Цьогоріч в межах програми відкритих перформативних воркшопів Memory Lab Івано-Франківськ відвідала мисткиня з Донецька Ганна Віноградова. Поговорили про ставлення до танцю як простору для питань та танцю як практики активного памʼятання.
Як ви прийшли до перформативних практик?
Підкрадалась до них з 2012 року. В полі танцю контемпорарі я брала різні класи, і вже там були натяки на перформативні практики. Глибше туди пірнула, коли познайомилася з групою «ТанцЛабораторіум» у 2014 році. Прийшла до них на виставу. Зима, жахлива погода, холодно. Танцював Саша Лебедєв. Ніколи такого не бачила: було зрозуміло, що він не дбає про форму рухів. Він був настільки чимось зайнятим, що не вписався у вікно, хоча й не травматично. Це не було для мене чимось суперновим — я теж займалася імпровізаційними речами. Але це було не про форму рухів, не про бажання вразити глядача, — він щось робив для себе. Це було щось на межі. Не знаю, якій саме, навіть не можу дати цьому назву, але воно мене вражає. Не можу помістити його у свій попередній досвід. Дивлюся на це тривалий час — і все ще не впізнаю. Тобто, [під час перформансу] стається досвід, який неможливо відправити до попереднього.
Перформанс — це про свободу самовираження чи обмеження через форму?
Не називаю це самовираженням взагалі, й обмеженням через форму теж не називаю. Тому що форма може бути будь-яка. Перформанс — це дуже широка категорія. Це про необмеженість форми. Це дуже умовно, бо існую я і моє тіло, ми цим вже обмежені.
Для мене термін «самовираження» — з якоїсь іншої сфери. Якщо бачу, як людина самовиражається, то, мабуть, піду з такого перформансу. Завжди цікаво зустрічатися з людьми, коли між нами з’являється щось третє, яке стає нашим спільним. Або воно хоча б має потенцію бути спільним. Не хочу з’ясовувати, яка я, чи яка інша людина; натомість справді важливо те, що є між нами.
Ви працюєте над дослідженням культури через автоетнографічний підхід. Розкажіть, чому обрали такий метод? Що він дає?
«Я та Ольга» — це третя моя робота з таким методом. До неї, у 2021-му, був перформанс «Моя культура» і у 2019-му соло «У мене нічого немає».
Про цей метод дізналась, коли дуже захоплювалася розгляданням речей. Зрозуміла в якийсь момент, що я, наче кукурудзка, яка виросла на полі, і тепер мені цікаво подивитися, що ще є на ньому. Маючи дистанцію до свого минулого, почала ці речі розглядати, багато чому дивуватися. І на цьому здивуванні та автобіографічному дослідженні стоять мої роботи. Це спроба роздивитися свою культуру, щоб зрозуміти, що є моїм. Це те, про що я точно знаю, можу говорити і маніфестувати, відчуваю вагу цих речей і можу мати з ними справу.
Фото: Валерія Ландар
У post impreza ми часто звертаємо увагу на тему тяглості чи розриву звʼязків між поколіннями. Ви робили перформанс зі своєю мамою — це буквально про цей звʼязок. Відчуваєте себе частинкою цього ланцюжку? Чи важливо вам його продовжувати, розвивати, спиратись на когось? Якщо так, то на чиїх плечах ви стоїте?
До роботи «Я та Ольга» у мене була сильна дистанційованість до свого минулого, до танців, на яких виросла. Це почалося в підлітковому віці, скоріше, як протест. Щось типу «тепер не танцюю старі танці, танцюватиму свої». Хоча насправді це все самообман. Бо я на них вихована, вони є у моєму тілі — це неможливо змінити.
У якийсь момент переглядала архіви 1990 років, роботу своєї мами-хореографки і побачила, наскільки це круто. Поверталася і повертала танці у своє тіло — і захопилася. Це було настільки цікаво, виразно та незвично. Здається, що в мене було відчуття перервності. Зараз більше відчуваю, що це щось єдине. Водночас відчуваю відірваність усього від усього. У мене дуже маленька родина, не знаю свого батька. Це серйозна прогалина і пустота, на якій не можна встояти. Загалом людей, від яких пішла, — мало, і тих я не всіх бачила.
Коли знаєш своїх дідів, прадідів, бачиш, звідки йдеш і на чому стоїш. Я ж відчуваю, що хитаюся на одній нозі. Тому старанно вибудовую сама свою опору, через пошуки в культурі, на чому ж я стою і де мої плечі.
Як перформанс допомагає працювати з памʼяттю?
У перформансі можна працювати з чим завгодно, що тобі є цікавим. Повертаючись до роботи «Я та Ольга», працювала з архівами. Для мене це безпосередньо робота з пам’яттю, дуже цікава й дивна. Танцювала танці, які бачила в дитинстві. Тобто це і є моєю пам’яттю. Але тепер підходжу до неї з іншого боку, випробовуючи її в тілі.
І ті рухи, які тоді здавалися казковими, легкими й повітряними, у відтворенні виявляються просто складною хореографією. Ця фізична, матеріальна приземленість контрастує з тим фантастичним спогадом.
Фото: Валерія Ландар
Історія франківського перформансу знає випадки, коли важливі події лишились ніким не зафіксовані. Чи бачите ви перформанс як плинну форму мистецтва, яку можуть забути, якщо не записати на якийсь носій?
Не думаю, що перформанс тримається за документацією. Знаю безліч таких, які не були записані. Деякі взагалі важко задокументувати. І навіть якщо це вдається, це буде лише інтерпретація.
Війна дуже змінила ставлення до мистецтва. Режисерка Жанна Озірна в контексті свого фільму «Медовий місяць» нещодавно казала, що ми пройшли від заперечення мистецтва на початку, до його суто «практичного» застосування (як постери чи культурна дипломатія), і ось зараз повертаємось знову до умовно повільного мистецтва.
Якою була ваша трансформація ставлення до мистецтва від самого початку війни у 2014?
Між 2014 і 2022 минуло багато років, але для мене це єдина подія. Це був час мого активного звернення до перформативних практик. Не змогла вже танцювати так, як робила це раніше. Тоді відмовилася від красивих танців, які наполягають на естетиці форми. Коли все зруйнувалося, не трималася за ці гарні танці, не хотіла більше за них триматися. Можливо, це збіг обставин чи доля, бо в той час я знайомилася з художниками, занурювалася в практики, які вони роблять. На тривалий час пішла у дослідницькі перформативні практики. А через 8 років дійшла до того, що можна займатися танцями, ходити на пілон та пілатес і паралельно перформувати. Зараз на тому етапі, що дозволяю собі все. І зараз «красивий» танець у моєму виконанні лежатиме у полі перформативного.
Кризи стаються щоразу, як маю новий проєкт. Чому цим займаюся? Наскільки серйозно те, що роблю? Навіщо це роблю? Чому люди на мене дивляться? Це хороші питання, але життя взагалі дуже дивне, якщо летить ракета, поки підіймаюсь на пілон. Це не вміщається у жодні рамки й годі сподіватись на однозначні відповіді.
Фото: Женя Перуцька
Ваша нова робота називається «Коли все руйнується, тримаюся за пілон». У вашому житті це трапилось мінімум двічі. Що допомагає втриматись?
Як підмітила не одна людина, яка бачила цю назву: вже з неї виходить, що руйнується не все. Щонайменше, залишається пілон. Для мене практика моїх пілонних занять є дуже побутовою й регулярною. Але з того часу, як знайшла тренерку, з якою мені дуже подобається займатися, це стало ковтком натхнення і підтримки. Для мене це зона радості, задоволення, міцності та приємної втоми для тіла.
Головне фото: Женя Перуцька
