16 вересня в Івано-Франківську відбудеться допрем’єрний показ фільму «Ластівки, даю зелене світло!» — документальної стрічки про Олександра — ветерана, який після важкого поранення вчиться жити наново на кріслі колісному та Еліни — фотографки й волонтерки, яка пересувається на кріслі колісному з дитинства. Вони познайомилися під час реабілітації Олександра, а тепер разом будують нове життя в Івано-Франківську.
Напередодні показу Анастасія Курінська поспілкувалася з режисеркою Діаною Анікєєвою та продюсеркою Надією Парфан про роботу над фільмом.
Як виник задум фільму? Хто головні герої, як ви їх знайшли?
Діана: Це мій другий короткометражний документальний фільм. Він про закохану пару на кріслах колісних. Головна героїня — Еліна. Вона фотографка, волонтерка, на кріслі колісному з дитинства. Ми з нею дружимо з 2019 року. Поруч із нею я не задумуюся про те, що це людина з інвалідністю.
Саша — військовий, який отримав важке поранення в Бахмуті наприкінці 2022 року. Вони познайомилися в лікарні, коли він проходив реабілітацію, і закохалися майже з першого погляду. Він теж на кріслі колісному, але в нього набагато важча ситуація: він паралізований нижче грудей, і одна рука не повноцінно функціонує.
Коли я познайомилася з ними, зрозуміла, що їхня історія настільки важлива й надихаюча, що про це треба зняти кіно. Щоб, можливо, для когось це стало б прикладом, що життя після поранення не закінчується, і кохання може бути додатковою опорою і стимулом жити далі.
Еліна та Саша одразу погодилися взяти участь?
Діана: Через деякий час після знайомства із Сашею я їм це запропонувала, і вони одразу погодилися. Для Саші важливо поділитися своїми історією та шляхом. Бо, на жаль, дуже багато ветеранів зі схожою травмою залишаються жити в одній квартирі з доглядом і майже нікуди не виходять.
Саша завдяки Еліні краще адаптувався до життя. Вони ходять на прогулянки, подорожують, будують спільні плани. І для них також важливо поділитися своєю історією.
Діана, Еліна та Сашко
Надіє, як відбувалася ваша співпраця з Діаною?
Надія: Ми познайомилися з Діаною, коли вона робила свій попередній фільм — «Розкажи мені казочку». Вона прийшла до мене на платну консультацію, і мене вразили історія, матеріал і її підхід: працьовитість, наполегливість, а поряд із цим — коректність і повага. Для мене це фундаментальна цінність і, на жаль, дуже рідкісна, тому людину, яка так ставиться до тебе і до твоєї роботи, відразу видно. І я вирішила не брати з неї грошей, а просто допомогти. Так ми почали працювати як команда — режисерка і продюсерка.
Пізніше Діана розповіла, що почала знімати нову історію про свою подругу на кріслі колісному та її хлопця-ветерана в процесі реабілітації. Мені здалося, що це цікава історія, а також, що в неї є потенціал знайти підтримку.
Зараз Діана також працює як наша джуніор-продюсерка. Ми робимо ще кілька проєктів разом і почали співпрацювати як колеги в межах продакшену «Фаланстер» [Phalanstery Films — українська незалежна кіностудія з Києва, заснована у 2017 році режисеркою та продюсеркою Надією Парфан та продюсером Іллею Гладштейном, — прим. ред.].
Я дізналася про цей фільм як «Життя на двох». Щойно ви зазначили іншу назву — «Ластівки, даю зелене світло!». Я так розумію, що перша назва була робочою?
Діана: Як у кіно буває, проєкту зазвичай треба дати робочу назву. І на той момент, ще на початку розробки фільму, це була універсальна назва, яка мені здалася коректною. Але коли вже монтуєш документальний фільм, може змінитися і сама історія, і, відповідно, назва. «Ластівки, даю зелене світло!» — поетична назва. Вона народилася з репліки Еліни в одній сцені, де герої роблять ремонт у власній квартирі і приходять подивитися, що вже зробили працівники. Саша каже, що ластівки хочуть збудувати гніздечко на веранді, на балконі. Еліна це почула, зраділа і сказала цю репліку.
Для мене це назва про надію, світле майбутнє. Про те, що їх очікує щось хороше, і нас усіх теж. «Життя на двох» — доволі сумна назва, як на мене.
Герої жили на Вінниччині та в Києві, але обрали для спільного життя Івано-Франківськ. Чи розкриваєте ви причини переїзду, і як саме простір міста стає тлом для їхньої історії?
Діана: Оскільки це короткометражний фільм, я вирішила не давати багато простору саме цій темі. Сконцентрувалася на героях і здебільшого на історії Саші.
У фільмі про це напряму не йдеться, але ми бачимо труднощі, з якими герої стикаються: багато місць, де вони не можуть проїхати на кріслах колісних через непокладену дорогу або відсутність пандуса.
Але щоб повноцінно розкрити цю тему, це має бути або повнометражний фільм, або журналістський матеріал. Я вирішила зосередитися саме на персональних історіях — на тому, які вони люди, які в них стосунки.
Скільки часу тривала робота над фільмом?
Діана: У листопаді буде рік. Так вийшло, що фільм під час розробки отримав підтримку від Українського культурного фонду. Через це виникли дедлайни, тож зйомки тривали менше, ніж мені б хотілося. Але я розглядаю варіант у майбутньому продовжити цю роботу.
Чи були складнощі з фінансуванням? Плануєте шукати міжнародних співпродюсерів для повнометражної версії?
Надія: Ми отримали невеликий грант Українського культурного фонду, у якого є програма підтримки митців з інвалідністю. Оскільки наша героїня є співавторкою, у нас вийшла така колаборація. За рахунок цього гранту ми змогли покрити частину витрат на виробництво.
Складність тут не стільки у фінансуванні, скільки в тому, як працює УКФ — зокрема, у стислих термінах і додаткових бюрократичних зобов’язаннях. За відведений період потрібно і зробити фільм, і встигнути чимало презентаційних та комунікаційних активностей: гроші йдуть не лише на виробництво, а й на SMM-менеджера, проведення презентації, бухгалтера, адміністративну роботу.
А для кіно, тим паче документального, потрібен час — і ніщо так не шкодить якості фільму, як поспіх.
Життя йде за своїми законами, це не рекламний ролик, де прийшов, дістав сценарій — і за день зробив усе за планом. Тому версія, яку ми готуємо зараз, трохи форсована, це швидше work in progress.
Ми подалися на інші невеликі гранти і чекаємо відповіді. Тому, як буде далі вестися робота, залежить від того, чи буде в нас якась ще підтримка і можливість оплачувати роботу. А зараз нам треба пройти цей етап, відзвітувати і трішечки видихнути, бо все це відбувається в екстремальному темпі. Ми маємо це завершити, а далі — озирнутися назад: зрозуміти, що ми зробили, чи задоволені результатом і чи хочемо продовжувати, і як.
Оператор Пилип Доценко відомий методом довготривалого спостереження — чи застосовували ви цей підхід і в цьому проєкті, зважаючи на короткий хронометраж?
Діана: Є різні підходи до зйомок документального кіно. Є підхід, де режисер режисує певні сцени, просить героїв щось робити. А є підхід більш довготривалого спостереження, де фільм народжується природно: коли ти багато часу проводиш із героями, багато їх знімаєш, вони можуть природно розкритися, і фільм створюється сам із їхнього життя. Але для цього треба більше часу. На мій погляд, така документалістика цінніша й цікавіша.
З Пилипом ми одногрупники, вчилися в майстерні Буковського [український кінорежисер та актор – прим. ред.], і в нас із ним досить схожі смаки в кіно. Мабуть, це допомогло стати такою гарною командою — ми однаково дивилися на процес зйомок.
Надіє, фільм входить до циклу Takflix Originals — чим цей цикл відрізняється від інших ваших продюсерських проєктів, і як ви обираєте історії для нього?
Надія: У мене не так багато продюсерських проєктів, і, власне, Takflix Originals, мабуть, головний із них. Зараз я в активній фазі продюсую два короткі метри. Один із них — Діанин, про який ми говоримо, «Ластівки, даю зелене світло!». Ще один — фільм Артема Юрченка «Один день Татарина». Окремо від Takflix Originals є повнометражний фільм Пилипа Доценка «Вечірня школа», який ми співпродюсуємо з Діаною. І ще «Перша форма» Артема Юрченка — україно-французька співпродукція.
Усі короткі метри, з якими я працюю, мають певну схожість — можливо, через дуже обмежені бюджети, стислі терміни й велике навантаження.
А цей фільм відрізняється тим, що він дуже ціннісний і йде з особистої режисерської потреби Діани розповісти цю історію. Тобто це не кон’юнктурне чи продюсерське рішення, а режисерська мотивація.
Надіє, ви заснували Phalanstery Films і Takflix, а також продовжуєте знімати самі — як ви розподіляєте ролі режисерки й продюсерки, і чи не заважає одне іншому?
Надія: Це різні проєкти, хоча вони в певній екосистемі.
Бувають фази, коли поєднання цих ролей дуже заважає. Зараз я завершую активну фазу виробництва коротких фільмів Діани та Артема і далі зосереджуся на ролі режисерки, бо в мене починається активний препродакшн мого ігрового, можна сказати, дебюту.
Я розподіляю ролі, залучаючи колег. Дуже вірю в кооперативну форму виробництва — коли ми по черзі режисуємо і продюсуємо одне одного. Мені здається, це класний підхід і за ним майбутнє.
Мені комфортно переходити між ролями, і мені здається, що це позитивно впливає на процес — він стає справедливішим, чутливішим та уважнішим. Це дві ключові ролі в кіно, і коли побуваєш в обох, розумієш їхню специфіку. Мені здається, режисерам / режисеркам дуже корисно спробувати побути продюсерами / продюсерками, а продюсери з режисерським бекграундом теж стають чутливішими. Може, це не завжди фінансово успішне кіно, але з ціннісної, людської точки зору — це гарний підхід. Я мрію зібрати команду людей, з якими можна мінятися ролями, де важливіше не хто ким є, а що ми робимо, у що віримо, що нас надихає, змінює світ на краще. А ролі вже підбираємо проєктно — це такі тактичні цілі.
Що зараз вас цікавить як творчинь — ігрове кіно чи документальне? Як ви ставитеся до розмиття жанрових кордонів? Чи використовуєте цей прийом у роботі?
Діана: Мені ближче документальне кіно. Ігрове я люблю дивитися, а створювати мені хотілося б усе ж таки документальне. З кількох причин. По-перше, це час, у якому ми живемо: зараз стільки неймовірних, дивовижних історій, і в позитивному, і в негативному сенсі. Вони заслуговують на те, щоб їх задокументували, залишили в історії для майбутніх поколінь. З іншого боку, документалістика — це особливий медіум, через який можна досліджувати і світ, і людей, і їхні стосунки.
Ігрове кіно — це все-таки більше про майстерність сценаристики. А документальне — про побудову довготривалих стосунків із героями і спільну з ними творчість. Мені це ближче. Мабуть, це моя сильна сторона: побудувати стосунки з героєм, допомогти йому розкритися і вибудувати історію в перспективі.
Загалом я ставлюся позитивно і до гібридного кіно також. Але сама ще не пробувала це робити — наразі тільки документалістика.
Але треба враховувати, що коли з’являється камера, вона в будь-якому разі впливає на простір: на те, як себе веде герой, як він себе почуває. Тому це однаково певне втручання в природний хід життя.
Надія: До розмиття кордонів між ігровим і документальним кіно я ставлюся добре. Раніше я використовувала елементи постановки в документальних фільмах, тому вони мали якийсь відсоток сценарної роботи та ігрового кіно.
Тут є певний спектр. Є доку-фікшн [гібридний жанр, який поєднує риси документального та художнього кіно – прим. ред.], є мок’юментарі [жанр художнього кіно чи телебачення, у якому вигадані події навмисно подаються у стилі реального документального фільму – прим. ред.], а є реконструкція, коли ігровими засобами відтворюєш щось дуже конкретне й документальне. На цьому спектрі я раніше була ближче до документалістики — відштовхувалася від реальності, фактів, подій, які відбувалися в житті, а коли не було змоги зафіксувати, вдавалася до ігрових засобів.
Я вважаю, що це цілком нормально міксувати. Але бачу певні ризики й небезпеку, коли ігрові фільми називають гібридними чи документальними. Це викликає в мене скепсис. Межа тонка, але я її для себе відчуваю. Я проти підміни понять. Ми маємо бути чесними як творці, щоб не вдаватися у світ постправди, і вміти відрізняти своє суб’єктивне й авторське від того, що створене реальністю.
Водночас зараз я як режисерка відчуваю скляну стелю в документалістиці — впираюся в кордони, які не можу пробити, і тому не можу реалізувати деякі задуми. Тому мені зараз цікаво попрацювати з ігровим кіно. Подивимося, що буде. Це такий експеримент, відкрите питання.
В анонсі йдеться про намір перетворити цю історію на повнометражний фільм. Які саме лінії чи соціальні теми виявилися затісними для короткого метра і потребують розгортання?
Діана:
У короткому метрі дуже важко розкрити обох героїв — просто мало простору. Тому я сконцентрувалася на історії Саші як військового і на невеликому шматку його життя в реабілітації.
Мені хотілося б розкрити і шлях Еліни, бо в неї теж досить цікава і непроста доля. Вона на кріслі колісному з п’яти років, перебула в окупації на Херсонщині, і в неї унікальний досвід у плані самореалізації. Вона дуже талановита, реалізувалася як фотографка, колись робила мені фотосесії. Я справді була здивована, наскільки крісло колісне цьому абсолютно не заважає.
Друга важлива лінія — те, що відбувається із Сашею зараз. Пройшло майже чотири роки після поранення. Фізично він ніби пройшов реабілітацію в лікарнях, але реабілітація триває у повсякденному житті. Наприклад, він казав, що коли тиждень не виходить із квартири, дуже сильно відкочується у фізичних успіхах, яких досягнув. Також після таких важких поранень важлива психологічна реабілітація, і вона триває багато років — Саша сам казав про мінімум шість. На жаль, багато людей закінчують життя самогубством, бо не можуть прийняти своє нове тіло.
Саша досі перебуває в процесі прийняття. Він шукає себе в цивільному житті: у війську в нього була доволі маскулінна посада, снайпер, а зараз йому треба повністю переосмислити цей шлях. Наприклад, він планує здобути освіту психолога, щоб стати військовим психологом, шукає можливості для заробітку, бо пенсії, яку він отримує, на жаль, недостатньо, щоб покрити всі витрати.
За цим шляхом теж було б цікаво й важливо спостерігати, тож тут є потенціал для повного метра. Але насамперед це залежатиме від героїв — наскільки їм самим буде хотітися, наскільки для них буде важливо продовжувати цей шлях. А для мене — чи знайду я фінансові можливості для зйомок. Бо хоч це й набагато дешевше, ніж знімати ігрове кіно, ресурси все одно потрібні.
Надіє, що саме, на вашу думку як продюсерки, підтримує рішення розвивати цей матеріал далі?
Надія:
Робота під тиском змушує ухвалювати погані рішення, тож зараз ми таких рішень не приймаємо. Нам потрібен час — мені здається, добра документалістика ніколи не робиться поспіхом і завжди вистоюється й вивірюється часом.
Це рішення залежатиме передусім від того, як ми почуватимемося після того, як зробимо цей шматок роботи і повернемося, щоб незаангажовано на нього подивитися.
Ми вже говоримо з одним фестивалем, є попередній інтерес. Чекаємо остаточної відповіді та сподіваємося, що це буде допрем’єрний показ версії, зробленої в межах гранту УКФ. Але цей грант і його умови не забороняють нам продовжувати роботу — і над коротким метром, і над повним.
Яка була реакція Еліни і Саші на фільм, коли їм його показали?
Діана: Я, безумовно, показала їм драфт, бо для мене було важливо, щоб вони затвердили матеріал. Дуже сильно переживала, але їм сподобалося, вони сказали, що в них немає жодних зауважень чи коментарів. І вони були щасливі від того, що завдяки цьому фільму вдалося зберегти дуже важливі моменти їхнього життя, що вони зможуть завжди до нього повернутися, переглянути через багато років. Для них це має додаткову цінність.
Яка доля чекає на фільм далі? Чи планується прокат, покази за кордоном?
Діана: Про закордон поки мова не йде. Будуть офлайн-покази у Львові, Франківську, Дніпрі, і трохи пізніше — у Києві. Але це будуть покази не в кінотеатрах, а в певних просторах: наприклад, у Львові — в Superhumans, в Івано-Франківську — у цивільно-ветеранському центрі.
Як просувати фільм далі, залежатиме від продюсерки Надії Парфан. Можливо, ми будемо відправляти його на міжнародні фестивалі.
Надія: Прокат коротких метрів — цікаве питання. У кінотеатральний прокат виходять фільми з міжнародними сейлз-агентами, прем’єрами на фестивалях класу А, великими бюджетами й складною структурою виробництва. Це не той випадок — у нас дуже скромний бюджет.
Ми вже багато про це говорили: прокат навряд, принаймні цієї версії. А покази за кордоном плануємо і працюємо над цим. Зараз не можу анонсувати щось конкретніше, нам потрібно трохи часу.
Фото надані комунікаційницею проєкту Терезою Лащук.