Результат — те, на чому звично будувати уявлення про практику художниць і художників. Навіть процес, що стає оприлюдненим, часто сприймається, як зріз чи звіт по одному з етапів роботи. У фокусі — те, що зроблено, але більш об’ємною може бути відповідь на питання «як?». В ширшому розумінні, як сталості у способах думати/діяти/робити речі чи налаштовувати себе на стан, у якому це відбувається. Полем для спостереження тут стає простір, в якому розгортається робота. І, так само як дім (навіть дім знеособлений) може оприявнити особистість, робочий простір — те, як він облаштований, чим наповнений — оприявнює процеси, що лишаються за лаштунками мистецького виробництва.
Марія Агісян записала розмови із п’ятьма художницями, яких представляє франківська галерея Асортиментна кімната, — про майстерні чи місця, які виконують цю функцію. Про взаємодію у просторі та із простором, рутини та ритуали, з ними пов’язані, перетини між мистецьким та побутовим, про усамітнення та побудову спільнот довкола місць, де розгортається мистецька робота. Це — перша частина цього циклу, радше інтровертна та присвячена спогляданню мімікрії.
Ксеня Погребенник
**Ксеня Погребенник — художниця, працює переважно із відео, фото та текстом. Репатріантка: з 9 років жила в Іспанії, закінчила там мистецький виш, після початку повномасштабного вторгнення повернулась в Україну та осіла в Івано-Франківську.
Ксеня приймає мене вдома, в маленькій однокімнатній квартирі у центрі Франківська. Простір наповнений різними дрібничками без конвенційно-практичного сенсу, але не перенасичений. На стіні біля п’єцу висить блискуча чорна сукня-сітка, над ліжком, яке займає більшу частину кімнати, — полиці із книжками.**
Наскільки твоя діяльність зав’язана на взаємодії з простором?
Повністю. Тут [в квартирі] мені не вистачає простору — це просто місце, де я можу читати, де мої книжки, де я дивлюся на картини. Це склад, де я лишаю речі, і вони тут очікують на щось.
Окремий простір для мистецької роботи шукаю вже давно. Він майже стався, але ще ні. Але я мала можливість працювати у франківській майстерні іншої художниці — Насті Щербань. Вона лишила мені ключі, коли їхала на резиденцію.
Майстерні — водночас простір індивідуальної роботи і місця, де люди взаємодіють, можуть поговорити одне з одним, поробити спільне. Ти можеш прийти до когось в майстерню, як в простір безпеки. Чи було це для тебе помітним у тих спільнотах, де ти жила: у Франківську, в Іспанії? Чи подібні простори впливали на тебе, твій розвиток як художниці, ставали такими місцями, які в персональній географії позначені якимось піном?
Більшість іспанських митців, яких я знаю, працюють вдома, але вони мають великі квартири, де є окрема кімната для роботи. Згадую, як ми були в одній з таких майстерень до ночі, а потім переплакались разом. Це був такий момент єднання, я тоді ще сфотографувала подруг. Була ще в Іспанії хата, яку ми називали Twin Peaks House — там дуже багато кімнат, дверей, а з однієї кімнати — три виходи. Ще була квартира Nahasim на одноіменній вулиці — ми постійно були там з друзями, слухали музику, робили щось спільне — але у нас не було мети зробити з цього якийсь проєкт.
Зараз з таких майстерень для мене — майстерня Діани Дерій в Києві. Перше, що я роблю, коли приїжджаю в Київ, — беру булочки в «Ярославі» та йду туди. Це безпечний простір (він майже під землею), а для мене це ще й маленький дім в Києві. Неподалік розташоване італійське посольство — а ця майстерня ніби як посольство Діани. «Республіка Діана» — хочу зробити такий плакат.
Мати ключі від цієї майстерні, отримати ключі від майстерні Насті Щербань — це про довіру, солідарність, обмін ресурсами.
Як ти почуваєшся, коли маєш доступ до робочого середовища іншої мисткині. В цьому ж теж є якась інтимність — бути наодинці з робочим процесом іншої людини?
Так, в цьому є щось інтимне, тут можна багато нашаровувати. Загалом мені цікаво бачити, як людина мислить. Це як лінії, і цікаво спостерігати, як вони вимальовуються в іншої.
З того, що я робила у майстерні Насті, мені сподобався мінімальний відсоток. Решту я просто викинула. Це дуже важливий складник — пробувати, мати можливість не робити щось конкретне, тестувати. В мистецтві зараз так багато розмов про результат. Є очікування, що якщо вже починаєш щось робити, то в тебе обов’язково має щось вийти. А мені подобається режим, коли просто сідаєш і щось колупаєш. В цьому є щось дитяче. Загалом майстерні для митців та мисткинь — як дитячі майданчики.
Як для тебе відбувається адаптація до простору? Чи маєш якісь ритуали, щоб позначити простір — постійний чи тимчасовий — своїм? Для тебе є важливим?
Я мию підлогу — якщо можу та як можу. На резиденції в Румунії [Sparks in The Dark в Тімішоарі, яку Асортиментна кімната робила у 2023 році разом із Fundatia Triade (Румунія) та Office for Art (Німеччина) — прим. ред.] я не могла помити підлогу, але я її підмела. Килиму не було, тож я взяла папір, зробила квадрат, сіла та вже в ньому почала щось робити й малювати. Коли інші люди заходили в кімнату, вони відчували цей квадрат як зону, в яку не бажано заходити. Як ритуальний складник — межа, яку не хочеш переходити.
З розмови я зрозуміла, що ти маєш інтерес до роботи з фізичними матеріалами, не лише з фото, відео та текстом?
Так, зараз пробую різні формати, вчусь ткати. Ще мені прислали силікон — вже готовий, цілу валізу. Буду вчитись із ним працювати.
[Зі старої валізи під п’єцом Ксеня дістає великі шматки силікону. Він щільний, тілесного кольору і нагадує шматки шкіри велетня].
Хочу торкатись чогось руками, щось робити фізично, крутити якісь дротики, гратися зі склом. Я дуже люблю килими й хочу зіткати собі великий килим.
Коли я навчалась в мистецькому вузі в Іспанії, моя магістерська програма була заточена на тому, щоб все теоретизувати. Це загалом непогано, але багатьом в такому підході складно перейти від думання до роблення. Важко перетнути цю лінію, бо постійне теоретизування створює відчуття, ніби ти завжди щось не продумала до кінця. У цьому вузі ми теж мали майстерні, але вони виглядали як офіс, — там просто незручно було б залишити щось недороблене, брудне, негарне. Стерильний простір, все дуже чисто.
Фото надала Ксеня Погребенник
Як би виглядала твоя майстерня, якщо уявляти її без обмежень?
Щоб було тепло і можна було ходити майже без одежі. Щоб там було світло. Щоб там був килим — але з ним треба бути обережною, щоб не забруднити. Тому там, де килим, буде окремий простір — щоб чілити, щоб я могла там навіть заснути.
Було б добре, щоб поруч була майстерня моїх друзів та подруг. Щоб це були якісь кластери, де ти можеш бути одна, але за потреби може вийти взаємодія. Це і про безпеку, і про можливість переключитись.
Загалом, я б хотіла мати майстерню, в якій би ще хтось працював, хотіла б ділитись з кимось простором. В мене зараз немає аж такої великої потреби в майстерні, але є бажання спільного простору. Зараз я їду на резиденцію в Австрію, де в мене буде простір для роботи — це дуже важлива умова.
А ще мені важливо, щоб у майстерні можна було готувати їжу. Взагалі, було б ідеально мати якусь майстерню-хату — таку величезну, як сільські хати, де одна основна хата і літня кухня під майстерню.
Олеся Саєнко, Львів
**Олеся Саєнко працює із мок’юментарі, фікціями та історіями — особистими та спільними — здебільшого через фото та текст. Родом із Луцька, тривалий час жила у Франківську, згодом переїхала до Львова. Ми мали із нею дві розмови: наживо, за кілька тижнів після заселення у майстерню, та онлайн — коли процеси в ній вже розгорнулись на повну.
В квітні Олеся зустрічає мене на вході в будівлю: розумію, що вже була тут і знаю цей простір саме як кластер майстерень. Прохідні кімнати — чиїсь ще майстерні — по дорозі. Людей немає, але по наповненню можна зчитати процеси, поставлені на паузу до повернення власни_ць. Майстерня Олесі — крайня. Простора, монохромна, структурована. Мінімум меблів попід стінами, більше — дрібних деталей, фактур, артефактів, за які чіпляється око. Єдиний об’єкт, що тяжіє до центру, — стілець, на який сідає Олеся, по діагоналі між робочим столом у кутку та диваном, на якому сиджу я. Вона вписується в простір так, наче і мала тут бути або ж була тут завжди. Дуже виразна мімікрія — людини під простір, простору під людину.**
Намір мати майстерню — якщо її ще немає — фоново присутній у багатьох художниць і художників. Але як ти прийшла до того, щоб цей намір реалізувати?
Я давно хотіла мати майстерню, говорила про це, шукала. Поки мені не написали, що тут можна орендувати приміщення, і я дуже швидко зайняла його. Це не випадковість та не збіг. Це — нагода увійти в простір, що реалізувалася.
Простір наче був створений для мене. Кардинально я б нічого не змінювала. Хіба більше світла для зйомки, бо його тут небагато.
Фото: Олеся Саєнко, автопортрет
Як змінилась твоя практика, ритм роботи, процеси мистецькі та побутові з появою в майстерні?
Зараз працюю тут над проєктом з цифрової фотографії. Він неспішний та доволі інтуїтивний. Це спостереження за процесами, а не форсування. Але останнім часом я більше німію в тілі, аніж щось роблю. Навіть принесла сюди каремат. Сюди впишеться рух.
Проєкт, над яким я зараз працюю, потребує слів. А їх важко дібрати. Думаю, у будь-якій війні всі слова втрачають сенс. Добре, не всі, але треба винаходити нову мову. Здається, зараз я якраз в процесі цього видумування, (не)видумування, пошуку.
Мені хочеться оновитися. Органічно продовжувати шлях, може, іншою стежкою. Ця майстерня — простір для внутрішнього налаштування, зосередження, для того, щоб побути наодинці. Розмова тут йде спокійна-спокійна. Це не той простір, в якому хочеться бути суперактивною. Уповільнення — це зараз мій темп.
Виходить, майстерня для тебе — така собі мушля, в якій ти почуваєшся безпечно і можеш бути наодинці із собою. Як ти взаємодієш на виході з цієї мушлі, із людьми, об’єктами?
З колегами з інших майстерень перетинаємось нечасто — кожен займається своїм. В березні сусіди через дорогу запросили на квартирну виставку про співжиття. Вона так органічно виглядала, наче тотальна інсталяція. Я дуже тоді надихнулася. Поприносила в майстерню картин з моєї колекції, своїх фотографій, об’єктів. Обклалася тим, що мені подобається, — щоб воно було перед очима.
Спершу я думала, що в майстерні буде такий собі цех по виробництву сльозок. Але ні.
Мені тут спокійно. Слухаю музику і часом навіть можу потанцювати.
[В серпні у нас ще раз випадає нагода поговорити про майстерню. Мені стає цікаво, чи щось змінилось за цей час, адже під час нашої розмови навесні Олеся лише заїхала до майстерні].
Майстерня Олесі Саєнко. Фото: Олеся Саєнко
Що відбулось у майстерні за час, що минув із нашої першої розмови?
Стався певний злам, після якого я вирішила робити більше фізичних об’єктів. Хочеться конкретики, матеріалів: земля, цемент, камінь. Все навколо руйнується, і в якийсь момент я дійшла думки: нам — як суспільству й окремим індивідам — після всіх травм і руйнувань доведеться відбудовуватись. Скоріше за все, своїми силами. Я стикнулася з реальністю, в якій немає сенсу чекати на допомогу ззовні і доведеться створювати все самотужки з наявних ресурсів. Навіть якщо це будуть уламки та сміття.
Я зробила лампу. Знайшла гарну палицю для основи, зліпила з пап’є-маше плафон, а з бетону — підставку. Вона стоїть на фоні стіни, на якій багато латок та тріщин, а палиця повторює лінію тріщини. Перетворюю чохол-печворк на крісло-мішок з різних тканин та текстур.
Намагаюся використовувати наявні матеріали та ресайклити. Наробила свічок, частково з недопалків. Мені вони виглядають, як сірка з вуха Шрека, а комусь нагадують гільзи, бо темно-зеленого кольору. Вчора доробила килимок — колись мені надіслали велику ткацьку рамку. Вирішила до цього повернутись, використати всі матеріали, які маю.
Все це — ідея тотальної інсталяції, яка може існувати лише в тому куточку студії, на якому є латки, тріщини та сліди руйнування, та на яке разом з тим гарно потрапляє невелика кількість світла з вікна. В цьому куточку я хочу зробити інтер’єр майбутнього — чудернацько-апокаліптичний, з уламків. Сподіваюся, незабаром зробимо виставку з сусідами по майстерні. За цей час ми почали більше спілкуватись.
Нещодавно я була на менторському курсі Катерини Лесів, де вона говорила про те, що зараз багато мистецьких активностей пов’язані з компенсаторними діями. Тому це все — і про мене, і про мій запит до суспільства знаходити силу в собі.
Не знаю, як кому, але мені стає все важче підтримувати одне одного, співпрацювати. Як кажуть, треба спершу надягти маску кисневу собі, потім іншим. І мені б хотілося, щоб суспільство також знайшло свою кисневу маску.
Майстерня Олесі Саєнко. Фото: Олеся Саєнко
Я була в майстерні, коли вона тільки-но з’явилась. І зараз ти розповідаєш про новий проєкт. Відчувається, ніби що сам простір тобі його нашептав.
Забагато руйнувань, замало відповідей. Тому я повертаюся в майстерню і дороблюю те, що можу. Може, ще почну робити мозаїку. Це теж щось зруйноване, розбите і склеєне докупи.
Можу тиждень ходити та страждати, що є інші справи, які відволікають. А потім в один день вирішити: «Ні, це треба доробити». Рутина ще не налаштована, кожен місяць щось стається, що вибиває з колії, і тоді я маю наново перескладати — і інсталяцію, і себе. Вже думала, що я мутую в монстра, а потім цей монстр захотів раптом поплакати. І я вже не знаю, чи я хочу бути монстром, як виросту, чи кимось іншим.
Анна Потьомкіна
** Аня Потьомкіна — role nomad в мистецькому середовищі, людина, що мігрує між різними функціями. Художниця, кураторка, співзасновниця Асортиментної кімнати, культурна менеджерка, фасилітаторка. На момент розмови вона вже третій місяць перебуває на резиденції на півночі Німеччини біля Балтійського моря. Зустрічаємось у зумі.
Про те, як це — вибудовувати робочий простір, умовну майстерню з нуля і маємо говорити. **
Як ти загалом сприймаєш робочий простір? Що його формує для тебе?
Я нічого не виробляю, тому майстерні в мене ніколи не було. Як художниця я здебільшого працюю з відео та текстом. Іноді думаю, можливо, почала б щось робити руками або малювати, якби з’явилась саме майстерня, а не просто робоча кімната.
Мій простір зазвичай — це просто стіл, ноутбук та приміщення, в якому немає шуму. Довгий час — не як художниця, а як кураторка та культурна менеджерка — я працювала в такій робочій кімнаті в офісі, пізніше — вдома. Нині мій простір для роботи — це кухня-студія, в якій я знаходжусь.
Так, але ноутбук і простір навколо може бути дуже різним. І різний вплив, відповідно. Мені більше йдеться про розширене поняття «робочий простір». Як простір руху, маршрути, які ти вибудовуєш довкола своїх середовищ. Те, як ти в цьому просторі можеш налаштувати рутину. Як все змінюється зі зміною місця?
Це дуже маленьке місто, його можна пройти за 20-30 хвилин. Перші тижні на резиденції я щоденно займалась одними й тими самими справами — ходила на пляж та в супермаркет. Я собі вибудувала дві дороги у два різні боки, але — спеціально чи не навмисно — майже місяць не виходила за їх межі, не гуляла іншими доріжками. Спочатку я подумала — чому я не виходжу за межі, чому не досліджую місто? А потім зрозуміла, що мені потрібно впізнавати ці дороги, щоб дати сигнал нервовій системі: це тепер мій новий дім.
На цій резиденції — мій простір побути наодинці та попрацювати з чимось точковим. Зараз працюю над відео про тварин. Нещодавно вони почали мені снитися — сон за сном, різні. Загалом місто, в якому я перебуваю на резиденції, більше схоже на село — тут багато пташок та тварин. Мурахи навіть окупували одну з моїх кімнат.
Такий послідовний контакт з несвідомим можливий лише на самоті, лише якщо приділяєш достатньо часу тому, щоб дослухатись до себе. Ти постійно маєш бути в хорошому контакті з собою, аби виробляти щось художнє, мистецьке. Якщо живеш з кимось або постійно з кимось тусуєшся — воно розсіюється.
Скриншот із відео, яке Аня Потьомкіна знімала на резиденції
Чи можеш ти згадати чиюсь майстерню, яка була б для тебе знаковим місцем, точкою тяжіння?
Зараз я почуваюсь досить відособлено. Раніше, коли працювала в Асортиментній, то мала постійно тримати контакт із багатьма людьми. А тепер формуються більш глибинні зв’язки. І їх стало менше. Зараз найбільше спілкуюсь з Ксенією Погребенник як з художницею. У нас багато спільних робіт — початих і завершених.
Для мене стало дуже цінним мати подругу-художницю, з якою ти на одній хвилі, з якою одна мова спілкування. Ми робимо різні речі, але сходимося на базових цінностях, речах, естетиці. Я не дуже знаю, як це працює, коли тримаєш контакт одразу з кількома такими людьми.
Загалом у мене не було такого, щоб я з іншими художницями постійно працювала на резиденції або займала майстерню. В мене немає якоїсь непереборної потреби створювати мистецтво, яка буває в інших художників. І це ок.
Аня Потьомкіна. Фото: Ксеня Погребенник
Це цікава перспектива — людини-світчерки. Ти прийшла до мистецької практики через роботу в інших ролях в мистецтві. Чи вплинуло на тебе як на художницю те, що ти взаємодіяла із практикою інших мисткинь та митців не лише як глядачка, а була залучена в робочі процеси? І це люди із дуже різним досвідом, рівнем компетенцій, включеністю у професійне середовище.
Це палка з двома кінцями. Іноді відчуваю, що як кураторка та дослідниця, я маю скіл, який часом заважає. Коли я створюю роботу, занадто швидко починаю її інтерпретувати. Але ж класно пробути в невідомості довший час, дати їй більше простору. Зараз я намагаюсь давати більше простору для гри та помилок, не поспішаю все описувати. А ще я не прискіпуюсь до себе як до художниці.
Мені подобається не робити ставку на щось одне, аби не думати: «Якщо я в цьому прогорю, то все, це кінець».
Крім того, як кураторка, я розумію, як працює українська мистецька індустрія — поламана війнами, вона постійно барахлить, але все одно якось працює. І якщо ти послідовно працюєш та взаємодієш зі спільнотою, то якийсь мінімальний рух точно буде.
Ти згадувала про Ксеню Погребенник. Я знаю, що для проєкту «Чи співають жаби в стінах» [довготривала мистецька програма Асортиментної кімнати, побудована довкола зв’язків між художницями/художниками, які служать в Збройних силах та їх колегами із цивільного кола — прим. ред.] ви робили спільну роботу: вишивку для Діани Дерій, вашої подруги та художниці, яка зараз служить. Цікаво: як ви ділили, організовували робочий простір в цьому процесі?
Це робота зав’язана на дружбі. Вона про очікування третьої подруги та про жіночі зв’язки. Ми вибрали умовно жіночу практику — послідовно ти наче вишиваєш і чекаєш, вишиваєш і чекаєш. Але не на мужика, а на ще одну жінку, яка воює.
З Ксенею ми збиралися кілька разів на тиждень у мене на кухні — ще один типово «жіночий» простір. Робота над вишивкою інтегрувалась у те, як ми зазвичай проводимо час разом: дивимось «Гру престолів», п’ємо чай, я готую вечерю, Ксенія розкладає карти Таро. В цьому була зосередженість на рутинних процесах та по-хорошому просте слухання, дуже нейтральна активність. Ми не думали над тим, що робимо, а просто дозволяли процесу визначати рух далі. Це вишивання було максимально інтуїтивним і непродуманим, таким очікуючим та відпочинковим.
Все це — про розмиті, переплетені, взаємопроникаючі межі між життям і мистецтвом. Про це вже багато говорили, але воно не втрачає актуальності.
Головне фото надане Ксенею Погребенник
