Березень — місяць театральний, адже в ньому — День лялькаря і Міжнародний день театру. 

Для режисера Назарія Паніва перший місяць весни цьогоріч іще й прем’єрний. Найсвіжіша постановка в репертуарі Франківського драмтеатру для нього стала восьмою. «Все, як ти любиш», — інтригував мене Назар за кілька днів до появи на камерній сцені «Венери в хутрі» за Леопольдом фон Захер-Мазохом: двоє акторів, психологія стосунків. 

Означення жанру вистави, вже звично для Драмтеатру, геть незвичне — атонія почуттів. Майже діагноз, адже це означає «відсутність тонусу». Відгуки, каже Назар, діаметрально протилежні: нема напівтонів — або цілковитий захват, або тотальна критика. Говоримо про це з ним у кабінеті головного режисера — цілком упізнаваному й дуже атмосферному приміщенні. Свого часу тут базувався «штаб» фестивалю Porto Franko. Саме завдяки йому студент КНУКіМ (Київського національного університету культури і мистецтв) познайомився з театром, який обрав як свій. Але, можливо, й сам театр обрав його як свого?

Часто тут буваєш? 

Зараз уже рідше, бо в кабінеті проводять англійську (театр запровадив курси іноземної мови для всіх охочих працівників). Так просто сюди не потрапиш, тому сховатись від усіх — це те, що треба.

Тут ти готував і свою «Людину з довгою тінню» — сюрреалістичну драму за мотивами творів, листів і щоденників Франца Кафки. Тоді всі стіни цього кабінету-«штабу» були обклеєні матеріалами про нього. 

Вони й досі в мене зберігаються. 

У кожному сезоні визначаю персональну виставу-фаворитку. Твоя «Людина…» — на верхівці мого топу минулого сезону. 

Скоро повернемо її в репертуар – чекаємо на Іру Онищук (акторку, яка виконала в цій виставі майже десяток різних ролей, а кілька днів тому народила сина). 

Під час роботи над цією постановкою була дуже крута атмосфера. Цієї камерної вистави на двох акторів узагалі не мало бути — театр мав інші, масштабніші плани. Але через карантин усі графіки змістилися. Почалось інше життя, виїзні вистави в дозволених для масових заходів «кольорових» зонах. От тоді й підійшов до Ростислава Держипільського з пропозицією Кафки. Він погодив. 

Пам’ятаю, що в театрі — нікого, крім нас трьох (Назара, Іри та Юрія Хвостенка). Це було гарно. Якщо порівнювати зі смаком, то вистава за Кафкою, її репетиційний процес — це щойно спечений теплий чорний хліб і львівське сало Юри (наразі — актора Львівського національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької), він привозив його постійно. Ще гірчиця. А, і багато кави! Дуже багато кави. Ми з Юрою приходили на пів години швидше, Іра могла хвилин на 15 запізнитись і з порогу: «Хлопчики, що там? Канапочки вже є? Нумо поїмо і працювати!» Так, це було прикольно.

Чи в кожної вистави є свій смак?

Щоб такий яскраво виражений — мабуть, ні. Бо то була наша карантинна традиція: зранку їсти разом, паралельно щось обговорювати. Тільки після того вже «виходили на ноги» — працювати. 

Ти працюєш у театрі вже пʼять років. Цьогоріч буде шість. А якщо спробувати описати на смак увесь Франківський драмтеатр? 

Це цікаво. Думаю, це був би багатоярусний торт. І не обов’язково кожен із ярусів саме солодкий. Але навіть якщо поділити його на цілком ідентичні шматочки, він кожному смакує по-своєму. Бо театр саме для того, щоб кожен знайшов у ньому свій смак. 

Якщо звернути увагу на жанри твоїх постановок, можна дійти висновку, що ти дуже зосередився на почуттях. Їхня атонія — це «Венера в хутрі», їй передувала лірика почуттів «Зів’ялі квіти викидають». У тебе тепер жанри «танцюють» від почуттів?

До жанрів зараз специфічне ставлення в усіх. Іван Уривський у своїй виставі «Підступність і кохання» за Шиллером (цією постановкою відкривали поточний ювілейний 85-й театральний сезон) жанр свідомо встановив — він невизначений. 

Йде відхід від класичних драм або комедій. Та якщо вже зазначати жанр, то хочеться, щоб це максимально точно вказувало, що саме відбуватиметься. 

Антиутопія «Навернений грішник» (за «Бориславськими оповіданнями» Франка) також згадалась у цьому контексті.

Офіційно це моя перша вистава на посаді режисера, до 2021-го я був помічником режисера.

І ти колись казав, що це одна з найважливіших для тебе вистав. 

Так, бо вона пов’язує мене з моїм Бориславом. Я люблю рідне місто. Коли приїжджаю, досі ходжу нашими музеями, цікавлюсь, чим місто живе зараз. Бо мені болить за нього — там мало молоді. Більшість людей, які поїхали на навчання у Львів, Тернопіль, Франківськ або Київ, уже не повертаються додому. Та розумію, що мій характер сформований саме там, через ті події, які переживав у Бориславі. Зараз я такий, який є, через мій період життя там. Тому це данина місту, в якому виріс.

Ти також виїхав із нього. Коріння тебе не тримає?

Я з дитинства — «перекотиполе», чим далі їхати, тим більше кайфу. З перших класів усе літо проводив в таборі у Долині, на Франківщині. Потім почав там працювати на громадських засадах, а згодом і як повноцінний вихователь «на ставці». Міг отак от пропадати весь сезон. 

Але навчатись ти поїхав до Києва.

Пробував різні варіанти. І до Львова подавався, і до Києва. За першим разом на акторство не вступив. У КНУКіМ провчився курс на туризмі, паралельно відвідував акторські пари майстерні заслуженої діячки мистецтв України Нінелі Биченко як вільний слухач. Нінель Антонівна погодилась на переведення до себе, проте порадила режисуру. Послухався.

Чому, як думаєш? От зараз ти б уже не уявив себе актором?

Слабко уявляю, скажімо так. Розумію, чому мене не приймали: помилки мови, дикції та зріст — я не такий аж високий, а в деяких майстрів є пунктик щодо цього. Бо кожен майстер набирає майбутніх акторів «під себе». Тобто є якісь об’єктивні причини, що в мене склались у голові. Чому режисура? Бо я показував дуже нетипові етюди. Наприклад, усі показували песиків, котиків, павуків. У мене було «Перетворення гусені». 

А до Франківська б не потрапив, якби не Porto Franko?

Я давно і багато чув про Франківський драмтеатр. А Porto Franko показав зріз усього найкрутішого. Тоді побачив, що це не просто театр — це якийсь надтеатр. Це не просто національний, академічний, драматичний, а театр, який виступає платформою для різних митців. Він не боїться пробувати нове, йде в ногу з тенденціями. 

Після років роботи він залишається для тебе надтеатром? 

Навіть більше. Тепер це наднадтеатр. Його шалені графіки, різні повʼязані з ним проєкти та навіть робота на несподіваних локаціях (той самий Пнівський замок або Піп Іван) — тут нічого не лякає. Це був перший театр, де я міг побачити Някрошюса (культовий литовський театр Meno Fortas, яким керував всесвітньовідомий режисер Еймунтас Някрошюс, у 2017-му завітав на фестиваль до Франківська з однією з останніх постановок геніального режисера — «Майстер голоду»). Раніше я дивився лише в записах і фанатів від нього, який він крутий. Театр, який може собі дозволити запросити виставу Някрошюса, це високий рівень. 

Я читала інтерв’ю режисера Івана Уривського, також випускника КНУКіМ, — він теж з’явився тут завдяки Porto Franko. Гарні фестивальні наслідки «відкритого порту» — у багатьох крутих людей саме така історія знайомства з Франківськом. А ти до того бував у місті? 

Бував, на екскурсії приїжджав (згодом, у 2021-му Назар уже й сам проводив театралізовані екскурсії Франківськом в образі патрона міста та театру Івана Франка). Моя любов з першого укусу — легендарна піца на Стометрівці. 

Ти довго й наполегливо намагався потрапити сюди. Після досвіду машиніста сцени та завпостановною частиною у київських «Золотих воротах», а також випробувань «на міцність» свого вибору, став помічником режисера. Це був компроміс? 

Насправді ні. Бо розумів: об’єктивно й чесно, КНУКіМ — не той навчальний заклад, який дає дуже потужну базу. Так, мені пощастило з майстром. Але в нас були проблеми з авдиторією — ділились із багатьма курсами. Ми намагались орендувати приміщення, щоби навчатися. Це було непросто. 

Випускникові з дипломом режисера посада помічника дала знайомство з театром не в теорії, а на практиці. Це і є та ланка між режисером і всіма службами, цехами під час виготовлення декорацій, костюмів тощо. Крім того, це можливість попрацювати з багатьма режисерами: Ростиславом Держипільським, Олексієм Гнатковським, Андрієм Приходьком, Жюлем Одрі. Та й потоваришувати під час репетицій. 

Я намагався бути причетним до випуску кожної прем’єри, щоб подивитись, як і хто працює в підготовчий період, «застільний», репетиційний. Адже кожен режисер робить це по-своєму. Це також дало багато досвіду, буквально бойове хрещення театром. У виші викладачі просто розповідають, як це могло б бути, але світ швидко змінюється, з ним — і театр.

До прикладу, старші актори й режисери, з якими спілкувався, вважають за краще попрацювати довше над виставою. В них оптимальний репетиційний період — від трьох місяців аж до пів року. Маємо зараз шалений темп, і ця тенденція — в усіх театрах: зараз на постановку є місяць, а не шість. Максимум до двох. Тобто теорія вже не надто сходиться з практикою створення вистави.

Ти колись мав уявлення, що хочеш ставити, коли станеш режисером? Щось із давно задуманого вже вдалося реалізувати?

Дуже багато всього: не сам матеріал, а ідею, вирішення, проблематику чи сценографію. Маю свою «скриньку пам’яті», до якої відкладаю дещо з прочитаного. Та щось зі скриньки вже пропало через неактуальність. 

Російське щось, із класики? 

Ні, російське — це жах! Мені завжди була не до вподоби російська література. Єдине — поставив колись Некрасова «Ось що означає закохатися в актрису». Мюзикл, і тільки через те, що треба було поставити суто класичний водевільчик. Я ще досліджував автора, виявив у нього українське коріння, мені трохи на душі легше стало. Бо я виріс в такому середовищі, де чітко розуміли, що з Росією все не ок. Як казав Олексій Гнатковський, ми виросли в теплиці — мовній, ідеологічній. Я з дитинства чув коментарі тата до новин ще з квадратного телевізора. Прислухався до розповідей дідуся, мені пощастило застати живими прадіда й прабабцю з маминої лінії — багато чув про те, що вони пережили. Це люди, яким ти довіряєш, і коли вони діляться власним досвідом, усе це відкладається у свідомості й не в’яжеться із розумінням «вєлікай» культури. 

Вони всі з Борислава? Що тобі запам’яталось?

Із сіл біля Борислава. Зрештою, це місто саме з них, кількох об’єднаних згодом, і складається. Прабабця розповідала, як ходила колядувати. Зими були ще не такі, як зараз. Вони мусили ховатися в кучугурах снігу від тих, хто мав завдання виявляти колядників. Вона передала одну колядку на мотив «Нова радість стала»: «Ірод Московський хтів нас обдурити, хотів червону зірку засвітити, а нам її не треба, хочем зірку із неба, хочемо зірку у наш край, ти нам Боже помагай…». 

А прадідусь мій був остарбайтером — його відправили до Німеччини. Розповідав про той період, і про знайомих, які пішли до лісу, в УПА. Ми багато говорили, бо мали одне хобі на двох: він мене присадив на бджолярство. Дуже любив до нього їздити, ходити біля вуликів і слухати його історії. 

В мене на тлі великої війни постійне враження, що цивільні, незалежно від статі, відчувають себе присоромленими перед військовими. В тебе немає такого відчуття? 

Є таке. Минуло понад пів року від загибелі на війні мого друга Філіпа Віннера (був актором «ЧЕсного Театру»). Ми вчилися разом. Часто з ним зідзвонювався, коли він мав час. І проговорював ці моменти, і відео з вистав скидав. Його таке підтримувало, навіть надихало. Та мені здається, хоч як би й з ким я говорив, це відчуття не пропадає, бо люди там жертвують найціннішим. У більшості є таке відчуття. Це один із факторів війни.

(тут, наче за сценарієм, вмикається сигнал повітряної тривоги) 

Коли є такі відчуття, мало б бути й бажання працювати саме з ними. Тобто брати до постановок відповідний матеріал. 

Звичайно, хочеться. Процес творення вистави для мене починається з задуму, який я досить довго виношую. Він чекає свого часу. Хочу зробити щось не так пов’язане з війною, як з нашою незалежністю взагалі: як ми здобули її, якою ціною. Часто стикаюся з тезою, що вона далась нам досить легко. Саме про це й підібрав матеріал. Поки що не можу сказати, що і як, бо він не узгоджений повністю.

Це буде твоя дев’ята вистава? 

Ні, це буде десята. Дев’ятою мала б стати «Наталка Полтавка». 

На кінець цього сезону?

Точної дати ще немає. 

В такому разі в тебе буде три прем’єри в ювілейному сезоні. Одна з яких — у співрежисурі («Зів’ялі квіти викидають»). Чому не сам, а з Ростиславом Держипільським?

Я дав йому текст «Квітів» (роман Ірен Роздобудько). Він уподобав цей матеріал. Це тема людей театру: ти бачиш багато в чому себе чи своїх колег. І спогади, пов’язані з театром, у кожного свої, але є багато спільних. Зійшлись, що треба спробувати попрацювати разом. Це було дуже круто. Раніше я працював із ним як помічник режисера. Та помічник режисера з’являється пізніше, на етапі репетицій. А тут можна більше, тісніше спілкуватись і взаємодіяти у період, який передує зустрічі з акторами. Побачити, як відбувається процес народження вистави в Ростислава Держипільського ще до першої читки. 

У вашому режисерському тандемі не було тиску досвідченішого авторитета?

Ні, навпаки, він іноді занадто переймався, чи все направду так, як я задумав. Мій перший досвід спільного творіння дуже позитивний. 

Для мене спільна творчість — це постійне зіткнення. Тим паче ти працюєш з емоціями. Хіба що аж такий урівноважений?

Я б не назвав себе спокійним. Але театр — справа колективна. Бувають моменти, коли накипає, та порозумітися можна (й треба) завжди. 

У тебе вже з’явилися «свої» актори?

Думаю, занадто мало ще поставив, аби виокремлювати, «мій» чи «не мій». Хочеться думати, що всі актори, з якими працюю, мої. Є багато людей в трупі театру тих, з ким ще не працював. Тільки коли збереться повний спектр, можна буде визначати, з ким оптимально працювати. 

Серед твоїх вистав — настільки різні спрямування. Чому був такий казковий старт («Як слон Хортон висиджував яйце» Доктора Сьюза)?

На той час, жовтень 2018-го, було безліч варіантів, які я пропонував, серед них — чимало казочок. У театру є потреба оновлювати дитячий репертуар, особливо перед зимовими святами: таким чином я закрив наш запит. 

Та все ж найбільше в тебе постановок на камерній сцені.

Мені цікаво працювати на різних майданчиках. Кожна сцена має свою специфіку. 

Маєш дуже ретельний підхід до постановок, набираєш додаткові матеріали для дослідження. Мені впадає у вічі й зміщення акцентів — з авторських на ті, що є дражливими для тебе. 

Кожен режисер, знайомлячись із твором або створюючи інсценізацію, передусім акцентує не там, де наголосив автор, а там, де щось відгукується в ньому. Намагаюсь це загострити, вивести на перший план, аби ця тема йшла «червоною лінією» впродовж усієї вистави.

Мені важливо знайти й підкреслити щось таке, що в автора, можливо, було другорядним. 

У відгуках глядачів здебільшого присутні критерії «сподобалось — не сподобалось», «зачепило — не зачепило». Для тебе важливіше масове публічне визнання чи менше, але глибших відгуків професіоналів?

Професіонали — це досвідчені глядачі. Мені цінні усі думки стосовно того, що роблю. Потрібна певна вибірка, щоби з’єднати все в одне для себе. Іноді в процесі репетицій виникають сумніви: чи зрозуміє це глядач? Окремі речі є принциповими для мене, їх хочеться реалізувати, тому пріоритет «зрозумілості» свідомо посувається на користь особистої важливості. Найнесподіваніше те, що найзакрученіші в репетиційному моменті речі глядач одразу зчитує — і зчитує правильно, так, як ти хотів. 

Є вистави, які вважаються «попсовими» та комерційними. До них скептично ставляться ті, хто вважають себе досвідченішими театралами. Буває, що вистави ставлять на догоду глядачам? 

Це звичайне планування. Театральний сезон, зокрема цей, має ухил до європейських авторів і режисерів. Адже це ще одне підтвердження того, що ми, як театр і країна загалом, є в європейському контексті. 

У процесі планування кожного сезону намагаємося визначити, чого саме потребує театр зараз і на чому варто закцентувати. Так з’явилися «У джазі тільки дівчата» — була гостра потреба в комедіях, аби відволікти людей хоч трохи. Пару годин, проведених в «іншому світі», здатні підзарядити людей, що необхідно, аби реагувати на виклики, котрі підсовує реальне життя. Це був, мабуть, компроміс, адже не дуже люблю комедії. 

Я довго шукаю свої постановки. Здебільшого влітку, в міжсезоння, під час канікул, коли багато читаю, шукаю, передивляюсь. Намагаюся, коли роблю вистави, розуміти, хто сидітиме в залі. Коли ти не запрошений, а штатний режисер, то повинен брати до уваги те, що потрібно твоєму театру та глядачам у твоєму місті. Бо тут, у громаді, можна виставою показувати необхідне людям, серед яких ти є. 

Чи немає в тебе певних ревнощів до європейських режисерів? На кшталт «я теж хотів зробити цей матеріал, і я краще знаю публіку та те, що вона сприймає». 

Проблема професійного погляду на виставу чи фільм є в більшості режисерів та акторів. І ти завжди моделюєш — а як би я зробив? Немає відсторонення і споглядання, які має глядач. Ці думки в голові не замовкають. 

Але те, що наш театр знайомить місцевого глядача з режисерами звідусіль, дуже круто, адже це зовсім інша естетика. Не було в нас можливості поїздити і подивитися це в Європі, проте вона з’явилась тут і саме зараз. Я, звісно, переглядав іноземні вистави в записах, але, як з’ясували всі в час карантину, відчуття не ті. Живий перегляд, нові імена, прийоми, засоби, режисерський почерк… Як і чому вони зробили щось саме так, звідки черпають окремі моменти — з дитинства, з місця, де жили, з власного досвіду чи спілкування, — такі питання виникали найчастіше. Після репетицій можна з ними це обговорити, чимало в них навчився. Тому це плюс і для мене, і загалом для театру й глядачів. І за акторів тішуся: в них є можливість попрацювати в найнеочікуваніших ролях і жанрах. Іноді дивлюся й сам не вірю: невже так можна ставити й зіграти? Тому і ревнощів немає.

Що ти зараз читаєш? 

Не можу сказати! Бо не можу поки спойлерити. Загалом інколи перечитую Орвела, нещодавно також «Коняку Фокслі» Роальда Дала.

В українській класиці ти рвонув від «Вовчихи» Ольги Кобилянської в минулому сезоні до Івана Котляревського і його «Наталки Полтавки» в цьому. Чим зумовлений такий вибір?

Я бачив багато «Наталок». Крутий матеріал, і є можливість виокремити цікаві теми, та трохи сумно за нього через шароварщину, в яку вона постійно влізає. Давно час відходити від того, що нав’язала нам чужа ідеологія. Чомусь та естетика перекочувала в мистецтво й культуру вже незалежної країни, тож молодь уникає подібного матеріалу як очікувано нецікавого. Хочеться поставити «Наталку» в сучасному контексті, витягши її нарешті з шароварного болота. 

Тут ти хочеш іти проти стереотипу. А у «Венері в хутрі» — пішов за ним. Як на мене, те, чого глядачі чекали від творчості Захер-Мазоха, вони й отримали: батоги у реквізиті та шкіряну стилістику костюмів. 

Так, і це єдине, що ми знаємо про Леопольда фон Захер-Мазоха. Переважно це перша асоціація з письменником, який, на мій погляд, дуже недооцінений. Про його патріотизм, тісний зв’язок з Україною ніхто не згадує наразі. Проте мені подобається, коли глядачі після вистави кажуть: «треба почитати». З’являється зацікавлення самим автором. 

Свідомо зробив саме таку постановку, щоб підштовхнути глядача до пошуку «свого Мазоха». Закцентував на співзалежних стосунках. 

Сам ти мав подібний досвід?

Так. І, як кожен режисер, щось своє кидаю в простір і підкреслюю. Тому й помітив це в Мазоха. 

Раніше не розумів цього терміну. Але багато розмовляв із дівчиною на цю тему, вона цікавиться психологією. Плюс проконсультувався зі знайомою психологинею — і так, це те, про що мені йдеться у Мазоха в «Венері в хутрі». 

Зміни в героєві вистави відбуваються без втручання фахівців, а через його внутрішню роботу над собою. Для мене це — майже диво. Навіть закралось враження, наче ніякі це не зміни, а лише «гра у них», аби утримати кохану, яка відверто артикулює свої вимоги до партнера. 

Не хотілося заганяти глядача у чорноту безвиході. Тому є місце й диву.

Люди наразі часто свідомо, через війну й «невчасність», пригнічують свої потреби, відкладаючи розв’язання особистих проблем як «неважливих» на «потім», «до кращих часів». Адже є важливіші справи. Відкладені в найтемнішу скриню, ці справи не зникають, нагромаджуючись до таких масштабів, що можуть і звалити з ніг.

А потім буде значно важче підійнятись — через оту вагу, котрої все набуло. Тому вирішив когось, можливо, підштовхнути, показавши, що вихід є, просто потрібно працювати й над цим. Життя не відкладається.