Ця розмова з письменником Володимиром Єшкілєвим є частиною нашого спільного проєкту з Post Bellum-Ukraine, де ми документуємо українські голоси з Франківська.

Яка література Вас сформувала? Що читали в дитинстві та юності?

<…> Мені завжди хотілося писати ідеальні тексти. І хотілося прочитати те, що для мене є ідеальним текстом, мовою оригіналу. Щоби прочитати в оригіналі Борхеса «Роза Парацельса», я вчив іспанську мову. Не дійшов до якихось вершин досконалості, але намагався навіть перекладати Борхеса українською. Цей переклад існує, просто не ризикую його десь оприлюднити. Можливо, колись допрацюю. 

Бажання ідеального тексту, прочитати ідеальний текст і написати ідеальний текст — ця проблема ще з молодих років завжди була переді мною. І це бажання мене до чогось спонукало, рухало вперед. Тому, напевно, свої тексти страшенно довго шліфую. Четверта, п’ята, шоста редакції. Так само і драматургічні п’єси. Деякі п’єси пишу роками, хоча вони обсягом досить невеликі: 40-45 друкованих аркушів.

Ця ідея ідеального тексту, напевно, є одним з тих стрижнів, який досі проходить через все моє життя, з початку 1980-х і донині.

Завжди відчував, може, занадто загострено, поганий текст і поганий переклад. Тому постійно шукаю кращі переклади. Тому, напевно, є ці мої спазматичні спроби вивчення іноземних мов. Тому що завжди є страх, що перекладач, ця підлоїстота, яка заробляє гроші на тому, що переводить з одної мови на іншу, ці тексти перекладає, переносить, перепризначує, перестартовує, не знаю, що ще пере… І постійно боюся, що він взяв ідеальний текст і зробив з нього щось погане. Є постійний страх цього посередника, який мені не дає доторкнутися до справжності, до ідеальності первинного тексту. 

А ось тексти смислові, оповідальні, спрямовані не на ідеальність, а на те, щоб багато розповісти, вони мене не дуже наснажували. Навіть в юності, коли читав пригодницькі романи або фантастику: якщо була погано написаною, вона мене відштовхувала. Іноді письменники-фантасти відмовляються писати літературно, вони просто пишуть сенсові речі, передають ідею чи пишуть анекдот на тему майбутнього. Я навіть в дитинстві не хотів цього читати. 

Хороші книжки, смачні, дуже стильові, мене сформували. Мені здається, це дуже добре. Принаймні, навчився відрізняти якісне від несмачного і халтурного. Може, це тягнеться з дитинства, коли в моїй родині не приймали такої їжі-з-їдальні. Коли я був студентом, то не ходив в студентську їдальню, і в школі не ходив в їдальню, ніколи не міг це їсти. Тому що мені поставили такий смак. Моя дружина чудово готує. Це добре, що я так перейшов від того, що в дитинстві їв добру їжу, — і їм зараз. Так само від доброї літератури, яку читав колись, прийшов до доброї літератури, яку читаю зараз. 

2017 рік. Володимир Єшкілєв з дружиною. Фото з архіву героя

Але цей хороший смак зіграв не тільки позитивну роль, він мене розсварив з багатьма людьми. Багатьом колегам-письменникам я казав, що вони графомани. Що їхні тексти неможливо читати, що те, що вони пишуть, — це просто лайноти. Вони на мене страшенно ображалися. Я, як людина книжна, ще не розумів, що людям не можна таких речей казати, що це їх ображає.

Зараз, набувши людського досвіду, розумію, що, о Боже, напевно, вони потім ночами не спали, гризли подушки після того, що розповідав про їхні твори. Певний період займався літературною критикою і нажив собі смертельних ворогів, які, напевно, подумки роздерли мене на шматки. Але, слава Богу, вони не з касти воїнів, у них все відбувається тільки у фантазіях. Тому я живий і здоровий, поки що ніхто мене не знищив. 

Багато тих письменників, які в українській літературі вважаються корифеями, пошановані, мають там всякі премії, — я не публічно, в приватній бесіді їм казав, що пам’ятаєш, ти там писав таке й таке. Відповідно, мене не люблять в літературному середовищі. І поширюють про мене всілякі історії. Вони ж письменники, вони ж придумують історії. Тому час до часу в інтернеті натикаюся на свої біографії, де написано про мене всіляку фантастику. Я це вивішую в себе на фейсбуці, там можна прочитати мої дивовижні біографії. 

Але розумію, звідки це походить. Це дрібна помста. Може, і не дрібна. Але з цим доводиться жити. А що поробиш: якщо маєш задоволення говорити в обличчя людям правду, то май відповідальність потім цей фідбек вловлювати. Але ставлюсь до цього з іронією і розумінням. І всім вибачаю. І одночасно не перепрошую за те, що казав, бо казав правду.

Як перейшли з викладання у професійне письменництво? 

Почав більш-менш входити в літературу завдяки журналу «Четвер», редактором якого був Юрко Іздрик. Саме в «Четвергу» почав виносити на публіку свої твори. Великі, маленькі уривки. Одночасно з цим тодішній редактор журналу «Сучасності» Микола Рябчук почав брати мої тексти. Коли я викладав, то переважно мої твори були публікаціями в журналах, газетах. Перший роман, який був написаний в 1993-1994 роках, вийшов в «Сучасності» в 1995-му. Тоді я ще викладав в школі й паралельно — в економіко-правничому інституті Чернівців. Це був період, коли я ще був викладачем, але вже був письменником. 

А потім у 1998-му році я здобув жирний-жирний грант від Міжнародного фонду «Відродження» на видання журналу «Плєрома». Навіть два гранти. Спочатку маленький, а потім більший. Я собі подумав: настав той час, коли можу вже не драти горло в аудиторіях. Це була зима 1995-1996 року. Ви її не пам’ятаєте. Це була страшна довга зима, яка почалася 4 листопада і закінчилася 30 березня. Лежав сніг. Було страшенно холодно. А тоді всі заощаджували на опаленні. Я читав лекції в тому економіко-правничому інституті, по 5-6 лекцій щодня. В аудиторіях була температура трошки вища 10 градусів. І я зірвав собі дихальну систему горла, в мене почалися фарингіти й хронічні ангіни, гнійні запалення. Я дуже підупав в здоров’ї тої зими і відчув, що інтенсивне викладання просто мене знищить. Треба було з викладанням трошки пригальмовувати. Це не означає, що я насправді загальмував, тому що реально викладав в різних закладах аж до 2011 року. 

У той час вже почав шукати інший професійний простір для себе. І почав відчувати, що можу трохи заробляти літературою. Хоча часи були такі, що заробляти було важко, але дуже вдячний дядькові Соросу за цей грант — він мене наснажив. Якщо зараз оцінювати, це був трохи ризикований крок. Я залишався без державної роботи, яка захищена профспілками і тому подібним, і відправлявся у вільне плавання. Але якась вища сила була зі мною — і я не пропав. 

Мені довелося писати великі романи. Такі романи, які мали комерційний складник, які видавництва були готові брати, платити гонорари, а потім — роялті. Так я став професійним письменником. Перший такий успішний роман, який навіть досі приносить мені трошки копійочок, був роман «Втеча майстра Пінзеля», написаний у 2006 році. Цей роман мав хорошу критику, великий резонанс. З того часу в мене почали виходити романи практично щороку. 

Набагато пізніше один з видавців сказав мені, коли я вчергове зауважив, що мало грошей, що роялті маленькі: «Ти відірваний від життя, ти взагалі тут один з десяти письменників, яким платять реальні гроші». В українській літературі взагалі видавцям дуже важко платити реальні гроші, тому що наклади книжок маленькі. У нас практично немає авторів, які б стабільно мали тиражі понад 50 тисяч примірників. Видаються в кращому разі 5-6-8 тисяч примірників. З таких накладів видавцю платити нема що. Тільки тоді зрозумів, що насправді я добре оплачуваний письменник. Хоча до того я так не вважав.

У нас в літературі заробляти важко. Слава Богу, що мій заробіток ще складався з написання колонок на сайтах і в газетах, які пишу з початку 2000-х років. Написав їх, напевно, вже понад 12 тисяч. 

Розкажіть про франківську письменницьку тусовку 90-х, ви були її частиною.

А куди ж від неї дітися? Франківськ насичений, навіть перенасичений літераторами, письменниками. І достатньо маленький — розминутися неможливо. Тим більше, що на початку 1990-х — завдяки, знову-таки, Іздрику, який для багатьох був точкою входу в літературу, і за це йому велика шана і подяка. Завдяки йому створилася група франківських письменників, яку я в 1992-му році охрестив, сказавши, що це «Станіславський феномен». Так воно й увійшло в історію. Це я, Іздрик, Андрухович, Тарас Прохасько, Ярослав Довгань, Галина Петросаняк, Володимир Мулик, Марія Микицей. Ми перебували в дружніх відносинах і в відносинах творчої взаємодії. Це були не тільки спільні презентації, перформанси, поїздки, гастролі, це було реальне життя. Це був ледь не щоденний обмін думками, враженнями, ми десь один на одному шліфували свої естетичні принципи. А ще це був настрій. 

1999 рік, Іздрик Єшкілєв, Андрухович та презентації “Плєроми”. Фото з архіву героя

Завжди кажу, що Станіславський феномен — це такий настрій, коли люди один одного заряджають енергією, і їм хочеться бути письменниками. Їм хочеться щось створити. Ми відчували, що творимо історію, що ніколи в цьому місці не було такого, що робимо ми. Станіславський феномен реально був чимось неповторним, незвичайним. Наступні покоління літераторів намагалися це повторити, перепризначити для себе. Там були цікаві люди, але той настрій не повторився. У кінці 1990-х всі подорослішали, розійшлися своїми шляхами. 

Не було більше «Лилика», кафе, де ми збиралися і де відбувались шалені тусовки. Не було тих художників, які з нами теж були, «феноменили» і які робили свій внесок в ці події. Не було того духу свободи і навіть вже таких ворогів Станіславського феномену, як тоді, теж не було. Все якось здрібнішало, змиршавіло і зійшло на пси. 

Тоді навколо була шалена бідність, а Франківськ був в занепаді. Але посеред того був «Лилик», і в «Лилику» були цікаві люди, і до них приходили ще цікавіші. До нас приїжджали з Києва та Львова і казали: «Франківськ — це літературна столиця України». Це нас страшенно тішило. Ми розуміли, що, можливо, дехто це каже тільки щоб їм налили зайвий келих совіньйону. Але це все одно було приємно, і ми це цитували.

***

Пригадуєте Франківськ 2000-х років? 

Як тільки у Франківську почалося велике будівництво, і він почав перетворюватися на сучасне місто, цей вал комерції ніби здув мистецтво. І Франківськ став менш цікавий в тому плані. Але в ті роки я вже трошки розширив географію своєї присутності. Я був присутній і у Львові, і у Києві. І, напевно, мене теж стало менше в Франківську, і це вплинуло на те, що Франківськ став менш цікавий, правда? Отже, Андрухович поїхав в Америку, а Іздрик перебрався у Львів з «Четвергом».

У Франківську 2000-х люди трошки хотіли іншого. З появою великих грошей з’явилася велика політика. У Франківськ зайшли комерційні інтереси, а з ними партії, які почали між собою змагатися. 2000-ні стали для мене політичним періодом. Я навіть вирішив трошки підзаробити політтехнологом, на різні партії працював. Але, чесно кажучи, в політиці мені не сподобалося. Тому після того, як у 2006-му очолював передвиборчий штаб одного з кандидатів в мери Івано-Франківська, вирішив, що достатньо набувся в політиці. Мені стало нецікаво, і я поїхав в Тибет. 

Тоді якраз вийшов роман «Втеча майстра Пінзеля», я отримав якийсь захмарний гонорар (коли називав цифру, мені ніхто не вірив). Отримавши гроші, сказав собі, що треба їхати на Схід, де сонце сходить, де давні храми, святилища, де мудреці, брахмани. Що тут вже тусуватися? Я ж не знав, що зараз брахмани вже не знають «Веди» і читають «Упанішади» з планшетів. Думав, що десь там в Гімалайських горах сидять святі відлюдники, сповнені вищої сили. Прагнув з ними спілкуватися, і все ніби вийшло. Прагнув якихось обʼявлень. І теж отримав. 

У моїй біографії є все, чого я бажав. Хотів, щоб за моїми книжками знімали фільми, — зняли. Хотів спілкуватися з мудрецями Тибету і медитувати на березі озера Манасаровар — спілкувався і медитував. Хотів потрапити в монастир Чіу Ґомпа — був там. Хотів побачити темні води Раджастану, де щорічно на острові збираються всі чорні маги і де на берегах лежать скелети псів, які поздихали від прокляття. Був я там і бачив ті скелети. 

2007 рік, Тибет. Фото з архіву героя

Вважаю, що я дуже щаслива людина. Все, що хотів, все збувалося. Бачив руїни Персеполіса і Пасагарди в Ірані. Презентував свої романи в бібліотеці Конгресу Сполучених Штатів. Хотів написати п’єсу, яка буде збирати аншлаги, — зараз в Києві вже третій раз «Бубновий ельф» і не стає квитків. Хтось би з наших провінціалів сказав: от як цей Єшкілєв хвастається, себе підносить. А насправді — ні, просто так все і є.

Так що коли у 2000-х нажерся дурної політики, втік від неї в Тибет. Страшенно від того задоволений, бо політика зжерла купу українських письменників, які були хорошими письменниками, а стали поганими політологами або поганими політиками. Політика — це страшний дракон. Вона зжирає людей, змушує їх робити дурні заяви, заробляти гроші на божевільних проєктах. А потім гроші закінчуються, а поганий присмак залишається. Тому краще мандрувати світом, лазити на священні гори в Непалі й в Гімалаях, сидіти по різних монастирях і шукати просвітлених брахманів. <…>

***

Чи мали Ви якісь перестороги напередодні 24 лютого?

У квітні 2014-го з групою письменників ми поїхали в Донецьк. Слов’янськ вже був зайнятий бойовиками Гіркіна. Тобто їхати довелося і туди, і назад через захоплене росіянами місто. Тоді на колишньому заводі «Ізоляція», яке тепер тюрма, був мистецький центр. У нас відбувався фестиваль. Це був останній вільний літературний фестиваль в Донецьку. Там я зустрівся з ворогом, з війною. Вже було відчуття, що там проллється багато крові.

Пам’ятаю, на тому заводі фестиваль охороняла приватна охоронна фірма. Молоді хлопці такі, в камуфляжі, військових берцях. Я постійно ходив курити, і пригощав їх сигарилами. І вони чи то з вдячності, чи то з солідарності, як курець з курцем, ділилися своїми думками. Вони тоді вже сказали, що готові воювати за Росію. Знаю цей тип людей. Це совки, такі люди, яким важливо бути в зграї, бути на тому боці, де є сила. Вони вважали, що сила — на боці Путіна. І тому цілою зграєю хотіли пристати на бік сильного і щось заробити на цій війні. Коли ми їхали назад, бачив на вокзалі Слов’янська цих бойовиків Гіркіна. Зрозумів, що починається дуже велика війна і що це все надовго. Все те, що я тоді передчував, справдилося. 

Потім мені ще було одне видіння. В Ірані, в місті Ісфаган, на центральній площі, є багато мечетей. Серед них є мечеть, яка називається Лютфоло. Це жіноча мечеть. Такий величезний кам’яний куб з куполом, розписаний всередині фарбами медово-золотавого кольору, і з вітражними вікнами. З цього вітражного вікна у центр мечеті падав кольоровий промінь. Коли я зайшов в цей промінь світла, мене раптом накрило. Я побачив розриви снарядів. Звуку не було, була тільки картинка. Побачив сірих людей в формі, зруйновані будівлі. Це була моторошна штука, ледь не зомлів. Ще тоді зрозумів, що йдеться про те, що ми тепер називаємо повномасштабним вторгненням. Але ще не розумів, що в Ісфагані за кілька сотень метрів від цієї мечеті розташовані заводи, які виробляють шахеди і балістичні ракети Fateh. 

Коли приїхав у Франківськ, якраз після цього був останній перформанс в «Лилику». Читав лекцію про містичний Франківськ і розповів про це видіння. Дехто, хто пам’ятає це, підходять зараз до мене і кажуть, що я тоді якраз про ці події говорив. 

2016 рік. Лекція біля “Лилика”

Завжди знав, що буде повномасштабне вторгнення. Говорив десь у 2016 році з одним франківським забудовником, що знаю, чому він інтенсивно вкладає в забудову, хоча квартири викупали тоді мало людей. Кажу, знаю, чому ти будуєш, тому що знаєш, що рано чи пізно сюди приїдуть переселенці. Він відповів: так, я знаю, я ж тоді слухав, що ти говорив.

(…)

Як Франківськ змінився після 24-го лютого? І як у порівнянні відчувається зараз?

Франківськ змінився. Він став більш багатолюдним. І переселенці, як на мене, додали більше колориту.

Річ в тому, що ці переселенці — переважно міські мешканці. А у Франківську завжди був дефіцит міського населення з міськими смаками, міським трибом життя.

У нас дуже багато людей жили у Франківську в робочі дні, а на суботу-неділю виїжджали в села. Були такі роки, особливо в 1990-ті, коли Франківськ порожнів на вихідних. Бо населення, переважно, це перше-друге покоління селян. 

Переселенці внесли струмінь урбаністичності Франківську. Більше людей почали відвідувати книгарні, наприклад. Я працюю в театрі, тож помітив, що багато переселенців складають значну частину публіки. Так само, наприклад, веду літературний клуб, там теж значну частку учасників складають переселенці. Вони активно включилися в життя. Деякі з них казали, що вони тепер тут, вони вже франківці, вони тут лишаться, їм тут подобається. Бачу бізнеси, які прийшли зі Сходу України сюди, у Франківськ, і які тут прижилися. Бачу людей, які були в Франківську, побули трошки і сказали, що їм тут не комфортно, і поїхали далі. 

(…)

Якщо вони увіллються сюди, думаю, що вони не зіпсують нам ні гуцульської печені, ні традицій, навпаки — тільки урізноманітнять. 

Я взагалі вважаю, що є тільки дві фундаментальні речі, які існують у світі. Це спрощення і ускладнення. Життя — це межовий прояв ускладнення, а смерть — це межовий прояв спрощення. Така моя філософія. Може, помиляюся, але я завжди на боці ускладнення і проти спрощення.

Коли кажуть «будь простіше», відповідаю, що це означає «будь трупом», бо найпростішою людина є, коли вона мертва.

Вона вже нічого не думає, вона просто сукупність хімічних речовин і доступна для поїдання хробачків. Не хочу бути простішим, ніколи не хотів і не буду. Не боюся ускладнення. Те саме сказали і брахмани: чим далі йдеш серединним шляхом, тим більше кольорів веселки. Це та давня веселка, яка є знаком істини. Якщо в біблійній традиції це знак примирення людини з Богом, то в східній традиції веселка означає мудрість. І чим більше людина бачить кольорів на веселці, тим вона мудріша.

Я за те, щоб все ставало складнішим, щоб було більше кольорів, і щоб усе з усім гармоніювало і не вступало в конфлікт. І тоді все буде добре.

Головне фото: Олеся Саєнко