Прихід нової генерації в літературі засвідчує «Ніжний Вал» — антологія наймолодшої української поезії, до якої увійшли 37 поетів та поеток. Серед них четверо франківських поетів: Богдан Гасюк, Степан Пенкалюк, Тарас Ріль, Богдан Кирста. Вони розповіли, як бачать себе та час, чи відчувають тяглість поколінь і чи є необхідність читати поезію зараз.
Яким ви бачите нинішнє наймолодше покоління української поезії? Чи обʼєднує їх щось?
Степан Пенкалюк: Ми сміливі/розкуті/відверті, а тому відчуваємо і передаємо тонко, правдиво. Думаю, об’єднані тим, що пишемо на великому зламі тисячоліть — і намагаємося рефлексувати про це: пандемія, війна, втеча світу у все глибші нетрі віртуального, становлення нової моралі, зміни, зміни, зміни, цифри, цифри, новини, яких аж надто багато, — достатньо для того, щоб захлинутися. І от ми кричимо про це, бо наш крик — це наше повітря, що рятує. Звісно, ми кричимо і про внутрішнє, якого теж удосталь. Звісно, ми й прагматичні. Звісно, кожен хоче витворити свою поетичну мову, свій голос; ословити головне для свого покоління, прописати нерв. І, звісно, ми — українські автори, тож розуміємо відповідальність і місію, і розуміємо нащо ми.
Тарас Ріль: Наймолодші поети — ефективні, або не дуже, егоцентрики.
Нас точно об’єднує спільний рід діяльності, гонитва за чуттєвістю чи інтелектуалізмом, мажорно: травма війни та ковіду, і десь поміж тим — розгубленість: «А що робити далі?».
Богдан Гасюк: Признатися, ще не бачу це покоління «якимсь», але воно безперечно уже є. Це потверджують навіть представники попередніх ґенерацій, зокрема Василь Герасим’юк чи Петро Мідянка, з якими маю можливість спілкуватись (до слова, я і Степан Пенкалюк якраз і представили Герасим’юку наймолодшу ґенерацію, не в похвалу собі, звісно, сказано: мається на увазі, що обоє ми є авторами антолоґії), і які засвідчують з’яву наступників, а все-таки, як на мене, «горішнім», так би мовити, видко краще.
Знов-таки, цього покоління ще не бачу, але відчуваю, намагаючись намацати той пульсуючий нерв молодої поезії, котрий вирізняється й увиразнюється. Власне, у травні проводив лекцію про те, що вирізняє моє покоління. І найперше, як на мене, — це поетична мова, з допомогою якої автори передають своє світобачення, а за нею уже й ідейність.
Що об’єднує (на моє велике здивування, Віталій Білозір і Вано Крюґер проговорили це в передмовах, хоч ми з ними про це «до бесіди не ставали», отже, думка народжена осібно, але є тотожною) — переосмислення релігійности й віри взагалі. У всіх авторів багато бога, але не «візантійського Саваофа», чи якогось иншого, конкретного, а збірного його образу. Власне, віра авторів є синтезом різних релігій і течій, подекуди вони пропонують якийсь свій варіянт «бога», що є дуже цікавим явищем і що, переконаний, стане цікавим матеріялом для дослідження майбутнім науковцям.
Є й инші риси, які об’єднують, хоч автори діялоґу не ведуть і не завжди один одного знають (про більшість поетів сам дізнався лише завдяки антолоґії, приємно подивувавшись насправді, що ось вони такі є), але покоління, знов-таки, безперечно є, хоч це ще процес викисання все-таки, тому зараз складно щось виснувати, тим паче перебуваючи в процесі отого самого «викисання». Насамкінець, переконаний ще в тому, що на питання «Камо грядеши?» ми, як і наші попередники сто літ назад, відповідатимемо: «До джерел!»
Богдан Кирста: Найперше, що треба зауважити: це покоління, яке народилося в новому тисячолітті, в незалежній країні, яка не просто створилася, а вже встигла трохи обрости, в якій вже вдалося зміцнити певні кістки. Разом з тим, це покоління, яке припало на епоху змін — і це важливий історичний контекст, який сформував його. Учасники антології — учасники цього покоління — є вільнішими у своїх поглядах і мають менше страху у своїй поезії.
Разом з тим, якщо брати, наприклад, умовно покоління 2010-ків, різниця в тому, що наші попередники більше йшли в натуралізм — як в протест і бажання довести цю свободу. Зараз вже немає бажання довести свободу, є можливість нею користуватися.
Їх об’єднує тематика, тому що поету важко жити, не реагуючи на те, що відбувається в його просторі, країні. Також об’єднують певні символи, так би мовити. Не архетипи, а саме символи. А ще — своєрідна ніжність. Тому й назва збірки — «Ніжний вал», вона проявляється у самому звучанні тексту.
Чи відчуваєте тяглість поколінь української поезії? На когось, може, взоруєтесь — серед наших чи західних авторів?
Богдан Гасюк: Тяглість відчуваю, не тільки про себе кажучи, але й про инших поетів моєї ґенерації, хоч детально не розписуватиму. Скажу лиш, що всякий піїта, як на мене, мусить мати за спиною тил, так би мовити: тих, хто був «прежде», тобто, власне, відчувати (дуже точне слово в цьому контексті) тяглість, бо «родная словесность» не може існувати удільними князівствами, вона єдиний орґанізм. Щодо «моїх», то це вже згадуваний Василь Герасим’юк, Василь Стус, а також прозаїки (все-таки я ще й прозаїк) — Портяк і Стефаник, теж Василі (властиво, мене люблять записувати в наступники «Покутської трійці»). Є й инші — Ірина Вільде, Марко Черемшина, Ігор Римарук чи Олег Лишега. У нас є на кого взоруватись, лиш голову підвести б.
Богдан Кирста: Насправді відчуваю певну тяглість, але вона проявляється не так по всій країні, як більше по містах. Дуже відчувається певна літературна школа, яка належить тому чи іншому регіону, тій чи іншій місцевості. До прикладу, яскравими для мене є представники Харківської літературної школи, які часом наслідують представників Харківщини 1990-х або навіть і раніше. Це відображається як в темах, образах, так і в загальній поетиці. Серед представників Івано-Франківщини можна зустріти тяглість також з попередніми поколіннями.
Тут ще цікаво те, що можемо відслідковувати в деяких містах певний феномен — його можна вирізняти, можемо провести оці паралелі. Гадаю, якби ми розуміли поетичний феномен кожної місцевості, це було б відчутніше. А так можемо тільки здогадуватись по тому, що найбільш помітне.
Знову ж таки, ми насправді живемо в епоху Жадана. Тому багато молоді, коли береться, наприклад, писати, хоче чи не хоче, а десь наслідує його творчість. Є початківці, які наслідують Ліну Костенко — якщо йдеться про тих, хто тільки береться. Якщо мова про сформоване покоління наймолодшої української поезії — часом можна знайти певні посилання на Розстріляне покоління і на епоху митців 1970-х, 1980-х. Власне, отой певний унікальний голос, який вже присутній.
Якщо казати про авторів, на яких взоруюсь, то в мене немає якихось кумирів. Є поети, яких люблю читати. Це Аттила Могильний, Грицько Чубай, Василь Стус. Але не можу сказати, що беру за приклад їхню творчість. Це просто те, що мені приємно читати. Якщо йдеться про сучасників, то захоплююсь поетичним доробком Катерини Калитко.
Тарас Ріль: У 2020-му смакував Михайля Семенка, 2023-го читаю дедалі менше віршів.
Естафета талантів, поза умовностями, циклічна, але що відчуваю стосовно попередників: не стільки жагу їхнього вивчення, скільки релігійний трепет перед їхніми біографіями (не називатиму імена, назву харківський будинок «Слово»). Солод же на язику з’являється, коли слухаю сучасну українську музику — любити «Ницо Потворно», Гоню, sucilna_nevdacha.exe та Tember Blanche мені дозволяє чиста совість та фанатська позиція. У поета з поетами — так не буває.
Степан Пенкалюк: Відчуваю тяглість вже тому, що живу в «нових двадцятих», тому що мої вчителі — це українські поети й поетеси, живі й неживі, традицію/думку яких намагаюся продовжувати або заперечувати. Бо я — крона — без коріння вмру.
Люблю Сосюру, Чубая, Неборака.
Поезія часто не має такої великої популярності, якої мала б мати. На вашу думку, чому ми маємо читати поезію (і чи маємо взагалі)?
Богдан Кирста: Схиляюсь до того, що ніхто нікому нічого не має. Чому маємо читати поезію? Немає причин, чому маємо читати поезію. Так само немає причин, чому поезія має бути масовою, популярною.
Поезія — це ж про стан душі й про те, що відгукується людині в певний момент, що їй резонує. І коли поет намагається писати популярно, на мою думку, він ризикує зайти в естраду, вийти на якісь теми, що будуть для широкого загалу, і втратити цю певну глибину або навіть втратити себе.
Тарас Ріль: Часто заняття поезією провокують радше чуже співчуття, аніж захоплення. І зовсім нема значення: крутий ви там стипендіат, чи щасливець зі спонсорською підтримкою і двома збірками. Їдке кліше кидає тінь на святе ремесло. Загалом за поезію мене колюче-ріжуче болить: той біль став моєю невіддільною частиною. І поки помирає поезія, сходимо нанівець і ми, поодинокі голоси на карті України. І то заради кількох читачів, кількох літературних експериментів, заради розвитку чи зітління мови. Слава й визнання неможливі, ми для всього ще замолоді.
Богдан Гасюк: Маємо, звісно, бо це вищий вияв мови — за одним класиком кажучи, ім’я котрого не озвучуватиму, — є подібне ще, хоч менш точне, в Альфонса де Ламартіна: поезія — це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка. Власне, кажучи про поезію як «вищу» мову, це дійсно так: той, хто читає, вчиться відчувати мову й енерґетику слова, тому таких людей насправді важко обдурити, бо виробляється «нюх» на фальшивість і «словоблудіє» (за умови, що читаємо якісну все-таки поезію), а в епоху «геленів», тобто в часі інформаційної завантажености і загрожености, коли тебе з кожного апарата вєщянія намагаються, як там в пісні Скрябіна, розвести як лоха, то, перепрошую, здалось би мати бодай мінімальну стійкість на рівні відчуття мови. Вже не кажучи про вироблення естетичного смаку і позитивного впливу поезії на нашу пам’ять. Тому-то нас у школі й змушують зубрити оті всі «вершики».
Отже, як у Подерв’янського, треба не фігнею займатись, а жити інтєрєсно: читати книжки, в нашому випадку — поезію.
Степан Пенкалюк: Не думаю, що поезія (таки поезія, а не віршики!) мала б мати велику популярність, бо це — річ, яка вимагає від читача (дуже нині зайнятого й обмеженого в часі) серйозної концентрації, часом — великого терпіння, доброго (якщо не сказати високого) рівня інтелектуального розвитку і музичного слуху, уміння прочувати/пропускати крізь себе; вимагає віддачі, відвертості, звільнення від… І ще, і ще, і ще, бо інакше нічого з тієї поезії не отримаєш, крім роздратування.
Читати поезію треба, бо вона вчить отого всього, про що вище казав (або нічого не вчить і нічого не дає). Бо поезія — концентрат прекрасного і важливого (або ні). Вона застерігає, відкриває читачеві очі, змушує його до чесності перед собою (або не перше, не друге, не третє).
Головне фото: Богдан Гасюк
