косміна, Саша Курмаз, Тереза Яковина, Саша Попруга, Ілля Яковенко та Ольга Зовська. Програма відбувалась навколо заводу «Промприлад» та понять спільноти, колективності, партисипації, а також критичного погляду на мистецькі практики, що з такими поняттями працюють. 

Завдяки фестивалю як фінальній точці ця резиденція, хоч і не проголошено, та великою мірою була орієнтована на показ результатів. Напевно, аж до «Робочої кімнати» у 2022 році всі наступні резиденції, з якими працювала, були орієнтовані на процес. І думаю, першопричиною для цього було місце.

Дмитро: В цьому, мабуть, і є найбільша цінність резиденцій у Хаті-Майстерні:

встромлена у цьому місці палка проростає та неодмінно пускає листя. Так само й з художніми проєктами.

Коли ми з Олександрою Погребняк робили публічну програму обговорень з художниками та художницями про екологію під час першого пандемічного карантину, запрошували ваш колектив поговорити про власний досвід у Хаті-Майстерні. Покликали тоді саме колективи («Метод Фонд», Biorythm, Кліматично-мистецькі лабораторії, симпозіум «Могриця», «Асортиментна кімната» та інші), бо хотіли дізнатись про різні групові практики під час пандемії. Без змоги збиратися великими групами суспільство перетворилося на безліч камерних, інколи закритих спільнот, дослідити які нам було найцікавіше. Однією з таких спільнот, яка нас цікавила, була «Асортиментна кімната» та її резиденція у Хаті-Майстерні. 

Фото з резиденції «Акти відчаю»

Тоді ти казала, що «Асортиментна кімната» тільки починала робити резиденції, переосмисливши свою діяльність й відмовившись від традиційного галерейного простору на заводі «Промприлад». Перша резиденція в Хаті-Майстерні спершу не мала назви й була проведена для двох художни_ць («Акти відчаю», 2020, куратор_ки: Анна Потьомкіна, Алекс Фішер. Учасни_ці: Катерина Бучацька, Клеменс Пул). 

Назва «Акти відчаю» з’явилася в останній день. Наскільки все змінилося з часом? Як це було наступного року з «Тілом на землі»? 

Аня: «Акти відчаю» відбувались всупереч обставинам — суворому локдауну та відсутності фінансування. Важко було спрогнозувати, про що буде ця резиденція, але ми з Алексом зійшлись на ідеї провести її в малій групі.

Ми також не хотіли залишати після себе сміття у вигляді створення нових робіт та й взагалі багато думали про сліди, які ми лишаємо в селі після себе. 

Наше трохи анархістське бажання провести резиденцію всупереч ковідним обмеженням переплелось з дуже прискіпливою увагою до свого сліду. 90% часу ми ходили, й ходіння наше залежало від того чи падатиме дощ, чи ні. Алекс у своєму тексті тоді написав, що резиденцію співкурував прогноз погоди.

Фото з резиденції «Акти відчаю»

Назва «Акти відчаю» виникла в останній день як означення спільної off-site виставки в лісі. Після неї лишилась документація та рештки містично спаленої після нашого від’їзду інсталяції.

Вже наступна резиденція «Тіло на землі» була присвячена конкретнішому фокусу — тілесним практикам та перформативності. Тоді, окрім куратора Алекса, ми запросили Олю Марусин, Тоню Зеленіну та Люду Сущеню, які проводили перформативні воркшопи. Люди, які зібрались тоді в Хаті-Майстерні, навряд чи б перетнулись в інших обставинах. В цьому різноманітті була і небезпека болісного групового брейнстормінгу, і можливість якогось унікального співтворення. Для мене робота «У тварин немає долі» — приклад такого співтворення, спільної утопії між неможливостями.

Дмитро: У серпні 2022 року вперше мав нагоду на довший час потрапити в Хату-Майстерню й відчути уповільнений темп життя цього місця. Ландшафт такий, що при спробі щось спланувати усі твої наміри втілюються виключно волею природи: погода тут швидко змінюється. Хата розташована посеред відкритої місцевості карпатських гір, однак тут є відчуття, що перебуваєш у замкненому просторі — це ідеальні умови для творчості. Деякі художники резиденції про майбутнє (куратори: Катерина Бучацька та Борис Філоненко) порівнювали цей досвід з акваріумом: пані Оля [яка опікується Хатою-Майстернею] готує найсмачніші сніданки, обіди й ввечері, тож художни_ці — ніби рибки, які три рази на добу випливають на поверхню за кормом, а решту часу плавають у середовищі — красиві й такі несхожі.

Хата-Майстерня. Фото з резиденції «Робоча кімната»

Мені дуже близьке твоє ставлення до перевиробництва. Краще нічого не зробити, ніж зробити абищо. Резиденції в Україні часто налаштовані інакше. Особливо ті, хто роблять резиденції вперше, сприймають їх за нагоду зробити «якнайбільше мистецтва». Так, ми існуємо у стані «грантового реалізму», коли в кожної програми має бути культурний продукт, але цю символічну напругу й має узгоджувати куратор_ка. Часто простір для «нічогонеробіння» для художниць та художників треба виборювати з тими, хто організовує або фінансує резиденцію.

Так чи так, митці завжди чутливі й знайдуть собі раду, як тематизувати цю напругу й контекст, у якому відбувається спільна робота за допомогою художніх жестів. Ці обставини нерідко стають частиною фінального результату та визначають атмосферу всієї резиденції. 

На останній резиденції під час повномасштабного вторгнення ви знехтували цим правилом про надлишкове перевиробництво, притаманне резиденціям «Асортиментної кімнати», й навпаки — хотіли створити більше художніх проєктів. Як цей досвід «Робочої кімнати» вплинув на твоє бачення резиденції? Що привніс підхід кураторки Лесі Хоменко? 

Аня: «Робоча кімната» в усіх сенсах — нетипова для нас резиденція. І виникла вона в час, коли її необхідність було легко піддати сумніву. Це був початок березня. Леся прийшла до нас в «Асортиментну» і майже одразу запропонувала зібрати тих мисткинь та митців, які вимушено перемістились у Франківськ, як і вона з сім’єю. 

Фото з резиденції «Робоча кімната»

Тоді здавалось, що усі простори в місті були переповнені людьми та безліччю речей, що раптом виникли повсюди: коробками з гуманітаркою, тривожними рюкзаками, кариматами, ковдрами, пакувальними матеріалами. Офіс Proto produkciia та «Асортиментної» був також переповнений, але галерейна кімната стояла порожня й холодна. Там ми й почали збиратись групою митців: з розмовами про спільний досвід, брейнстормінгом можливих художніх стратегій, у мовчазному виробництві — малюванні, ліплені, вирізанні, склеюванні.

Тоді потрібно було дати рукам роботу, а тілу — простір. Так і виникла «Робоча кімната» — місце для тих, хто залишився в Україні та готовий працювати й виробляти. 

В одному з кураторських текстів Леся написала про матеріальне виробництво в часи матеріального руйнування — цим і пояснюється зміна нашого фокуса на продакшн. Гадаю, для багатьох учасників це був поштовх для виходу з німоти, або принаймні — для рефлексії на німоту як колективне явище (згодом учасник «Робочої кімнати» Саша Курмаз зробить відеороботу про втрату мови «Я хочу розказати тобі про це»). 

В якийсь момент Леся виїхала за кордон, та й інші учасни_ці стали розʼїжджатись з Франківська. «Асортиментна» перейняла модерацію багатьох процесів на себе. Попри дистанцію і довгий термін резиденції — три місяці — Леся продовжувала тримати загальний фокус і мотивацію, постійно вносячи нові питання.

Як каже вона сама, це була резиденція практиків, де учасни_ці відкрито ділились своїми художніми стратегіями та ідеями, давали один одному фідбек і запитували про нього. В українському мистецькому середовищі, де багато нездорової конкуренції, це радше виняток. 

Фото з резиденції «Робоча кімната»

Треба також відзначити участь Нікіти Кадана, який вніс формат дискусійних щотижневих зустрічей під назвою «Ресентиментна кімната». На виставці резиденції в ессенському музеї Folwang в жовтні саме тексти цих розмов стали основним елементом експозиції, а самі роботи — ілюстраціями до тексту. «Робоча кімната» показала мені, як виробництво може стати стейтментом і стратегією для видимості, особливо в міжнародному контексті.

Люди резиденції «Робоча кімната»

Дмитро: Коли Альона Каравай запропонувала мені зробити резиденцію про комеморацію війни, одразу погодився, бо тема мені близька. Був на схожих резиденціях про пам’ять у Німеччині та Україні. Одного разу сам планував організувати таку групову резиденцію — в Україні не вистачає критичного підходу до власної історії. 

У 2018 році на Київській бієнале виступала Аляйда Ассман, яка поєднувала у своїй лекції ідеї про тяглість досвіду 1968, 1989 та 2014 років для Європи. «Коли оповідь було перервано?» — питання, яке ми ставимо на п’ятій резиденції «Асортиментної кімнати», — можна й варто озвучувати повсякчас. Це важлива тема для нашої історії мистецтва, нашої суспільної історії. Наші відповіді на це запитання є свідченням нашого визнання минулого, його свідомого й критичного сприйняття: це й про покоління репресованих і знищених автор_ок та їхніх ідей, це і про владні колоніальні стосунки, боротьбу за свободу та справедливість. 

Як каже моя подруга, дослідниця Дар’я Цимбалюк, численні форми насилля, які є проявами російського імперіалізму, не випадкові, а реалізують послідовну політику стирання історії, знищення життів, середовища, включно з його багатовидовими стосунками та мовами вираження.

На тлі загарбницької війни Росії проти України резиденція створює безпечний простір для професійного діалогу. Програма прагне дослідити різні форми фіксації досвідів війни та сучасних «архівів» — зокрема в діалозі з запрошеними фахів_чинями, серед яких Оксана Баршинова, Нікіта Кадан, Ларіон Лозовий, Олексій Радинський, Олександр Маханець та інші. На відміну від попередніх резиденцій, ми працюємо ширше й підтримуємо мистецькі, кураторські та музейні практики.

Фото з резиденції «Коли оповідь було перервано?»

Більшість з нас відчуває цю нову темпоральність війни, що потребує навички життя у драматичному часі, де історичні події змінюють одна одну: повномасштабне російське вторгнення на всіх напрямках, облога Маріуполя, наступ на Київ, другий етап війни на Донбасі, контрнаступ на Півночі й Півдні, звільнення Харківщини, звільнення Херсону, ядерна погроза та напади на цивільну інфраструктуру. 

Ми разом з моїм колегою та співкуратором резиденції Антоном Усановим артикулюємо ряд важливих до обговорення запитань: як ми пам’ятаємо? Чи є історія циклічною? Якими мають бути концептуальні засади нового музею цієї тривалої війни? Якою є роль мистецтва та його просторів уяви задля створення післявоєнного майбутнього? Чи є наше минуле нашим натхненням до опору та стійкості зараз? З усіма цими питаннями ми звертаємося до учасни_ць резиденції. 

Фото з резиденції «Коли оповідь було перервано?»

Важливо й те, що резиденція відбувається під час блекаутів й атак Росії на цивільну інфраструктуру — та, попри це, ми не припиняємо думати й працювати. 

Редакція залишила без змін у тексті слова «Донбас» та «донбаський» так, як вони були використані авторами

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити