Ольга Марусин — художниця та співзасновниця Soma.majsternia. Остання — самоорганізована спільнота, яка займалася дослідженнями в танці й перформансі разом з ширшою культурною діяльністю. Оля працює з різними медіумами, серед яких відео, тексти та зображення.
Наприкінці 2022 року Ольга Марусин стала однією з учасниць «Мимюзикл». Це вокально-учасницька дія, що відбулася на базі волонтерської ініціативи «Кухня» та шелтеру Pidsoma (від танцювального осередку Soma.majsternia). З початком повномасштабної війни Soma.majsternia перетворилася на прихисток та місце готування їжі для нужденних. Там же відбулася мистецька резиденція-мюзикл за підтримки європейських інституцій — Baltic Art Center, Milvus Artistic Research Center і Шведського інституту. Учасники та учасниці обмінювалися снами, спогадами, бажаннями, разом готували їжу посеред постійної непевності — й таким чином знаходили різні форми, щоб впоратися з тим, що сталося. Так з’явився мюзикл, який набрав форми концерту вітань, — серії емпатійних повідомлень між різними локаціями, поколіннями та типами досвідів. Колективом мюзиклу стали Дмитро Ткаленко, Тамара Ткаленко, Олександр Пилипеко, Олена Мордик, Катя Лібкінд, Диметрій Старкґард-Веньєр, Володимир Пилипенко, Миро Клочко, Олексій Мінько, Ірина Лоскот, Томаш Гажлінські, Ларіон Лозовий, Тоня Зеленіна, а курувала — Ольга Марусин.
Влітку цього року Оля вперше представила власну роботу як художниця в межах інавгураційного проєкту UMCA — «Ти як? Виставка і дискусія». На Київській бієнале можна буде побачити відео «Мимюзикл».
Настя Калита поговорила з Олею про зіткнення як постійний рух, роботу в спільності та смерть.
Де ти зараз — не фізично, а де в усьому, що відбувається, — себе знаходиш? Як почуваєшся і що зараз з тобою?
Прочитала це запитання вчора — і в мене миттєва відповідь була, що я в підземному переході. Не знаю, як уточнювати це, і чи треба, але те, що в переході, — це точно.
Як себе почуваєш у зв’язку з тим, що ти в переході?
Ну в чомусь і розслаблено. Принаймні очевидно, що неможливо все контролювати.
Це почалось з війною?
Більшою мірою так, але загалом я і раніше працювала в ситуаціях незнання і дезорієнтації. В танці знаходжу такий стан і працюю з ним, а роботу з «Абстрактним пальцем» ми взагалі визначали як «рухоме нерозуміння».
З початком війни, звісно, все змінилось, але і від останньої зими — теж дещо. Найбільшою зміною для мене стала відмова від роботи в колективі.
До цього ще повернемось пізніше. Мені цікаво, кажеш про якісь непередбачувані ситуації — вони від початку в тобі є і чому саме вони?
Мабуть, таким було моє перше зіткнення зі світом. Відчула його як катастрофу, але це був не кінець, швидше навпаки.
Тому катастрофа — це простір, де я навчилась рухатися. Тіло ніколи не зупиняється.
Зупинка — це теж рух.
Немає зупинок.
Ти згадала про «Абстрактний палець», що зараз з ним? Якою для тебе була ця практика?
Це була досить тривала співпраця, яка також почалась з непередбачуваної ситуації. Ми в Soma.majsternia мусили змінити формат діяльності через ковід: більше не було змоги проводити публічні події. І тоді сформувалась ця невелика дослідницька група. Мали багато часу і могли дійсно присвятити його дослідженню. Зайнялись спочатку буквально різними дурницями, аж до нудьги.
«Ми» — це хто?
Люда Сущеня, Тоня Зеленіна, Паша Сверба, Марія Демішева, Зоза, Олег Гердій, Діма Іваниця і я, потім ще Ярик Приходько і Дана Кавеліна. Склад кілька разів трохи змінювався. Спочатку це був дуже дилетантський спосіб чогось разом навчитися або просто побавитися з правилами. Були речі, в яких хотіли більше розібратися, наприклад, звідки береться танець. Також читали тексти, наприклад, Дельоза; і на їхній основі робили рухові лабораторії.
«U.-389. Що, якщо ми не зможемо бути разом, Абстрактний палець (ні на що не вказує», грудень 2021, DCCC. Фото: Марія Костенко
Або розбирали принципи роботи різних хореографок. У нас завжди було багато хаосу, бо ніхто не сприймав це як серйозну мистецьку практику. Думаю, для всіх це було щось різне, у всіх був свій інтерес.
У певний момент мені стало цікаво поставити танцювальну роботу, а решта погодилися взяти в цьому участь. Потім була ще одна робота — 8-годинна інтервенція на запрошення DCCC (Центру сучасної культури у Дніпрі).
Ми розробили власні способи, як бути з хореографією. Переважно це були так звані scores. Пробувала перекласти це українською і найкраще, що мені вдалось, — це «акційна рамка». Це своєрідний набір умов і правил, за якими тимчасово працює для нас час і простір.
Хореографія завжди певним чином обмежує та обʼєднує, і я розпізнала в собі свій особливий «фашизм», займаючись цим. А потім ми спробували створити «антифашистську» хореографію: це була дуже конкретна послідовність рухів, що мала захищати від власного «фашизму».
Кажеш «дилетантський» спосіб, але, виходить, ефективний. Багато думаю, як художники працюють: хтось дуже професійно, а хтось — дуже по-дилетантськи. І, коли згадую про ефективність, то навіть з такого дилетантства може вийти щось дуже правильне. Не зовсім те слово…
Мені було цікаво займатись танцем і якійсь частині людей — теж. Всім хотілося дізнатися, що можна робити в колективі, як він може працювати, — як працює магія. Цим, що нам було цікаво, ми якийсь час і займалися. Така от ефективність. Здобували власний досвід більше, ніж запозичували знання.
Чому саме танець?
Я мислю через зіткнення і реакцію мого тіла на них.
Танцем можна називати дуже різні речі. Якщо його звільнити від тягаря самовираження і від розважальної функції, то відкривається пластичність і непрактичність фізичної реальності.
Цікаво споглядати, як вона складається й розгортається — в залежності від того, на що дивишся, на що звертаєш увагу і як рухаєшся. Загалом я просто краще думаю через рух у просторі, ніж через мову.
Звернула увагу на це в тексті про «Мимюзикл». Здається, там було слово «діалог», де ти кажеш про зіткнення, і подумала, чи може це зіткнення статись з самим собою?
Не знаю, чи є щось з самим собою, бо ми ніколи не самі. Коли спілкуєшся з іншими, більше стикаєшся з собою, а коли сама — більше думаєш про інших. Коли починаю працювати сама, то часто рухаюсь по маленькому колу. А воно може бути більшим, тоді з’являються нові речі.
У чому основна відмінність Soma.majsternia від «Абстрактного пальця»? Ви ж дуже багато волонтерили на початку. Розкажи, будь ласка, про це.
Soma.majsternia — це самоорганізована відкрита спільнота з конкретним простором, яка, залежно від ситуації, постійно якось реагувала на неї.
З самого початку я ініціювала цю майстерню як місце для дослідження в танці й перформансі. Тоді танцювальна спільнота у Львові була ще в зародковому стані. Тому ми відкрили приміщення для ширших потреб: музика, вечірки, йога.
На пандемію відреагували так, що почали працювати в закритій групі під назвою «Абстрактний палець (ні на що не вказує)». Це незалежний від майстерні колектив.
На війну Soma.majsternia зреагувала інакше, об’єднавшись з волонтерською ініціативою «Кухня»: відкрили прихисток на 10 людей і волонтерську кухню, яка досить довго готувала для близько 70-100 людей щодня. Про танець на якийсь час всі забули, звернулись до більш базових речей. Але все одно певним чином майстерня залишилася місцем для експерименту. Ну і ми майже щодня проводили ранкову руханку перші пів року повномасштабної війни.
Зараз «Абстрактний палець» існує?
Ні, багато людей роз’їхалися. Навіть у Львові зараз з «Пальця» є тільки троє. Та й той формат співпраці втратив актуальність.
Резиденція «Тіло на землі», серпень 2021, Бабин. Фото: Ярослав Футимський
А що зараз з Soma.majsternia?
Прихисток закривається наприкінці літа, і Soma.majsternia знов має якось перетворитися. Останнім часом трішки від неї відійшла, і не можу більше бути центром цього явища.
Чи правильно я зрозуміла, що ти хочеш відійти від групової роботи — й звернутись більше до себе?
Це правда. Накопичилось багато питань, з якими не можу зараз працювати в колективі. Але дуже добре зрозуміла, що в спільноті завжди краще їси.
Це правда!
Інша річ — щось закінчилось через війну, і ніби не можна далі так само продовжувати. Воно просто не працює більше.
Ти казала про слова, що це не так важливо. Але здається, ти з текстом працюєш, для тебе слова важливі.
Явища стають можливими поза мовою, і це для мене найцікавіше місце. А мова їх вбудовує у світ. Мову використовую, аби захистити або дати дорогу тому, що поза мовою.
Якщо мені цікавий танець, то мова — це хореографія.
Мова задає певний рух.
Вона — як стріла.
Розкажи, як і де ти виросла, що тебе формувало?
Я народилась у Ланчині, в Івано-Франківській області, недалеко від Надвірної. Батьки були в цей час у м’ясорубці 90-х, і не могли багато запропонувати, тож цінності та уявлення про світ мені дісталися більше від бабусі й дідуся. Це християнська, греко-католицька родина із смт, певною мірою — з культом інтелекту та освіти. Мій прадід Онуфрій Іванюк викладав греку і латину в семінарії при церкві Святого Юра у Львові, а потім за віру і принципи потрапив на Колиму, тож там було вагоме підґрунтя.
Мене дуже серйозно залучали в дитинстві до християнства і читання. Була щиро віруючою людиною до 20 років, і це мене багато в чому визначило. Довірившись Богу і такій картині світу, вчинила досить радикально — вийшла заміж за хлопця зі схожими поглядами, з того ж смт, аби створити в божій любові свою сім’ю. Мені було 16 чи 17 років. У 18 народила доньку.
Надто швидко зрозуміла, що для мене, як для жінки, означає традиційна християнська сім’я на практиці. До того не мала про це уявлення. Віра для мене була чимось дуже інтимним і тілесним, про відчуття екстатичної відкритості й довіри до світу.
А потім це уявлення зіткнулось з соціальним виміром і тим, як має працювати суспільство за поняттями цієї релігійної спільноти. Виявилося, що хочу надто багато свободи, і не можу туди вбудуватись.
Ти розчарувалась у вірі?
Так, я стала одразу «по сатані» (сміється). Була дуже-дуже зла, дуже образилася на Бога, бо він мене обманув, і от я залишилася сама з 4-річною дитиною.
Зараз, звісно, я вже на іншому етапі. Хочу повернутися і роздивитись, чим ця віра була для мене в такому юному віці. Зараз розумію, що це про тіло. Спіноза тепер мій друг трошки.
Коли ти почала думати про себе як про художницю?
Думати так дозволила собі десь рік тому — Катя Лібкінд мене ініціювала. Ніколи не мала бажання бути художницею. Вчилася на графічну дизайнерку і якийсь час займалася цим професійно, зокрема книжковим дизайном та ілюстрацією.
Мюзикл «Концерт вітань». Показ у Відні, галерея Hoast, травень 2023. Фото: Вольфґанґ Обермаєр
Потім уже не могла всидіти за компом і мусила зайнятися своїм тілом. Відтак через Soma.majsternia і те, що там відбувалося, виник інтерес художньої спільноти.
Ще питання про війну: що вона для тебе конкретно змінила?
Найбільше — те, що смерть постійно присутня в увазі, від думок про неї не можна втекти. Це змінило все, і я від цього не дуже відволікаюся.
Раніше докладала багато зусиль, щоб створювати ситуації, в яких щось могло почати процвітати або розвиватись. Таке сонячне мислення, в якомусь сенсі, романтичне. Не могла інакше. З цим було пов’язана і колективна діяльність, і волонтерство, і мюзикл, і насамперед Soma.majsternia.
Тепер не докладаю так багато зусиль.
Скільки років вже Soma.majsternia?
Понад чотири. Подібна діяльність передбачає якийсь оптимізм. Зараз його не маю.
Як ви всі зібрались в одному місці, щоб створити мюзикл?
Мюзикл виник у складній спільноті, яка утворилася навколо «Кухні», Soma.majsternia та прихистку. В перші місяці повномасштабної у Львові всі двері й можливості були відкриті — на фоні можливості втратити все. Книжкова фабрика «Атлас» віддала Soma.majsternia ще один поверх. Там збудувався прихисток і розташувалася «Кухня». У спільноті разом з тими, хто поселився на прихистку, було десь 20-30 людей, всі пов’язані спільною волонтерською і господарською діяльністю. Ще ми робили ранкову зарядку і часом збиралися співати.
Наприкінці Алекс Фішер запропонував нам взяти участь у проєкті Kindling, підтриманого Swedish Institute у співпраці з «Вибачте, вільних номерів немає», Baltic Art Center, Milvus Artistic Research Center. Ми мали можливість на Soma.majsternia організувати резиденцію для запрошеної художниці, що звучало досить абсурдно в той момент, коли стільки всього і так відбувається.
І хто приїхав?
Цією людиною стала Катя Лібкінд, і я не могла уявити собі, хто б краще вписався в нашу ситуацію. Вирішили зробити мистецьку резиденцію для всіх, хто захоче брати участь. А Катю запросили to star in the musical — стати зірочкою мюзиклу.
Чому саме мюзикл?
Там стільки всього було, тільки мюзиклу бракувало. Це було способом порозглядати самоцінність такої спільноти через спільні дії й через голос, і разом з тим — задокументувати, посипавши блискітками. Для настрою.
Мюзикл. Пісня-генератор. Камера: Миро Клочко
Мені здається, що саме слово «мюзикл» трішки полегшує цю непередбачувану ситуацію. Гумор — це дуже класний спосіб самозахисту, який знижує градус напруги.
Так, якийсь час думала про мюзикл як про порятунок.
Перші пів року було спільне проживання великої війни разом, спільна праця. Пізніше з’явилося відчуття, що є ще мовчазне спільне проживання болю, складнощів, і разом з тим — втома. Воно лежить таким пластом: щось відбувається для всіх, але не на світлі, а десь у тіні.
Ми одразу почали працювати зі снами, говорити про сни. Усі це використали як можливість разом щось прожити
Мюзикл «Концерт вітань». Показ у Відні, галерея Hoast, травень 2023. Фото: Вольфґанґ Обермаєр
А чому це не терапія?
Тому що терапія має ціль віднайти якусь уявну цілісність особистості, повернутись до «нормального» стану, а в мюзиклу не було такої цілі. Якщо це і мало для когось терапевтичний ефект, то як побічний.
У мюзиклу не було сценарію, режисера, ніхто не диктував уявлення, як продукт має виглядати. Ми мало про це думали. Як кураторка, в діалозі з іншими, я запропонувала якісь формати співтворчості на початок, але далі все пішло легко. У багатьох були свої побажання та уявлення, як це має працювати, і ми їх обговорювали. В принципі, будь-які ідеї приймались, і зіткнення уявлень, як мав би виглядати мюзикл в нашій ситуації, — цей гарячий мікс і вийшов.
Одразу хотіла запитати про друге слово — «ми». Це таке пряме звернення, і хто — ми?
Це таке тимчасове «ми». «Ми — мюзикл» — була така розспівка у нас. Як нагода або спосіб самим роздивитись, хто ці «ми». Знаємо, що це в якомусь сенсі репрезентація: є камера, є погляд зовні. Є відео, де дивимось в дзеркало і співаємо це. Там багато іронії й самоіронії, прикидання, приміряння на себе різних поглядів і зіткнення з тим, як почуваємось в цих ситуаціях.
Коли прислали документації першого тижня роботи мистецькій директорці Baltic Art Center, вона написала, що це — диво, те, що ми робимо. І не збіг між тим, як себе почуваємо в цій ситуації, і тим, що нам кажуть, що ми — miracle, перебуває на зіткненні поглядів. Немає відповіді, хто такі «ми», це просто спосіб і нагода подивитись.
Співання сирени — відповідь тіла на терор і страх. Спочатку співали разом просто вправи для голосу, коли йдеш від найнижчого тону — і підіймаєшся, а потім знову опускаєшся.
Там, де слова не можуть напевно скомунікувати те, що потрібно, може тіло. Були ще пісні-документації. Багато речей, що відбувалися дуже довго на регулярній основі, в мюзиклі повторюємо спеціально для документації. Пісня-конспект.
Мюзикл. Камера: Миро Клочко
Відео, які отримали, можуть бути змонтовані будь-ким з учасників проєкту безліч разів. Мюзикл не має певного завершення.
Перше маленьке відео представили у Штутґарті в листопаді. Змонтували його з Катею Лібкінд. Потім була пісня, яку уклав Льоша Мінько, а в монтажі більшого відео вже у квітні, через пів року, брали участь майже всі.
Розкажи про свою участь у виставці «Ти як?» від Українського музею сучасного мистецтва.
Для участі мене запросила Катя Лібкінд, співкураторка виставки. Вона була однією з тих, хто допомагав мені приготувати юшку з півня на літній резиденції про майбутнє. І хотіла бачити на виставці документацію цієї роботи. Робота має назву «Я беру твоє життя. Опрацювання тези». Таким чином думаю про смерть. Почала їсти м’ясо під час війни, десь у квітні, ну і значить, треба було вбивати. Я вбила півня — і ми його з’їли.
Резиденція про майбутнє. Вечерня з юшкою. Хата-Майстерня, Бабин, серпень 2022. Фото: Катя Лібкінд
Сама?
Ага. Так, в дитинстві допомагала з цією справою бабусі, тому знаю, як це робиться. Вбивство тварини, звісно, в жодному сенсі не було перформансом, просто приготувала вечерю для всіх на резиденції. Беру життя інших, щоб продовжити своє. Це постійно відбувається, і це також те, над чим мені довелося багато думати під час війни. Радію, що одні люди вбивають інших людей? Щоб це якось осмислити, торкнутися до цього, потрібно проявити конкретні дії. Але я занадто слабка, щоб піти спробувати вбити російського солдата.
Нещодавно, у зв’язку з цією роботою, мене питали, що думаю про жертвоприношення, і я трішки здивувалася. Справді, коли про цю вечерю розповідати, вона має вигляд ритуалу. Може, так і з’являється ритуальність — коли робиш спеціальну подію для здобування досвіду, який закриє твій розрив з дійсністю.
В Українському домі була виставлена вишивка — зі скетчу Каті Бучацької, який вона зробила, поки я різала півня, і традиційне намисто з битого скла, яке я купила на Косівському базарі.
«Я беру твоє життя. Опрацювання тези». Виставка «Як ти?» UMCA, Український дім, червень 2023. Відеодокументація: Катя Лібкінд
Там була і частина відеодокументації, але сам момент вбивства там не показую. Мене більше цікавили технічні деталі, різні приготування. Дуже багато конкретних речей, з якими стикаєшся, які пов’язані з досвідом вбивства. І не можеш про них ніяк дізнатись інакше, як це зробити.
Головне фото: фрагмент з мюзиклу, камера — Катя Лібкінд
