Ця розмова з письменницею Ольгою Деркачовою є частиною нашого спільного проєкту з Post Bellum-Ukraine, де ми документуємо українські голоси з Франківська.

Розкажіть про часи навчання у виші. Яка тоді атмосфера панувала у Прикарпатському університеті? Також це роки Станіславського феномену.

Я вступила до університету в 1995 році, коли ми вже були незалежні. Це був Прикарпатський університет, тоді ще не національний. Мова навчання — тільки українська, за винятком, коли потрібна була англійська. Було дивно, коли на студентських конференціях зустрічаєшся зі студентами інших навчальних закладів, і вони кажуть, що у них частина предметів читається російською мовою. Тобто державна — українська, як таке може бути?

Був у нашій бібліотеці відділ україніки, з раритетною діаспорною літературою. Можна було прочитати чимало творів, які друкувалися за океаном, і довший час були забороненими. Хоча школа ще була радянсько-українською, університет вже був українським. Коли я приїхала на навчання до Франківська, вулиці вже були перейменованими. Ще звучало іноді «колишня вулиця така-то». За кілька років звернула увагу, що вже немає тих маркерів минулого, тобто що є тільки теперішні вулиці. 

Я приїхала з Калуша у Франківськ з його новими вулицями, і того радянського Франківська особливо не знаю. Навчання й оточення було україномовним, українським, та й вчилася я на факультеті української філології. Тодішній Франківськ був дуже мистецький. Можна було спостерігати і вчитися в майстрів слова: «Бу-Ба-Бу», Андрухович зі своїми читаннями, Єшкілєв чи Іздрик, Галина Петросаняк чи Марія Микицей. Це абсолютно інший літературний досвід. Зрештою, робиш відкриття, що письменники, виявляється, можуть бути живі. Є відчуття, що є інша література, абсолютно нова, з орієнтацією на Європу. І цей дух свободи, це відчуття свободи в літературі, що ти можеш говорити все, що хочеш. Ти можеш написати про все, що хочеш, і тобі за це нічого не буде: до тебе не прийдуть вночі з обшуками, не будуть стріляти в обличчя або в спину, не будуть спалювати твої книги. Максимум — можуть не надрукувати, бо не на часі, але рано чи пізно надрукують. (…)

Це відчуття тотального мистецтва, тотальної літератури. Я його згадую, і це дало гарний досвід для мого письменницького зростання. Ти пишеш і бачиш, що література може бути абсолютно різною, і в цьому її фішка. Це така наслуханість, надивленість, читацький досвід, який формує. (…)

Зараз йдеться про повернення мистецького Франківська, але, якщо чесно, ми не можемо говорити, що це буде повернення Станіславського феномена. Це було інше явище, і в нього була інша мета. Його місія завершилась. Чи буде у Франківська інший феномен — подивимося. Хай він теж буде названий Станіславським.

Хоча коли дивишся, наприклад, на цей засклений готель «Дністер»… Знаєте, коли ворог руйнує твої пам’ятки, ти з цим нічого не можеш зробити, тому що не маєш сили втримати цю ракету, відхилити її. А коли тут нічого не летить, але памʼятки нищать, я думаю: чи до кінця вони розуміють, що саме нищать? Це ж не питання «було-стало», а що було в тому «було». Скільки важливих речей, і ви стираєте нагадування, що це справді було. Тому що за цим заскленим фасадом не впізнаєш того, що існувало. (…)

Треба завжди ці речі озвучувати, що так не може бути, що так не має бути. Тому що це є не мистецтвом, це є не збереженням історії, це знущання і нищення. Мені здається, що зараз проживаємо мистецьку кризу: з одного боку, бережемо, а з іншого — нищимо. Так само як беруть старовинний одяг і перешивають його на сучасний. Щоб що? Щоб потім за пару років викинути, коли це вийде за моди, замість того, щоб зняти, зацифрувати, зберегти в музеї. 

Мені здається, що живемо в кризовий період, тому що ситуація в умовах війни — не на користь мистецтву, не на користь збереження своєї історії й традицій. Але з іншого боку, це той час, коли за це відчайдушно тримаєшся. Бо якщо не будеш за це триматися, що тоді? За що ти тоді борешся? (…)

Мені дуже подобалося дослідження тексту, коли намагаєшся заглибитися всередину того, що створив автор. На певну кількість років це мене витіснило, науковець витіснив юну авторку, яка щось спробувала писати. Перші друковані твори в мене ще з’явилися в школі, завдяки підтримці батьків. Далі більше займалася наукою, мене захопило це препарування тексту, коли не просто його читаєш як сюжет, а відшукуєш деталі, те, що автор не написав, але це є між рядками. (…)

Після п’ятого курсу в мене народився спадкоємець. Знаєте, є таке упередження, що сім’я руйнує творчий потенціал жінки. Але це не так: якщо у вас здорова, нормальна сім’я — я б сказала, що ти отримуєш більше сили. Коли народився син, я не була жодного дня в декреті — завдяки підтримці своїх батьків, чоловікових батьків, чоловіка. Був графік чергувань, хто має сидіти зі спадкоємцем, бо Оля в бібліотеці пише дисертацію. Звісно, це не означає, що я не займалася дитиною, але була ця підтримка. Якби цієї підтримки не існувало, не було б моєї кандидатської дисертації. Ну, не те, що не було, вона була б пізніше. 

Пам’ятаю, в перервах, якщо була гарна погода, мені підвозили спадкоємця у візочку, я його годувала. Він був зі мною. Але думаю, як же добре зараз, коли мама годує дитину грудьми на лавочці, ніхто на неї не озирається, тому що тоді хтось міг з осудом подивитися, що ти не займаєшся дитиною, а тобі її підвозять. Мені здається, що так, зі скрипом, поволі, наш простір стає відкритим для всіх. Зараз вже ніхто не буде озиратися, якщо мама хоче нагодувати дитину. (…)

Іноді жартую, що в мене профдеформація, тому що значну частину свого життя викладаю. Не уявляю себе без літератури, без викладання, без наукової діяльності. Хоча мені часто казали, що рано чи пізно мені доведеться визначатися, хто я: науковиця, викладачка чи письменниця. Поки що балансую. Можливо, ці студентські роки навчили мене: коли до обіду вчишся в університеті, далі сидиш в бібліотеці, потім біжиш на мистецький захід, далі повертаєшся в гуртожиток і читаєш книгу. Колись пробувала себе як літературна критикиня, але від цього відмовилася. (…)

(…) …далі вже ці революції, а ти вже не студент. Дивишся, як твої студенти проживають це, і проживаєш разом з ними. Розумієш, що маєш вийти зі своїми студентами на протест, маєш знайти їм слова підтримки, маєш зі сцени сказати так, щоб їх зігріти й підтримати.

Зрештою, не маєш сенсу як викладач, якщо ти не зі своїми студентами. Не маєш морального права їх вчити, якщо ти не з ними там, де вони відстоюють свої права і свій вибір, як вони хочуть жити. Ти ж їх вчила не мовчати. Це важливо в викладацькій роботі — бути готовим відстояти речі, які озвучуєш як правильні.

Пам’ятаю, під час Майдану була зі студенткою дискусія. Вона каже: «Поставте мені оцінку, бо я була в Києві на Майдані». І я кажу: «А які цінності ви відстоювали? Невже ви відстоювали те, щоб вам просто так поставили оцінку?». Їх треба вчити, що є твій обов’язок як громадянина, є твій обов’язок як студента. Не можна, коли виконуєш обов’язок громадянина, нівелювати інші обов’язки. Сенс від того, що підтримуєш ці ідеї, якщо не виконуєш те, що маєш виконати тут і тепер? Мені здається, що ці події нам такі моменти відкрили. 

Особливо серце стискається, коли котрийсь студент тобі здає предмет з окопів. Або тоді, коли він має час, коли він не «на нулі». Це викликає захоплення. І коли ти скажеш «я вам поставлю» — це неповага до студента, який знайшов час.

Фото: Михайло Клюєв

Давайте ще згадаємо Помаранчеву революцію і Революцію гідності, а також Вас в цьому контексті. 

(…) Пам’ятаю цей рівень вияву емпатії, коли одне одного питаєш, чи не змерз, чи голодний. Коли, скажімо, зайшли погрітися в Інститут літератури, а науковиця, чиїми монографіями захоплюєшся, тобі гріє чай, дає канапки і дякує, тому що вона за станом здоров’я не може вийти так, як би вона хотіла. І зайшли двоє хлопців, таких нерішучих. Їх не питали, чиї вони, хоча потім, коли вони пішли, професорка мені каже: «Мені здається, що вони [з іншого боку]». Я кажу, що, можливо, вони зараз змінять свою думку. Як виявилося, хлопці були з Донеччини, вперше в Києві. Їх привезли автобусом. Ми всі все розуміємо, правда? Але їх нагодували, напоїли чаєм. Ми щиро вірили, що ця доброта змінить людей. Можеш годину-дві доводити, що твої переконання найкращі. А можеш, як носій цієї ідеї, без агресії, обігріти того, хто змерз, і дати йому канапку. І це буде найкраще переконання, що твоя справа правильна. І твої політичні погляди правильні. Навіть таким чином можна було діяти. 

Другий Майдан — так само була емпатія. Тоді ми були, навіть не знаю, як підібрати слова… Напевно, ми були дуже впевнені. Перший Майдан був перемогою наших переконань, і ми були впевнені, що другий буде так само. Нам не сподобалося, ми вийшли, все буде без зброї, тому що ми так вміємо. А відтак знаємо, як все було. Іноді мені від цього стає так жаско, що у нас є молоді, дорослі люди, які більшу частину свого життя прожили у війні. Якщо людині 18-20 років, вона більшу частину свого життя не знає, що таке мир. Це страшно. Від цього не втечеш, цього не уникнеш.

Майдани були про те, що, якщо тобі щось не подобається, ти маєш вийти. Іноді достатньо просто стояти, цією кількістю показувати, що і як. 

Пам’ятаю свій перший виступ, коли мені подзвонив наш громадський активіст, і каже: «Пані Олю, треба буде виступити, ви ж викладачка, ви найкраще знаєте, що їм сказати». І я йду, виходжу на сцену, стою біля мікрофона, бачу це студентське море — і мені страшно. Не за себе, а за те, чи зможу знайти ті слова, які треба. Стою і розумію, що забула все, що планувала. І тоді почала з переклички. Кажу: «Почнімо традиційно, як пару, будемо перевіряти, хто в нас є». Питала, які університети є, і вже коли ми були на спільній хвилі, тоді себе опанувала. Де ж іще викладач має бути? Тільки там, де його діти. Це була важлива і потрібна для української незалежності справа. Важливо, що молодь розвінчала ці стереотипи, що «молодь у нас байдужа, молоді нічого не треба». Це не так. 

Молодь у своїх проблемах тоді, коли немає зовнішніх ризиків і небезпек. Але коли є небезпека, молодь стає, бере прапори та український гімн, бере автомати і йде боронити свої права на розвиток, на своє життя, на свій простір. Молодь встає і боронить, і тому це не може не викликати захоплення. Це молодь, яка не пам’ятає радянського досвіду — хіба за фільмами чи салатами. Але вона не була в тому досвіді, вона цим не зашорена. Нашій молоді потрібно набагато більше, ніж деяким дорослим. Є речі глибоко національні, які молодь, здається, не пам’ятає — як українських пісень чи родоводу князів, але молодь пам’ятає, що землю треба боронити. Що за незалежність маємо платити кров’ю і життями. Хочеться інакше, але інакше не буде. І треба в цьому жити. 

24 лютого. Як пригадуєте цей день, і чи були у вас якісь перестороги напередодні?

Звісно, тривожність була, але я занадто вірила в цивілізацію і культуру. Знаєте, ми останні роки дуже жили в цій цивілізації: за принципами гуманізму, ековідповідальності, свідомого громадянина. Ти до кінця не вірив, що це може статися. Це ж знецінення людського життя, нищення природи, це екокатастрофа, це замах на національні ідеї, на вільний розвиток людини. Тобто це замах на все можливе. Цього не може бути, не з нами. Ми цивілізовані, розумні, нікому не шкодимо, не є агресивні — з нами не може цього статися. 

Для мене, напевно, більшим стресом були перші розстріли на Майдані у 2013 році. Для мене це було шоком: в незалежній державі людину можуть вбити тільки тому, що вона стоїть і чинить мовчазний опір або просто викрикує гасло. Потім був 2014 рік, коли війну називали АТО. В нас крадуть території, а світ не вірить, що в тебе війна. Світ не вірить, що ти не хочеш цих загарбників на своїй землі. Це така самотність. Кажеш про ці речі, а тобі не вірять, тому що там сильніша йде пропаганда. 

Розумієш, що для світу Україна — це просто територія. Ну, відтяпали якийсь маленький шматок, ну і що? Було дуже страшно, що в сучасному світі це можливо. Але тоді це пішло на затихання. Вірилося, що не буде посилення, хоча розумієш, що з росіянами ніколи не буде спокійно і мирно. Але хотілося вірити і знати, що повномасштабного вторгнення цивілізований світ не дозволить. Це ж не окрема територія, про яку казали, що вона була проросійською, це ціла держава під загрозою.

З 23 на 24 лютого я писала статтю, яка не завершена досі. Не можу до неї повернутися. 24 зранку прокинулась від дзвінків, що почалась війна. Вийшла на балкон і думаю: будити сина чи не будити. Думаю, хай поспить. Тікати ми нікуди не будемо. У нас не було тривожних валіз, тільки ті, з якими можна перечекати в сховищі, якщо треба. Не було навіть думки кудись тікати. Це моя земля, моє місто, все це — моє.

Стоїш на балконі й дивишся на це тривожне небо; з одного боку — тривога, а з іншого боку — відчуття такої безмежної любові, яка тебе заповнює всю, що не хочеш віддати цю землю, що ти без неї ніхто, і що ти потрібна цій землі, ця земля потрібна тобі, і це все — твоє, воно — твоє рідне. 

В такому стані я не могла читати. Книги мене завжди заспокоювали: коли не знала, що робити, сідала і читала книжку. І тут розумію, коли читаю, нічого не бачу. В одній школі почали плести сітки. Пішла на сітки. Раніше мої бабусі вчили мене різними способами шити, плести. А в школі літня жіночка навчила мене різними способами плести ті сітки, залежно від потреб. (…) Так ми проживали, в роботі. Я не дивилася новин. (…)

***

Ви спостерігали за тим, як місто відчуло й зреагувало на хвилю вимушено переселених після 24-го лютого?

По-різному. Ми завжди, коли хтось інший приходить в наше життя, ставимося з певною острогою й уважністю. Тобто з акцентованою увагою. Придивляємося, переглядаємося, тому що це — хтось інший, кого не знаєш. 

Я працювала в українському розмовному клубі. Ми займалися з тими українцями, які хотіли більше знати і про Франківськ, і про область, і взагалі про мову. Коли люди потребували підтримки, могла її надати. Я курую Університет третього віку для старших людей. Тут — люди, які потребують спілкування і культурного простору, тому що в них забрали той простір, в якому вони були. 

В Українському розмовному клубі, де працювала, так само. Це наші українці, які опинилися в російськомовному полі. Це інтелігентні, виховані, адекватні люди з розумінням, що треба бути більш інтегрованим в українське. За умови розумної та мудрої комунікації, терпіння і діалогу, це все долається. Ми — українці, нам нема що ділити, нам зараз треба виборювати свою незалежність.

Розумію, що десь в когось були моменти, але вони перебільшені. А чому ніхто не хоче згадати про те добре, що роблять українці, які в нас опинилися? Про бізнес, про ті твори мистецтва, які вони нам пропонують? Ми більше зосереджені на негативі, любимо носитися з ним більше, ніж з позитивом. Але мій досвід спілкування тільки хороший. Це така теплота і такий біль за ті втрачені домівки. 

Пам’ятаю, минулого року, у Великодню суботу, в нас зранку був розмовний клуб, а потім ми пішли гуляти містом. У них немає рідної домівки, де можна було б готуватися до Великодня. Ми пішли гуляти Франківськом, зайшли на великодню виставку, подивилися, погуляли, поговорили, та й розійшлися складати кошики. І один слухач мені каже: «Нам чомусь здавалося, що на Великдень будемо вдома. Можливо, хоч Різдво будемо вдома святкувати». Це таке відчуття болю, і коли ти його чуєш, — все, що лишається в цій ситуації, обійняти людину. 

Фото: Михайло Клюєв

Як, на вашу думку, повномасштабна війна вплинула на культурну сферу Франківська? 

Вона стала різноманітнішою, відкритішою. Якщо раніше культурне життя Івано-Франківська було більше пов’язане з митцями, які прив’язані до цієї землі, тепер культурне життя міста значно ширше, тому що тут є митці не тільки з Франківська, які до повномасштабного, можливо, жодного разу не були в місті. Воно стало строкатішим, і в цьому його переваги. 

Звісно, ми дискутуємо що і як має бути з мистецтвом. Хтось каже, що мистецтво не має говорити про війну. Хтось каже, що має. Вважаю, що воно має говорити про війну, попри те, що мені важко читати такі твори. Але маємо говорить про війну в той спосіб, який є правильним для нас. Маємо проговорювати цей болючий досвід. І це дуже добре, що мистецтво робить це. 

Літературне життя вирує, але це не таке радісне вирування, як, скажімо, часів Станіславівського феномену. Це інше вирування — як опір тому, що відбувається, як прагнення зберегти своє українське. Страшенно не люблю меседжі про мистецький фронт. Фронт — там, а у нас — тил, і це чинення опору, і роблення того, що можеш робити. 

Дуже багато мистецьких дослідів, ті ж перфоманси, яких раніше не було. Добре, що мистецьке життя не в ступорі. Колись думала, як під час війни можуть бути концерти, вистави, може щось писатися? Може. Тепер розумію, наскільки це важливо, коли в часи війни це мистецтво є. (…)

Можливо, про щось я Вас не запитала, але Ви хотіли б сказати це? 

Іноді думаю, що це, звісно, правильно, що ми живемо перемогою. Але також дуже важливо зустріти її достойно, не розгубити себе. Розуміти, що багато важливої роботи і над цим світом, і над самими собою у нас буде після війни, після нашої перемоги. Це буде ще одна наша боротьба за власну ідентичність, вже загальнолюдську ідентичність. За збереження людського обличчя, за збереження достойного ставлення до тих, хто виборював нашу незалежність, тому що вже бачимо тривожні дзвіночки, що не завжди є і повага до військового, і емпатія до дитини, яка втратила батьків. 

Після перемоги маємо працювати над собою. Не лише відбудовувати наші домівки, мости, музеї, лікарні, храми, бібліотеки, школи, університети. Ми ще маємо відбудовувати себе. Кажемо, що сучасна будівля має починатися з пандусів, що світлофори мають бути звукові — й себе маємо перелаштовувати так само.

У нас теж мають бути ці умовні «пандуси». Оце розуміння десь змовчати, коли тебе не просять, не висловлювати свою думку; коли не просять, не реагувати на якісь речі, тому що не знаєш, що людина прожила. Тобто це має бути дуже високий рівень співчуття одне до одного, бо насправді не знаємо, що в душах кожного з нас робиться.

Маємо вчитися бути взаємотолерантними і взаємочутливими. Мені здається, що такі моменти будуть найважливіші після перемоги. Міста відбудуються, але маємо відбудувати себе з цими «пандусами», щоби нашим душам було комфортно, і тим, хто з нами спілкується, теж було комфортно. І тоді (можливо, це наївно, але хай це буде моя позиція), якщо будемо вчитися так сприймати людей, то так само будуть сприймати і нас з цією добротою, і цією любов’ю. Гадаю, що тільки тоді буде цей справжній мир. Тому що перемога не завжди означає мир в душах людей.