Запропонувати анонс
Галина Петросаняк: «Сенс життя в тому, що ми щось повсякчас переписуємо»
Роман Малиновський 18 Вересня, 2022

Розмова письменника та видавця Романа Малиновського з поеткою, письменницею та перекладачкою Галиною Петросаняк про франківське літературне середовище та культурні коди. Частина перша

Роман Малиновський 18 Вересня, 2022
Галина Петросаняк: «Сенс життя в тому, що ми щось повсякчас переписуємо»

Галина Петросаняк — поетка, письменниця, перекладачка з німецької. Її перша поетична збірка «Парк на схилі» постала в 1996 році, в часи становлення сучасної літератури незалежної України. Її поезії — це ретельне добирання словосполучень для опису глибоких, камерних, особистих історій. Галина — авторка поетичних книжок «Світло окраїн» (2000), «Спокуса говорити» (2008), «Політ на повітряній кулі» (2015), «Екзофонія» (2019), збірки оповідань «Не заважай мені рятувати світ» (2019). Наприкінці 2021 року вийшов друком її дебютний роман «Вілла Анемона».

 Через її переклади українською мовою заговорили, оселившись на полицях книгарень і приватних бібліотек, Андре Камінський, Сома Морґенршерт, Александр Ґранах, Петер Зілаґі.

Вже багато років Галина Петросаняк живе у Швейцарії, неподалік Базеля. Перед тим було багаторічне мешкання в Івано-Франківську. Ця розмова — портретний діалог, який охопив широку топографію, спогади із юності та релевантні теми дня сьогоднішнього.

Це інтервʼю складається з двох частин, і перед вами — перша. [Розмова була записана 17 серпня — прим. ред.]


 

Де ти зараз? Бо за антуражем важко здогадатися.

Я у себе вдома, в Швейцарії. Це будинок в селі, я в одній з кімнат, у своєму офісі, бюро, де зазвичай працюю. Це близько до Базеля, 13 кілометрів. Проте ментально таки досить віддалено: від Базеля до Женеви простягається довгий гірський масив Юра — у самому Базелі гір немає, але вони зовсім близько до нього — Базель лежить в долині, а наше село уже в Юра, на іншому рівні.

Сьогодні я хочу поговорити про твій роман, який нещодавно вийшов, про переклади сонетів Рільке, але передовсім про топографію: Швейцарію, Україну, Івано-Франківськ, гори.

Почну з Івано-Франківська. Ориґінально ти не франківка, але з цим містом тебе пов’язує багато спільних років. Коли ти приїхала до нього? Якою була атмосфера тих часів, коли ти в ньому жила?

Це було дуже давно. До Франківська приїхала, маючи трохи більше 14 років — це був 1984-й. Я саме закінчила восьмий клас у черемошнянській восьмирічній школі Верховинського району. Після школи було питання: куди далі? Ми вирішили, що я поїду до івано-франківської школи-інтернату на два останні роки, щоб здобути середню освіту. Там були так звані педагогічні класи. Це означало, що під час навчання можна було вже готуватися до вступу в педагогічний інститут: двічі на місяць приходили викладачі й проводили бесіди з учнями, які потім хотіли б туди поступити. Для мене це було пріоритетним. А також важило те, що це був радянський інтернат з усіма вигодами — маю на увазі, що не треба було платити за навчання.

Ось тоді я й приїхала до Франківська. Це був для мене абсолютно новий, чужий, неймовірний світ, який я спочатку зовсім не розуміла: звідки це все виникло, ці будинки, вулиці? Чому воно таке нерадянське? Це вже тоді впадало у вічі.

Я переживала внутрішню розгубленість: не могла пов’язати цей світ міста ні з чим, що знала. Ті два роки в місті, в школі-інтернаті, були дуже інтенсивними, бо мені було досить далеко додому і я рідко туди їздила, залишалася на вихідні майже сама або з кимось, хто не мав родини і кому нікуди було повертатися. У цьому сенсі я досить «інтернатська» людина. А коли їхала додому, це теж було пригодою. Мені було 14–16 років, до нас — далеко, і коли виїжджала в першій половині дня, то додому прибувала аж пізно ввечері, а якщо це була осінь чи зима, то було вже темно, страшно. Я не мала ліхтарика, мусила йти до свого дому три кілометри від автобусної зупинки лісом, тракторною дорогою. Ці нічні приїзди додому — теж мій важливий життєвий досвід, який мене загартував.

А на якій вулиці Франківська був інтернат?

Він і зараз є, просто інакше називається. У кінці вулиці Чорновола (тоді це була вулиця Пушкіна), здається, номер 130. Школа була досить добра, там були хороші педагоги, якісна на той час інфраструктура. Я багато чим завдячую тій школі — власне, це був мій поріг у міське життя і до себе міської. Ось так моя особа має в собі основи сільської ментальності й ґрунту, та міського життя: оскільки воно почалося досить рано, це все поєднано в мені.

Пізніше ти поступила на німецько-російську філологію. Коли ти покидала Черемошну і їхала продовжувати вчитися в інтернаті, ти знала, що далі здобуватимеш педагогічну освіту й вивчатимеш інші мови?

Я знала, що це буде педагогіка, але, коли вступала, про інші мови не йшлося. Моя німецька в школі ніколи не була особливо доброю, якийсь інтерес я виявляла, бо вчителька в моїй сільській школі, Ольга Петрівна, була чудова, знаюча й хороша людина, яка пробудила в мені симпатію до цієї мови. Але вивчати німецьку я б не наважилася. У мене не було і немає досі особливого дару до іноземних мов (хоча зараз справи вже кращі). Я не є людиною, яка легко запам’ятовує слова, швидко метикує чи вміє зорієнтуватися — у мене все вимагало багато зусиль. Це сталося з пригодою, випадково. Коли я здавала свої папери на вступ, то планувала — тільки на російську філологію. Я любила і нашу вчительку російської, і літературу цієї країни, тому хотіла її вивчати. Це було ще у 1986–87 роках, був Радянський союз, нічого поки не обіцяло його розпаду, та й я тоді ще ні в чому не орієнтувалася. Коли здавала папери, побачила, що до російської філології тягнеться величезна черга зі студентів. А поруч стоїть ще один стіл. За ним сидить жінка, що приймає документи на російсько-німецьку філологію, і до неї тільки двоє-троє абітурієнтів. Вона нудилася, і коли я, стоячи в першій черзі, наблизилася до неї, пані до мене заговорила. Спитала, як мене звати, звідки я. «О, а ти з Черемошної? Моя одногрупниця там викладає російську мову і літературу». Це вона мала на увазі ту мою вчительку, яку я дуже любила. Тоді жінка спитала, чому йду на російську, адже там стільки людей, і запропонувала до неї, на російсько-німецьку. Я відмовлялася: «Німецької добре не знаю, боюся, не хочу». Та вона переконала тим, що я буду вчити німецьку з нуля, не треба ні іспиту складати, ні мати попередніх знань. І тут же мене вмовила. Це була Алла Миколаївна Татаренко. Думаю, вона й зараз ще працює в університеті. Це був доленосний випадок, який докорінно змінив моє життя. Можна думати собі, що було б, якби ми розминулися, якби Алла Миколаївна якраз пішла на обід тоді, коли я там стояла. Але все сталося саме так.

Фото: Тарас Яковин

У тих твоїх інтерв’ю, які за багато років читав, мені не випадало чути розповідей про твоїх батьків. І зараз, коли ми говоримо про дитинство, хочу про них запитати. Батьки підтримували тебе у тому, що ти робила? Скільки було батьківської співучасті у твоїх життєвих виборах?

Я росла без батька — просто ніколи його не знала. І на жаль, ми з ним розминулися: коли я стала його шукати, виявилося, що він кілька місяців перед тим помер. Ми не зустрілися. Це теж дуже вплинуло на те, якою я виросла.

Моя мама робила для мене все, що могла. Її вже більше немає з нами. Я завдячую усім їй і своїй бабусі, яка теж була не рідною — маминою мачухою. Моя мама залишилася сиротою відразу після народження, через два тижні після пологів її мама померла. Це все відбувалося в 40-і роки, під час війни, у Верховинському районі, в селі на хуторі. Це було дуже важке, бідне життя. Мої родичі — селяни, які важко працювали, щоб вижити. Не йшлося про якийсь маєток, майно, це була скромна хатина з однією коровою, трошки городу. Екзистенційний мінімум у справжньому сенсі цього словосполучення.

Тому моє дитинство минало з двома жінками: моя мама, матір-одиначка, і бабуся, яка була мені, як рідна (вона померла, коли мені було 20 років, і все життя тоді й потім я сприймала її як рідну людину). Інтернат був доречний, бо моя поїздка туди — це була допомога для сім’ї.

Мама ще в дуже ранньому віці, коли мені було 15, сказала: «Як собі постелиш, так і будеш спати». Вона мала на увазі: «Все, що ти робиш, має наслідки, тому мусиш вважати, що робиш і бути пильна».

Тоді це не здавалося чимось зрозумілим і глибоким, але ці слова я запам’ятала. Мабуть, підсвідомо воно таки працювало. 

Коли я поступала чи вирішувала у Франківську якісь проблеми, робила це сама, інколи з допомогою друзів чи знайомих, але це все було без мами — мама була зайнята іншим. У мене потім народилися брат і сестри, вона мала що робити і, відповідно, моє життя було в моїх руках. Звичайно, коли я приїжджала, вона  підтримувала, складала сумки, давала грошей, питала, як я, проводжала на автобус, вболівала за мене.

Як мама сприйняла, коли ти сказала, що ти поетка?

Мама знала і спричинила мій інтерес до слів. Саме вона пробудила це в мені, бо була першою людиною, хто читав мені віршики у три роки. Мама любила народні пісні й багато співала в молодості. Мої перші спогади — як я розмірковую про пісню, яку співає мама. Пісня була про Галю. Не «Несе Галя воду», інша, драматична історія, де Галя пішла до криниці, впала й втонула. Мені було десь три роки, і це перший мій літературний досвід: роздумувала над піснею, долею Галі й асоціювала себе з нею. І це така одна з найперших літературних драм, яку пережила.

Я пам’ятаю й інші випадки, в дуже ранньому дитинстві. «Я маленька липка, виросту велика, не ламай мене!» — мені було десь три роки, коли мама вчила мене цього віршика. Досить багато пісень, яких зараз і не чути ніде, теж вона мене навчила. Мама дуже любила вірші Степана Руданського, деяку поезію Івана Франка, з «Фарбованого лису» знала уривки. Причому мама вчилася тільки впродовж п’яти років у тій же школі, що і я, на початку 50-х, коли було зовсім не до того. І вона, як сирота, теж мала обмежені можливості: дуже рано, десь в 11–12 років, мій дід забрав її зі школи і віддав доглядати дітей. Але мама пам’ятала багато з того, що вчила в школі, бо любила це все.

Чи пам’ятаєш ти Франківськ у той час, коли, власне, стала поеткою і з’явилося середовище довкола, з яким ви разом йшли через кінець 80-х — початок 90-х?

Звичайно пам’ятаю. Мій інтерес до літератури міцнішав завдяки літературній студії, яку я стала відвідувати десь у 1988 році. Її вів покійний Степан Григорович Пушик. Цінним там було все: і те, що це був Пушик, і ті, хто саме відвідували студію. Це відомі зараз люди — Марія Микицей, Світлана Бреславська, Володимир Єшкілєв, Олег Гуцуляк, Іван Цепердюк, Іван Андрусяк, Степан Процюк. Це було дуже сприятливе середовище, щоб у ньому залишатися, і я хотіла до нього належати. Ми обмінювалися книжками, можна було читати більше, ніж у радянський час: з’являлися переклади, які до того були неможливі, зокрема у журналі «Всесвіт». Ми читали Ніцше «Так сказав Заратустра» — була така хвиля, коли всі про нього говорили. Потім була хвиля, пов’язана з «Бу-Ба-Бу» — з’ясувалося, що можна писати й так, по-хуліганськи. Така літературна форма не була близька мені, але важливим був сам факт: що й так можна! Все це збагачувало мене й нас усіх — живе бродіння всього. Трошки пізніше, коли вже закінчувала навчання, у 1992 році, я почала працювати в тій же школі-інтернаті, де вчилася сама. Там потрібні були люди, які б працювали з дітьми в позаурочний час, робили домашні завдання, снідали, і за ними мав бути нагляд. Я була вихователькою першого класу, це тривало майже два роки, до 1994-го. В цей час я інтенсивно спілкувалася зі «студійцями»: з Володею Єшкілєвим. Багато з того, що він читав, я теж читала і знаходила в тому щось для себе; з Марією Микицей ми теж близько дружили, читали одна одній свої вірші. І потім почалося наближення до нашого міського гуртка, який саме тоді ставав Станіславським феноменом. Тарас Прохасько якраз закінчив навчання у Львові й повернувся до Франківська. Туди ж приїхав Іздрик. Трохи перед тим з Москви повернувся Андрухович. І було коло художників — була «Імпреза». І в той час я почала входити до цього середовища: не була дуже активною, але мені завжди хотілося туди наблизитися. Пригадую, що десь у 1991 році до нас в інститут прийшов Анатолій Селюх і розповів про часопис «Четвер», який видавав Іздрик, і сказав: «Якщо в когось є хороші й цікаві тексти, ви можете подавати їх до цього часопису». Такі історичні моменти.

Звісно, потім ми стежили за «Четвергом», за тим, що там з’являється. Дещо було разючим для мене, тому що була обмежена рамками мистецтва, як я тоді його розуміла. Не знала, як це сприймати, особливо візії.

Але й тексти теж. Багато мені подобалося, але найбільше — люди: Прохасько, Іздрик, Бреславська, Микицей, Андрухович, який приходив до нас у студію в часи інституту і розказував, що в нього мала Софійка і він її бавить, а між тим пише вірші.

Фото: Юрій Рильчук

Ти дуже тепло згадуєш про ті роки. І я відчуваю, що це тепло залишилося й досі. Мені випадало читати інтерв’ю, де ти була респонденткою, а інтерв’юером — Іздрик. І це страшенно тепла розмова двох людей, яким комфортно у присутності одне одного. Щоразу, як бачу ваш спільний з Андруховичем виступ, чудуюся відчуттю теплої любові між вами, і це дуже захоплює. З ким із цих людей ти продовжуєш спілкування, чи ви досі на зв’язку?

Постійно — ні. Але внутрішній зв’язок із кожним з них не переривається ніколи. Я часом читаю інтерв’ю Іздрика чи Прохаська, чи Андруховича і хоч вони страшенно різні, але з кожним з них я дуже солідарна внутрішньо, і дуже добре розумію ті думки, які вони висловлюють, багато в чому розділяючи їх. 

З одного боку, це обумовлено спільним минулим, тим, як ми «кшталтувалися». З іншого — все відносно: Андрухович на той час уже був сформованим автором, на відміну від мене. Це означає, що багато чого я просто перебрала від них і зробила своїм. Разом з тим є ще й інші речі: галицька ментальність, геній місця, речі, які виходять поза межі особистого у ширше.

Ти була лауреаткою премії «Бу-Ба-Бу» за найкращий вірш року. Чи пригадуєш, як це було?

Так, звичайно, це незабутньо. Це була премія за вірш «Домініканки»: «Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня…». Я його написала 1995 року у Відні. Премія «Бу-Ба-Бу» з якогось боку серйозна, а з іншого — навпаки. Бо коли говорять про нагороди, мають на увазі грошовий еквівалент, визнання в широких і поважних інституціях. Академія «Бу-Ба-Бу» — дуже поважна, проте віртуальна (вже тоді була, ще до появи віртуального світу). 

Премія була так влаштована, що лауреатом ставав той, чий вірш сподобався двом із трьох членів журі протягом року, незалежно один від одного. Це сталося зі мною 1996 року і це було чудово. Після того про вірш багато говорили, навіть домініканці мені написали. Було кілька кумедних і цікавих історій з цього приводу.

Я пригадую, нагорода полягала в тому, що лауреат отримував у пляшку найдорожчого з доступного тоді алкоголю. Чи пам’ятаєш, що це був за алкоголь?

Це було вино. Мені здається, там не про весь алкоголь йшлося, а якраз про вино. Нагородження відбулося в міській бібліотеці, на Чорновола, в кінці травня, в рамках читань Андруховича. Було дуже багато людей: повна зала, все святково. Премію мені вручив Андрухович — пляшку вина. Я її радо прийняла, і коли сіла, тримала на колінах у дуже легкій сумочці. І от до мене підійшов пан Володимир Пушкар, щоб мене привітати з премію — а він завжди був денді, тоді він мав на собі елеґантні штани світлого кольору — я встала йому назустріч, щоб подати руку…  І вино випало з моєї сумки та розбилося.

Зрештою, все відбулося дуже «по-бу-ба-бістськи»!

Я розумію, що вірші тобі зараз пишуться зовсім по-іншому, аніж в юності. Зрештою, інакше й не може бути. Розкажи трохи про цей досвід зміни: як тобі було відчувати цю зміну до створення поезій?

Це дуже цікава тема. Мені здається, про це треба розмовляти набагато більше, ніж про це говориться. У нас часто навіть вміють засудити людину, яка змінилася. Люблять казати: «Ось тоді, 20 років тому, ти казав таке, а зараз — зовсім інше». А все навпаки: сенс життя в тому, що ми щось повсякчас переписуємо.

На щастя, я, яка завжди поважала авторитети і боялася суперечити їм, людина дуже полохлива, хоч і не настільки, щоб дати збити себе з пантелику. Я не дезорієнтувалась повністю, і пройшла свій шлях розвитку, не дала себе заблокувати, змінювалась.

Інтуїтивно відчувала, що література — мій шлях. Завдяки їй я розвивалася само собою, і думаю, що цей мій досвід може стати корисним для когось іншого. Ці особисті перемоги, одкровення, які пробувала артикулювати у віршах і прозі, мої висновки — хай у повному масштабі для цілого світу не такі вже й важливі чи цікаві, але вони можуть бути цінними, інспіруючими, помічними для багатьох людей, можуть дати розуміння, що ми змінюємося, що можемо вийти далеко в лісі, але дійти значно далі, ніж можна було думати. Це все нормально, так і повинно бути.

Тобі все ще в насолоду пишеться поезія?

Я дуже люблю вірші. Але вони мені пишуться важко, бо звикла дуже вибирати слова. Іноді маю що сказати, але думаю: ой, це так просто, банально, про це вже проговорено, і такими ж словами. Краще я помовчу, бо це й так всі знають. І така вимогливість іноді мене блокує. Це не те, що зараз з’явилося, це вже триває роки.

Я вже звикла думати: це занадто просто, занадто легко, ну не буду ж я зараз з цим виходити на люди. Все має бути захмарно високо й дуже добре.

Ця планка поставлена тими, з ким я товаришувала: Андруховичем, Іздриком, Прохаськом. Та й не тільки ними. Читацький досвід теж впливав на мої критерії: що є добре, достойне чи менш достойне. З часом те, про що думала і могла б написати, вже не відповідає моїм високим критеріям, і я його й не пишу.

Фото: Ростислав Шпук

Якийсь час ти не живеш постійно в українському мовному середовищі. Ти відчуваєш цей вплив, відчуваєш, що довкола тебе — німецькомовне середовище? Чи воно якось впливає на твою поетику, відчуття слова і того, що ти робиш у прозі, есеїстиці, віршах?

Так, впливає. Хоча моє середовище частково україномовне: я щодня спілкуюся українською з сином. Вдома, як і в моїй голові, дві мови: німецькою говорю з чоловіком, а українською — з сином. Тому я більше, ніж будь-хто, саме перекладачка. Мушу сказати, що обидві мої мови — недосконалі, одна витісняє потроху іншу, вони не співіснують в цілковитій гармонії. Коли я занадто заглиблююсь в українські тексти або довго говорю українською, не читаючи чи пишучи німецькою, важко знову перейти в німецьку. Я роблю інтерференції, сплітаю український синтаксис з німецьким, допускаючи міжмовні помилки. Проте це буває продуктивно: іноді якісь мої помилки потім виявляються рядками віршів.

Ти вже шість років постійно живеш у Швейцарії. Розкажи про свій досвід цієї топографічної зміни: Франківська на швейцарський кантон. Це переїзд у зрілому віці. За яких умов ти поїхала, як приймала це рішення, як тобі осідалося в Швейцарії?

У Швейцарію я приїхала у 46 років. Починати все з нуля не планувала. Потім думала, що даремно, треба було планувати починати життя в Швейцарії спочатку. Це все має тепер позитивний і негативний бік.

Позитивний у тому, що я великою мірою залишаюся у Франківську, в Україні, і це рішення маніфестувалося тим, що я працювала передовсім для своїх україномовних читачів.

Я перекладала книжки: Сому Морґенштерна (книжка вийшла 2019 року), Андре Камінського (який вийшов ось уже). Я писала есеї та вірші. Завжди стежила за тим, що відбувається в Україні — великою мірою я жила там. Тим паче, що моя праця — вдома, за комп’ютером, тож я не дуже активно контактувала з швейцарським світом. Практично я й досі живу у Франківську. Якась частина мене, звісно, живе й тут: намагаюся пізнати Швейцарію, подорожую, читаю швейцарських письменників, пізнаю їхню ментальність. 

В останні 15 років дуже важливим для мене було краєзнавство: була гідом для німецькомовних гостей у Франківську. Несамохіть я стала трохи краєзнавицею, і ця нова якість мене мобілізувала: хотіла розповісти щось про Швейцарію своїм україномовним читачам. Я підготувала книжку есеїв на різні теми. Сподіваюся, вона вийде у чернівецькому «Видавництві 21» восени. Це есеї, написані у Швейцарії, й у них йдеться про різних постатей пов’язаних з Україною, Швейцарією, країнами Західної Європи. Наприклад, про Ніно Ауслендер, дружину Германа Гессе, третю й останню, родом із Чернівців, яка сама по собі була цікавою людиною. Я читала її листи до Гессе, її біографію, і написала про неї есей. І таких постатей в цій книжці буде багато.

Ти гарно підвела до того, на чому мені залежало зупинитися: до адаптації різних культурних кодів. Коли людина з одним культурним досвідом приїжджає в іншу країну й оселяється серед людей з іншим досвідом. Мені цікавий момент адаптації: як тобі видається, що різного і спільного між культурними кодами Східної та Західної Європи?

Спільного дуже багато, практично все.

Я тут відчула, що українці — європейці, без зайвої натяжки. Спільне все, єдине, в чому гачок — в кількості квантитативного практикування цієї європейськості.

Ці цінності, цей спосіб європейського життя, мислення, поведінка західних європейців нам, українцям, добре відомі й ми їх теж маємо. Але якщо тут це практикують 95 % громадян, то в нас, напевно, 35 % — ось це і є різниця. Нам в Україні треба працювати, щоб кількість тих, хто впроваджує ці цінності, зростала.

Колись я сформувала для себе, що в плані дисципліни, ставлення до роботи, коректності в поведінці кожен швейцарець є таким, як кожен десятий чи п’ятий українець. Тут видно, що йдеться просто про кількість, і нам треба працювати над цим. Я бачу тут простір для просвітницької роботи, як би дивно й ретроґрадно це не звучало.

Багато хто висміює таку позицію, тому що доба Просвітництва давно минула. Але ні, не минула, вона завжди на часі. І важливо, щоб ці цінності розширювалися і йшли в маси.

Тут ідеться про культурні коди, які треба вивчати. Якщо скористатися простою метафорою: треба навчитися користуватися приладдям за столом. Просвітництво — це навчання. За великим рахунком треба лише вивчити правила етикету в найширшому розумінні цього поняття, так?

Так! Ти розумієш, чому це має переваги, попри ввесь снобізм. Нещодавно, вже під час війни, швейцарська журналістка готувала матеріал про те ж саме — відмінність української культури від швейцарської. Вона попросила мене допомогти їй. Оскільки в Швейцарії досить багато наших біженців, то цей матеріал був для них на часі. Вона навела кілька прикладів: скажімо, іноді швейцарські сім’ї дивуються, коли сідають за стіл з українськими гостями, а українці не завжди дотримуються правил етикету: починають їсти ще до того, як хтось сказав «смачного». У нас теж на загал відомо, що треба дочекатися всіх, але не всі про це пам’ятають, або не звикли робити так у родині. І чому так потрібно робити — це лише питання пояснення.

 

Друга частина розмови

 

Головне фото: Ростислав Шпук

Роман Малиновський 18 Вересня, 2022

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити