2-8 липня в Івано-Франківську відбулася Лабораторія драматургії НСТДУ, де драматургів та режисерів навчали, як писати про війну.
Ми запитали в кураторки лабораторії Лєни Лягушонкової, якими мають бути п’єси на тему російсько-української війни, як їх писати, не переходячи межі, і яка загалом ситуація з українською драмою.
Серед цілей лабораторії є створення актуальних якісних п’єс на тему російсько-української війни. Якими, на вашу думку, мають бути такі пʼєси?
Російсько-українська війна відрізняється від воєн, які були в минулому та велися іншими країнами, бо це перша в XXI столітті повномасштабна війна в Європі. Мови, якими описували попередні війни, не працюють. У нас дуже часто ще діє мова Другої світової війни. Поки за «залізною завісою» розвивалися інші напрямки мистецтва, тут був соцреалізм. Це нас травмувало, витравило решту мов. Бачу, що це впливає на тексти про війну.
Це як протоколи, за якими працюють з американськими військовими: вони не діють з нашими. Бо американський військовий служить в іншій країні, а нашого, мобілізованого чи добровольця, відправляють в Бахмут. Це абсолютно різні речі.
Ми не можемо ставити перед собою глобальне завдання вирішити все й одразу, але хочемо створити платформу, на основі якої можна буде розвивати те, як ми будемо говорити про цю війну. Є речі, які нам не подобаються, — наприклад, пиво «Буча». Вони існують і в драматичних текстах, і в літературних. Нам треба окреслити якісь канони, визначити, що саме нам не подобається, щоб знайти цю спільну мову.
Станом на 2023 рік, мабуть, недоречно казати про те, що «зарано брати такі теми в роботу», але теми повномасштабної війни, окупації, втрат тощо — все ще дуже болючі для неймовірно великої кількості людей в Україні. Тож як писати такі пʼєси?
Мені здається, кожен драматург, як особистість та творча людина, повинен сам вирішити, як це робити.
Звичайно, ця тема болюча. Але якщо взяти історію України, який період у нас не болючий? Такого просто нема.
На жаль, нам треба писати це тут і тепер, бо не знаємо, що буде завтра. Дуже багато наших подій загубилося. Одна історія була гіршою за іншу: за Голодомором була Друга світова, за Другою світовою — репресії й так далі. Ми ще не відрефлексували старі травми, які накладаються на нові. Не можемо це проговорити — воно стає клубком у горлі.
Або ще гірше: нашу історію розповідають за нас. Люди у світі, за кордоном, часто говорять не нашими словами, а словами наших ворогів. Маємо повернути собі своє право говорити, розповісти свою історію.
Наша історія — важлива. Жоден її період не має згубитися чи покритися пісками забуття. Перевага драматургії в тому, що це дуже швидкий жанр. Роман потребує часу, виношування, якоїсь рефлексії. Найкоротший час, за який я створила п’єсу, — один день. Драма — це швидка рефлексія, як і поезія.
Минулого року в літературній сфері був щонайменше один гучний скандал — через роман «Буча», який хотіло видати КСД, але відмовилось після суспільного обурення. Роману та його авторці закидали «танці на кістках» і гайпування на темі. Водночас зараз йде вистава Наталки Ворожбит «Зелені коридори», і я не бачила, щоб її звинувачували у гайпі. Де, на вашу думку, проходить межа між тим, як можна використовувати тему війни у творчості й тим, де це вже за гранню?
Кожен митець, людина, яка має слово, мусить сама для себе вирішувати це. Офіційно, що не заборонено законодавством, те дозволено. Але є людські межі, які людина мусить сама для себе встановлювати.
Для мене було б «ту мач» говорити про війну заради війни. Грубо кажучи, торгувати війною. Але не порушувати цю тему ми не можемо.
Напевно, є різниця, що розповідати західній аудиторії й українській. Мені не подобається, коли звинувачують у гайпі, бо зазвичай це слова консервативного суспільства, яке хоче, щоб все було спокійно. Людей, які виросли в СРСР, коли вся культура була деполітизованою. Культура і мистецтво мають бути небезпечними. Такі вистави можуть когось затригерити, мусимо попереджати про це. Але вони мають бути створені.
Чому для проведення цієї лабораторії обрали саме Франківськ?
По-перше, безпека. В Україні немає взагалі безпечних місць. Але є менша ймовірність, що у Франківську щось станеться.
Також гадаю, що Івано-Франківськ — місто з доброю театральною традицією. Для учасників і учасниць це — можливість піти в театр.
Учасники та учасниці лабораторії. Фото: Дмитро Леончук
Яка подальша доля творів, створених на цій лабораторії? Чи є, можливо, якісь домовленості з тим, куди підуть написані та зрежисовані пʼєси?
У нас шість драматургів, шість режисерів. Це вперше працюємо у такому форматі. Раніше у нас була лабораторія суто для драматургів.
Драматурги — флагмани, які ведуть. Режисери йдуть за ними, щоб насамперед навчитися співпрацювати з драматургами. Бо фігура драматурга виключена зі штату театру взагалі.
Хочемо, щоб драматурги, які прийшли зі своїми ідеями, під час лабораторії здобули знання, які їм допоможуть оформити ці ідеї. Ми дамо час до другої резиденції, яка буде, скоріш за все, наприкінці вересня, щоб вони зробили перший драфт своїх п’єс. Під час другої резиденції будемо обговорювати написане, коректувати. У разі потреби будуть залучені спеціалісти.
У жовтні у нас запланована презентація цих шести проєктів, під час якої режисер і драматург будуть обʼєднані в пари. Це будуть перформативні читання на фестивалі сучасної драми. Сподіваємося, що на цей фестиваль прийдуть представники театрів — і зможуть обрати собі створені п’єси.
На вашу думку, яка зараз ситуація з українською сучасною драмою? Наскільки складно/легко потрапити в театри зі своєю драматургією?
В Україні з цим важко. Ми знаходимося в стані «пікірувального бомбардувальника». У мене, наприклад, були заплановані три прем’єри на 2022 рік, де вже був продаж квитків. Перша мала бути 27 лютого.
Інші мої проєкти, на жаль, блокуються в Україні. Але працюю в Європі, і там, на щастя, ситуація з українською драмою набагато краща, ніж в Україні. Зробила один проєкт в Німеччині, два — в Польщі. Зараз я у Фінляндії, але там принципово не співпрацюю з театрами, бо там росіяни. На жаль, така ситуація. Вони не прибирають з проєкту росіян, навіть якщо кажеш: «Я не буду співпрацювати».
Але я чую відгуки своїх колег. Українському драматургу проблематично потрапити на сцену, якщо він початківець і не має імені. Хоча є винятки. НСТДУ проводила фестиваль читань сучасної драми. Багато театрів до цього долучилися. На жаль, не всі театри взяли в роботу п’єси, які вони отримали. Відсутність ліфта, який би довозив пʼєси до театру, — це загальна проблема.
Головне фото: Björn Klein
