Спроба знайомства із художницями через робочі процеси та простори розпочалась із трьох розмов, які ми публікували раніше. У них Ксеня Погребенник, Олеся Саєнко та Аня Потьомкіна говорили із Марією Агісян про майстерні: реальні чи омріяні, ідеальні та процесуальні. А ще — про рух у просторі та взаємодію з ним, інтимність у спостереженні за робочими процесами інших, співпрацю та відособленість, перетини між мистецьким та побутовим у щоденних рутинах.
Це — друга частина диптиха. В неї перетікають мотиви попереднього тексту та проявляються інші — теми спільнот, тяглості місця та non human agency. Через розмови у майстернях ще двох художниць, ми прийдемо врешті до Бистриці. Біля ріки зберемо разом героїнь обох частин.
Зоряна Козак, Львів.
Зоряна Козак — франківська художниця, яку представляє Асортиментна кімната. Тепер живе у Львові. Останні роки працює із керамікою, зараз зосереджена на порцеляні. З неї Зоряна створює абстрактні скульптури, в яких деконструює звичні форми утилітарних об’єктів.
Майстерня Зоряни знаходиться на території колишньої кераміко-скульптурної фабрики. Вона зустрічає мене на прохідній, веде через двір, де ще кілька років тому можна було знайти залишки старої кераміки. На першому поверсі будівлі обабіч сходів за ґратами зберігаються типові скульптури та бюсти радянського часу: помічаю щонайменше одного Пушкіна та атлетичного хлопчика з тих, якими прикрашали фонтани. Згодом, коли Зоряна проводить мені екскурсію територією, в одному зі старих заводських ангарів бачу ряд не менш типових матерів божих, яких можна побачити на вулицях сучасного Львова.
Це дуже цікавий простір. Як у тебе з’явилась майстерня тут?
Я захоплена цим місцем, тут народжена львівська кераміка. Більше п’ятдесяти років поспіль тут працювали найкращі керамісти, і дехто з них досі залишається тут. А саму фабрику остаточно закрили в 2006 році.
Тут вироблялися свої шамотні маси, поливи. Також були величезні склодувні печі, які постійно працювали та виробляли великі об’єми скла. На території досі є залишки печей: це велетенські кімнати, схожі на юрту. Туди завозилися всі керамічні об’єкти, від утилітарних виробів до декоративних панно. Були професіонали, які навчалися поколіннями, аби розбиратись в усіх нюансах. Зараз цих людей вже немає, або ж вони займаються далекими від ремесла справами. На іншій частині фабрики робили скульптуру з каменю. Великий пам’ятник Франку навпроти університету у Львові робили тут, щоб показати міць фабрики.
Коли прийшла сюди вперше, зрозуміла, що хочу бути тут. Але до того, як я зняла цю майстерню, минули місяці. Багато нюансів з орендою. Будівлі належать Спілці художників, а земля — досить велика територія — у власності міста. Місто хоче забрати цей ласий шматочок: майже центр, поруч зелена зона, Шевченківський гай.
Після переїзду до Львова довгий час я не мала майстерні, а вдома мені взагалі не працювалося. Відчувала потребу у просторі, присвяченому лише глині. В гаражі стояла піч — думала, вона погано працює, бо постійно були якісь недопали. Але коли привезла її в цю майстерню та зробила перший випал з порцеляною, яка потребує вищих температур, все вийшло. Я була дуже щаслива і зрозуміла: воно не складалося, бо було не там, де має бути.
Ти давно займаєшся керамікою?
Десь з 2019-20-го року, поступово захоплювалась все більше. Мені подобається працювати з об’ємом, по-різному взаємодіяти з матеріалом. До того я малювала, це було цікаво. Але у техніці, з якою я працюю зараз, є постійний рух і динаміка, саме такий темп мені найближчий.
Вперше спробувала роботу з порцеляною на резиденції в Німеччині, в Ноймюнстері. Зрозуміла, що просто ліпити з глини мені не настільки цікаво. У роботі з порцеляною дуже багато викликів. А ще, коли вона вже випалена, то зовсім не схожа на глину. Дуже дзвінка та чиста.
Розкажи більше про те, як і над чим ти зараз працюєш.
Це серія, в якій я працюю з гіпсовими формами. Я люблю випробовувати межі традиційних технік і шукати інші, несподівані способи роботи з матеріалом. Я використовую гіпсові форми, але не для того, щоб повторювати точні функціональні об’єкти, а щоб порушувати їхню цілісність. Мені цікаво різати, ламати, деформувати форму й відливати результат у порцеляні — тоді вона втрачає свою первинну функцію, але набуває зовсім інших значень.
Роботи Зоряни Козак на виставці «З чого ми зроблені», Хемніц, 2025. Фото: Franziska Kurz
Я люблю цей момент непередбачуваності, коли об’єкт уже не підкорюється правилам, а стає чимось зовсім іншим.
Додаю різні текстури. В класичному способі відливання ти ховаєш те, що було відлите, витираєш всі спайки, замальовуєш. В мене навпаки: спайки будують хаотичну структуру роботи.
У цього процесу є певні обмеження: воно може виливатись через отвори, пустоти у формі. Ти це стримуєш, взаємодієш, матеріал чинить опір та виникає напруга. Але бувають моменти, коли матеріал дозволяє, і я розумію, в якому напрямку можу рухатись, досліджувати, куди воно мені дозволить себе повести.
Я роблю помилки, але спокійно та крок за кроком рухаюсь. Зараз розумію, що я маю достатньо досвіду, щоб додавати певні рухи до форми. Подобається, що вже я більше керую процесом, ніж колись він мною.
А поза питаннями функціональними, технічними — як на тебе впливає простір, ця майстерня? Ми говорили з іншими художницями про побутові ритуали, прив’язані до робочого простору, те, як вони тебе структурують, задають ритм.
Моя рутина в майстерні є щоденною. Останні місяці я максимально відрізала будь-які інші заняття. Все починається шляхом сюди — я живу на іншому кінці маршруту трамваю «двійки». Їду через все місто майже годину, роздивляюся місто. Далі — шлях знизу вверх сходами.
Коли мене тут довго немає, маю легку тривожність. Відчуваю, що мені треба сюди. Повертаюсь, знов сідаю в крісло навпроти вікна. Тут дуже гарні заходи сонця, особливо зимою, все пробиває червоним кольором.
Важливою частиною рутини є кофі-брейк і похід до колеги Ірини Марко. Це львівська керамістка, яка в 90-х працювала на цій фабриці. В неї цікава майстерня у ще більш закинутій зоні фабрики, там вона робить великі абстрактні скульптури з шамоту. Ми обмінюємось думками про роботи одна одної, Ірина мені розповідає історії про фабрику — фонтани з червоними рибками, і як на обід видавали молоко в баночках.
Ти відчуваєш тяглість в цьому просторі? Що продовжуєш певний процес, який тут триває давно?
Так. Це наче нічим не підтверджено — просто майстерня, я просто працюю тут. Але є відчуття, що я тут не просто так.
Вся ця довга історія кераміки, яка зараз відходить разом із людьми, які зникають. Мене це цікавить, і мені хочеться це продовжувати — говорити про цих людей, їхню історію.
Зоряна Козак. Автопортрет у майстерні
А як щодо взаємодії із нелюдським, з об’єктами, які тебе тут оточують? Як на тебе впливають ці голови Пушкіних та піонери?
Це перші, хто нас зустрічає тут. Не тільки піонери, але й Шевченки, різне. Я завжди на них дивлюся, а потім одразу відчуваю сильний запах яблучного оцту, який варять в підвалі. Тут не лише мистецтво, ще працюють різні малі підприємства.
Часто такі кластери майстерень в старих промислових будівлях, які по-різному обживають люди, нагадують мені постапокаліптичні комуни. Чи ти маєш подібне відчуття?
Є такий вайб. Особливо зараз, коли є загроза з боку міської влади, яка хоче все прибрати до своїх рук. Вже були судові позови. Були вимоги поставити протипожежну систему на 6 мільйонів гривень.
Є спроби щось робити у відповідь, є самоорганізація митців, які намагаються втримати цей простір. Були мітинги, збирали підписи. Коли я сюди потрапила, знайомі казали, що це мертве діло, мовляв, нічого навіть не перевозь сюди. Але поки все ок.
Наскільки на твою мистецьку роботу впливає можливість бути в майстернях інших художниць та художників, спостерігати за їхньою роботою? Не лише за результатами, а за спробами робити речі, помилками, лабораторними процесами?
Це захопливо: мені хочеться бувати як в майстернях керамістів, які мені імпонують, так і в майстернях подруг — Олесі Саєнко, Марії Русінкевич. Простір кожної інакший.
Мені подобається дізнаватися про процеси інших майстрів, особливо в кераміці — якщо це, до прикладу, якась цікава техніка. У мене навіть була ідея провести в майстерні подію: поставити білий стіл, запросити майстрів, які виставили б свої роботи та говорити про техніку й робочі процеси. Щоб все було зосереджено саме на роботі, яка представляє цю людину. І щоб це були саме об’єкти, а не живопис чи фотографія.
Ти ділиш майстерню ще з однією керамісткою [Христиною Вершиною]. Як ви взаємодієте? Коли ви обидві займаєтесь своїм і можете обмінятись кількома словами на годину, чи є ця солідарність у роботі?
Попередню майстерню в Франківську я ні з ким не ділила, тому спочатку були переживання. Але між нами відчувається підтримка, ми ділимося думками та ідеями. Мені цікаво спостерігати за темпом та практикою Христі, хоч наші техніки є зовсім різні.
Марія Русінкевич. Франківськ
Марія Русінкевич з Калуша, у Франківську живе понад десять років. Її основний медіум — графіка, в якій поєднуються зображення людських тіл та зооморфні мотиви, реалізм та персональна система символів і метафор. Також багато працює з Асортиментною кімнатою, зокрема там була її перша персоналка в 2021 році. Вона тривала майже паралельно з великим кураторським проєктом Асортиментної у співпраці з Юрієм Андруховичем та Нікітою Каданом — «Ревізіоністським синдромом» у франківській Ратуші.
По орієнтиру від Марії знаходжу будівлю, це приміщення лісового господарства. На фасаді багато вивісок, і перша, яка впадає в око, — районна прокуратура. У фойє навпроти входу величезні яскраві фотошпалери з зображенням лісу.
Марія займає невелику кімнату, інтер’єр аскетичний. З вікна видно пологий дах, як в гуцульських хатах, критий черепицею. Видно лише його та небо, якщо мати на меті побачити щось інше. На стінах багато, але не надмір, зображень. Графіка Марії — вже знайомі мені малюнки і мотиви, та нові, відмінні, — як натяк на напрям пошуків.
Чи давно ти працюєш в цій майстерні? Вона вплинула на твою практику, якщо порівнювати з часом, коли працювала в інших місцях?
Моя перша майстерня була на Промприладі — невелика кімнатка, яка мене дуже звабила наявністю величезного вікна зі склоблоків. В одній частині їх не було, і туди проросла рослина, яка тягнулась прямо до підлоги.
Ця друга майстерня — саме те місце, яке мені зараз потрібне. Вона з’явилась дуже несподівано. Коли зайшла сюди, то зрозуміла: все, хочу, це мій простір.
В майстерні є можливість та бажання більше експериментувати. Бо ти деколи сама собі смішна, щось не виходить. В іншому місці цього соромишся, а тут — аналізуєш, вдосконалюєшся в тиші, без зайвих очей. Це стимулює — бути не такою, бути іншою, зловити щось в цьому іншому бутті.
Чи є певний напрям, в якому ти експериментуєш? В них є певна послідовність чи це вільне дослідження?
Мій рух не такий очевидний. Можливо, мої експерименти не дуже помітні, коли дивишся на мою практику.
Десь всередині я відчуваю, що від мене чогось очікують. Думаю, що це зрозумілий період у практиках, і дедалі більше хочеться бути не такою сподіваною, мені справді потрібно знати, що я можу зробити й таке, й таке, бо власні обмеження зумовлюють страх подивитись у горизонт.
Фото: Марія Русінкевич
Ти про відчуття, що тебе асоціюють з певною естетикою, очікують від тебе далі оцих чудернацьких картинок, які стали впізнаваними?
Так, є таке. Хоча, можливо, я сама собі нав’язала ці очікування. Може, я боюсь мінятися. Можливо, це я хочу давати той результат. Це відкрите питання.
Інколи автоматично робиш те, до чого звикла. Але хочеться відокремлюватись від звичного. Хоч поки я зупиняюсь на графіці — там я точно була не всюди і не все зробила. Але, звісно, це не заважає новим інструментам бути, коли вони знадобляться.
З кольором цікаво працювати — я намагалася трохи прикинути, що і як в мене входить. Але, думаю, що ще не час. Коли він прийде, я зрозумію.
Що для тебе важливіше в лабораторному процесі: сам експеримент, спостереження за собою у ньому чи бажання побачити кінцевий результат?
Раніше я чекала результат, було навіть нестерпно довго його не мати, працювати в очікуванні. Зараз спираюсь на те, що в цьому процесі мене зустрічає, що навколо себе та роботи можу зловити. Це більше про персональні орієнтири та знаки. Я слідкую за тим, що в мене з’являється в майстерні, на що я можу відволіктись та яким поглядом подивитись на ці речі. Тому зараз я радше дозволяю собі просто бути.
Чи є в тебе якісь допоміжні практики: ті, через які не репрезентуєш себе, але які дозволяють налаштуватися чи вхопити в процесі?
Деколи це камера. Мені важливий не кінцевий результат, а саме процес і момент. Цікаво спостерігати, як я обираю кадр, що в нього входить.
Ще можуть слова, які складаються у верлібри чи просто ллються. Я їх записую та обдумую вже пізніше. Це теж якісь знаки долі. Колись отак я записала слова, потім так само несвідомо намалювала роботу, пропорційну їм за значенням.
Окремо — це ритуали, не повʼязані з мистецтвом. Дуже люблю готувати їжу, роблю це інтуїтивно, не користуючись рецептами. Мені цікаві кольори, текстури, земля, ґрунт, те, що з нього виросло, — це щось майже сакральне. Те, що ти бачиш, те, що під рукою — це теж може стати об’єктом. Вм’ятина на дивані здатна свідчити.
Як ти облаштовувалась в цьому просторі?
Я намагаюся жити за принципом: «Те, що в мене є, — це те, що мені зараз треба». Я приношу нові речі, антикварні штучки, і воно щоразу стає чимось іншим. Хочеться, щоб перед очима були речі, які постійно про щось нагадують, щось витягують з мене.
В травні ти робила в Асортиментній кімнаті виставку із ще однією художницею Крістіною Мельник. Можеш поділитись тим, що відчувала, коли зі свого робочого простору виходила в експозиційний, ширший простір. І на додачу ділила його з іншою.
Ділити простір — звична справа.
Деколи хочеться побачити свою роботу в галерейному просторі. Мені вона рідніша в майстерні, але хочеться побачити її нічиєю, під глядацьким оком. Для мене ділитися, — це про взаємну відповідальність, ширину між досвідами, на які ви погоджуєтесь. Тому це дорівнює доповненню.
Як-от на виставці з Крістіною Мельник. Ми погодились на досвід одна одної, погодились на те, що в нас перетнулось, і це справді для мене має тонку увагу.
Фото: Марія Русінкевич
Ти згадувала, що тут є інші майстерні. Якось взаємодіяла із сусідами, спільнотою тут?
Тут — ні. Я люблю входити в простір, де нікого не знаю. І мені навіть краще, що я ні з ким не взаємодію з цього кластеру. Бо почнеться все це: «Привіт-папа-шо ти?». Краще, щоб було, як є.
Я люблю приходити у львівську майстерню Зоряни Козак. Мені там просто все подобається — вироби, гостинність, ця глина і біла підлога від неї. У Франківську мені бракує майстрів: я б навіть більше хотіла ходити в майстерні, а не в галереї, тому що в чиємусь просторі ти лагідний та уважний, і відчуваєш якусь подяку за знайомство з ним.
Коли ти заходиш в іншу майстерню — можеш більше вловити практику і глибину. Іноді не всі можуть дозволити, щоб хтось поруч зрозумів ваші експерименти та помилки, тому це відчувається сакрально. Це — як говорити з чимось застряглим в зубах, і тільки в кінці це побачити.
Чи були в минулому майстерні, знакові для тебе?
Коли я тільки переїхала у Франківськ і була на першому курсі, в моєму дворі жив дядько, який в певний час доби завжди сидів на лавочці. Ми познайомилися, і я потрапила до нього додому, коли ще нічого не знала про мистецтво. Квартира була повністю завішана пейзажами, які він намалював. Він не дуже відомий, не можу знайти ніякої інформації про нього.
Цей художник був протилежністю моїх вподобань у мистецтві, і саме це мені подобалося. Він просив мене забрати його пензлі, намагався навчати. Це був такий класний жест передачі знань, абсолютно добрий.
Мені це дуже відгукнулося. І, здається, цей досвід не перекриє нічого з сучасного.
Місце зустрічі. Бистриця
Минулого року я слухала лекцію Альони Каравай про жіноче мистецтво Івано-Франківська. В ній вона згадувала про Бистрицю — як лінію, яка раз у раз проявляється в практиках локальних художниць. Щось, що притягує та об’єднує навіть там, де йдеться про простір індивідуальної роботи.
Це мене зацікавило: бо це тяжіння простору, те, як він спонукає до взаємодії, відчувала сама. Хоч у Франківську ніколи не жила довше тижня. Тому жінок, із якими говорила про робочі простори та майстерні, врешті звела до ріки. На жаль, лише метафорично, через питання про те, чи мають вони роботи, пов’язані з Бистрицею, або практики взаємодії із нею: у мистецтві чи поза ним.
Олеся Саєнко
В якийсь момент зрозуміла, що багато франківських митців творити йдуть до річки чи в річку, чи коло річки. Пізніше ти мені розказала, що про тяжіння також говорила Альона Каравай у своїй лекції. Не думаю, що це тяжіння стосується саме жінок, воно універсальне. А ще навколо ідеї Бистриці — як тієї лінії, що поєднує митців Франківська, незалежно від генерації і гендеру — будувала свій воркшоп для Франківської школи сучасного мистецтва фра фра в лютому.
Олеся Саєнко «Присвята Красінському», 2025
Точно можу сказати, що ця вода манить не тільки русалок. Бачила мистецькі роботи звідси багатьох художників також — Ростислава Котерліна, Ярослава Яновського, Віталія (Буржуя) Коваленка, Євгена Самборського, Романа Тихого, Любомира Сікача, Юрія Боринця. Зрештою, Марина Абрамович узагальнила роль річки у своєму «Маніфесті життя митця»:
«Митець повинен тривалий час спостерігати за стрімкими ріками».
Я люблю Бистрицю, її характер — і містичний, і спокійний, і неспокійний. Бо Бистриць дві, і одна буває непередбачуваною.
Ксеня Погребенник. Фото: Аня Потьомкіна
Оксана Погребенник
Простір біля річки для мене — для зустрічі з самою собою та з іншими жінками. А ще — ландшафт алхімії, в якому відбуваються зміни. Окрім самої присутності там, подобається за всім спостерігати через камеру — дивитися на воду, на те, як десь маленькими шматками опадає та сиплеться земля. Або коли все міняється після повені, яка трохи змінює курс річки.
Це місце потужне для мене тим, що там можна розпалювати вогонь — не в усіх містах це можливо. Це мене повертає в такий первинний стан, wild, який вищий за розуміння.
З подругами ми ходимо туди увесь рік. Маємо традицію часом снідати там.
Марія Русінкевич
Багато разів думала, щоб щось зробити із річкою. Бо всі франківські художниці та художники колись мають там зробити роботу. Але коли туди приходжу, немає бажання працювати. Хочеться просто бути, проживати цей досвід, лишати його таким, як він є. Для мене це не про роботу, а скоріше про те, що до неї підштовхує.
Річка — це пауза. І те, що об’єднує дуже різних людей: бажання та необхідність бути серед шуму ріки, який ніяк не пов’язаний із людським.
Головне фото: Бистриця, Ксеня Погребенник, авторка фото Кріс Войтків
