Нікіта Тітов — плакатист, художник. Народився в Естонії, в шкільні роки переїхав у Харків, закінчив художньо-графічний факультет Харківського педагогічного університету. Жив та працював у Києві та Харкові. У березні 2022 року переїхав до Івано-Франківська, який вважає своїм третім улюбленим містом в Україні.
Ми зустрілись з Нікітою на площі Міцкевича, одному з його улюблених місць в Франківську, та поговорили про враження від міста, людей, а також творчі проєкти та плани.
Вже 7 місяців ти живеш у Івано-Франківську. Розкажи про свої враження. Як змінилось за цей час для тебе місто?
Коли вперше потрапив до Івано-Франківська, відчув, що це дуже близьке мені місто за настроєм. Тут я відчуваю себе вдома. Одним з плюсів перебування у Франківську є його компактність, що дає дуже великий запас часу для життя. Думаю, через це ритм тут спокійний та неспішний, а не бурливий та швидкий, як буває у мегаполісах. Тут можна встигнути зробити все, що напланував на день, і ще залишається час відпочити.
По-друге, Франківськ для мене — неймовірне місто з точки зору архітектури. Дуже люблю радянський конструктивізм у Харкові, а у Франківську — міжвоєнний польський функціоналізм. Я отримую величезну насолоду, прогулюючись вулицями Павлика, Франка, Грюнвальдською. Мені навіть пощастило побувати всередині деяких будинків і тепер маю розуміння, як у 1920-30-х роках архітектори планували ці споруди: функціонально та комфортно для їхніх мешканців.
У Франківську є вдосталь неймовірної архітектури, але її тут не надмір, щоб вона «давила» на споглядача.
У одному інтерв’ю ти сказав, що «Архітектура — це сповідь поколінь у камені». А про що «сповідаються» франківські покоління?
Якщо говорити про архітектуру загалом, то в Івано-Франківську є австрійська, польська та дуже цікава, на мій погляд, радянська архітектура. Дивлячись на радянські будинки, я думаю, що тодішні архітектори були патріотами свого міста, оскільки намагались зберегти ансамблі вулиць та площ, формуючи цікаве поєднання з тією ж австрійською та польською архітектурою. Часом радянські будинки за ритмом та архітектурними рішеннями підкреслюють красу старої будівлі поряд з собою. Я раніше не стикався з таким ні в Харкові, ні в інших містах України, де теж багато радянської архітектури. Бо там ці будівлі зазвичай — безпощадні, занадто помпезні, або часом — недолугі. Кайфую навіть від франківських хрущовок, «одягнутих» в сірі «шубки», від чого вони виглядають доволі вишукано. Поєднання радянської архітектури з гуцульським стилем — теж цікаве та неординарне рішення.
Тож якщо говорити про «сповідь» радянського покоління в архітектурі: попри всі жахи того часу, я бачу, що люди у Франківську прагнули зберегти гідне обличчя міста.
Якщо ж казати про «сповідь» сучасних архітекторів, то це не сповідь, а пиздець. Звісно, є доволі непогані сучасні архітектурні рішення, які знаходяться на своїх місцях. Але дивитись на сучасні будівлі в центрі Франківська, зокрема, на вулиці Шевченка або біля Ратуші, мені дуже боляче. Я просто не розумію, навіщо було зводити такий несмак, який у майбутньому, сподіваюсь, знесуть чи перебудують.
Мене загалом дуже турбує майбутня відбудова всіх міст України, яка обов’язково буде після нашої Перемоги. Дуже хочу, щоб це робити нам допомагали архітектори з-за кордону. А в мери я пропонував би архітекторів, здатних створити концепцію розвитку, функціональності та образу міста.
Зрештою, якщо Франківськ та інші міста зрозуміють, яку «сповідь» для наступних поколінь в архітектурі вони передають, маю надію, самі ж позносять все, що набудували.
Так, сучасна архітектура, на жаль, не славиться ні функціоналізмом, ні надійністю на століття, як то польська чи австрійська. Та повернемося до твоїх вражень від Івано-Франківська, зокрема від людей міста. Якими для тебе є франківчани?
Будь-яке місто — це люди. Попри архітектуру, місто насамперед формує спільнота його мешканців, завдяки якій воно дихає. Я знаю, що деякі жителі інших міст України заздрять франківцям. Бо тут є унікальна густина добрих, чуйних, розумних та цікавих людей. Тут сформований потужний мистецький пласт життєдайності міста: у тому ж драмтеатрі, «Ваґабундо» чи інших, менш відомих культурних просторах.
Чи впізнають тебе перехожі на вулицях Франківська?
Останнім часом люди, яких взагалі не знаю, почали впізнавати та вітатись зі мною. Для мене це трохи дивно та незвично, але розумію, це — особливість маленького міста. З одного боку, у мене з’являється багато нових друзів та знайомих. Та з другого, тут відчуваю себе постійно на видноті.
Фото: Ростислав Шпук
Це можна назвати одним з мінусів життя у Франківську. Чи відкрив ти для себе інші негативні сторони життя у місті?
Звісно, перші враження від Франківська за той час, що я тут, трішки змінились. Бо спочатку бачив тільки хороше. Франківськ же вважається християнським містом, але при цьому воно трохи «збочене».
Наприклад, у Харкові чи Києві я звик, що можна просто дружити з жінкою, сприймаючи її як людину та друга, і нікому немає до цього діла. А коли дружиш з жінкою у Франківську, тут вже з’являються певні підозри, люди собі самостійно будують історії про вашу дружбу.
Тобто пліткують.
Так. І це аж ніяк не бонус міста.
Бо для того, щоб місто все ж таки вільно дихало, люди не повинні відчувати себе залежними від чиєїсь думки, боятись її.
До речі, у Франківську мені бракує «фріків» — людей, вільних у своїх як зовнішніх проявах, так і внутрішніх. Мені як художнику бракує для ока яскравих та нетипових проявів оригінальності в одязі франківців, які елегантні, але дуже стримані.
Загалом про Франківськ в Україні знають дуже мало. Бо я зараз став, можна сказати, амбасадором Франківська і всім розповідаю, як тут класно. В місті, крім всіх названих мною плюсів, ще й надзвичайно розвинутий ресторанний бізнес, що з туристичної точки зору дає велику перевагу. Я знайшов лише два заклади, де мені не сподобалось і це дуже мало. До того ж тут дуже привабливі ціни. Хоча, якщо сюди приїжджатимуть багато туристів, дешево вже не буде.
Поговорімо про творчість. У тебе було вже чимало проєктів у Івано-Франківську. Це була співпраця з Драматичним театром, з VJ group CUBE, а також виставка «Патерни» у ПП «Ваґабундо». Останні проєкти у Франківську — це інсталяція «Крила» у Краєзнавчому музеї, а також персональна виставка плакатів біля міської ради. Розкажи більше про «Крила» та виставку біля «Білого дому».
Я вдячний владі міста і Центру сучасного мистецтва, що пішли мені назустріч і погодилась експонувати 30 моїх плакатів перед будівлею міської ради. Це публічна виставка, яка існує сама по собі: не було жодних анонсів, я нікого не запрошував. Кожен ще може подивитись на неї, бо незабаром плакати демонтують.
Я пишаюсь тим, що Валерій Твердохліб запросив мене до участі у проєкті «Бог між нами! Переможемо разом!», де я експонував свою інсталяцію «Крила». Саме тоді, в час створення інсталяції, відчував сильний біль через загибель Романа Ратушного, сина моєї подруги Світлани Поваляєвої.
Роман є для мене людиною, яка ототожнюється з майбутнім України. Він мав би розвивати нашу країну. Адже за своє недовге життя Роман зміг багато чого змінити на краще, а його справи продовжують жити завдяки іншим людям. Його загибель на фронті — величезний біль та непоправна втрата для всіх. «Крила» — це присвята Роману та всім загиблим військовим і цивільним на війні.
Чи плануєш наступні проєкти в Івано-Франківську, можливо, спільно з місцевими митцями?
Мені було б цікаво зробити декілька муралів у Франківську. Нещодавно побачив фото місцевої будівлі, зроблене Ростиславом Шпуком, на якій є готова композиція муралу, лише треба трішки домалювати. Якби я знайшов ще декілька таких місць на франківських будинках, то, нічого не порушуючи, доповнив би вже наявне.
Ти б сам ставав з пензлем малювати мурали?
У мене, на жаль, багато проблем зі здоров’ям для такої роботи. Тому я б працював спільно з місцевими художниками, які б малювали, а я створив би ескіз муралу. Хотілося б реалізувати таку співпрацю, чи бути запрошеним до неї.
Чи відчуваєш себе частиною місцевої «художньої тусовки»? Чи тобі комфортно бути її частиною?
Я дотичний до «тусовки хороших людей». Загалом не ділю людей відповідно до того, чим вони займаються. Мені цікаві люди самі по собі, наскільки вони приємні, розумні та цікаві. І ще, звісно, наскільки проукраїнські. У Франківську я потрапив у середовище людей, які відповідають всім моїм критеріям.
Зараз ти долучився до проєкту Українського ветеранського фонду «Люди різних професій вдягають однострій» під хештегом «Позивний Україна». Розкажи більше про цей проєкт. Ти сам знаходиш історії людей, з яких малюєш плакати, чи тобі їх пропонують?
До мене звернулись дівчата з Українського ветеранського фонду, які хотіли, щоб я створив серію малюнків для продажу на NFT-платформах, гроші за які йшли б на потреби військових. Але коли ми зрозуміли, як працює NFT, дійшли висновку, що я не такий художник, з яким вийде NFT-проєкт. Тоді ж у мене зародилась думка створити проєкт, присвячений усім військовим, які до 24 лютого жили як звичайні люди, без спеціальної освіти чи навичок. Бо зараз не знаєш, чи людина, яка тебе обслуговує в кав’ярні, через декілька тижнів не стане зі зброєю в руках захищати державу. Будь-хто вже завтра може стати воїном. І про них мені захотілось розповісти. Тому всі історії людей у проєкті «Люди різних професій вдягають однострій» — реальні, або про які я чув, або ж списані з моїх знайомих. Нам потрібно фіксувати їх для майбутнього.
Плюс, я вважаю, що цей проєкт може добре працювати для іноземної аудиторії. Тому що іноземцям потрібно бачити, що Україну захищають такі ж самі люди, як вони: вихователь садочка, скрипаль, вчитель та інші. А не вигадані російською пропагандою міфічні нацисти-фашисти.
«Проєкти мають початок, але не мають кінця» — так ти сам характеризуєш цикли свої плакатних робіт. До яких з них ти зараз повертаєшся найбільше?
До проєкту «Колискова». З початку війни у 2014 році аудиторією мого фейсбуку здебільшого були волонтери, військові, медики, які з того часу живуть у постійній напрузі війни. Мені захотілось своїми малюнками просто побажати їм «на добраніч», виклавши в мережу щось приємне, щоб вони могли розвантажитися. Зараз це актуально для всіх українців, тому постійно повертаюсь до «Колискової».
Чи хотілось тобі врешті-решт якийсь з проєктів завершити?
В мене є один давній проєкт, названий ще російською мовою — «Дневники» — про мою тодішню депресію, який, сподіваюсь, вже завершений. Дуже не хочеться, щоб ця хвороба мене турбувала надалі.
Здається, війна в Україні змінила підходи до антивоєнних плакатів: якщо після Другої світової це здебільшого були заклики до миру, голуби й все таке, то зараз закликаємо до того, що мир можливий, лише якщо підтримувати українську армію.
Під час Другої світової війни було багато різних плакатів. Були заклики вбивати ворога, як у німців, так і в комуністів.
Серед усіх образів у мене є найненависніший. Це — знак пацифістів, коло з лапкою. Коли його малюють закордонні художники, то фіг з ним, але коли наші — просто бісить. Якось я послав американську кураторку прямим текстом на прохання зобразити пацифік на одній зі своїх робіт. Нам конче необхідно зараз підтримувати один одного і робити все, щоб наблизити нашу перемогу, мовою плаката в тому числі.
Мир для нас це — Перемога і, на жаль, ціна його страшна.
Думаю, після війни з’явиться новий пацифік — світ без двоголового орла.
Розкажи про міжнародні проєкти, в яких за останні 7 місяців тобі вдалось взяти участь.
Я не рахую для себе, скільки разів брав участь в міжнародних виставках. Мої творчі амбіції не пов’язані з закордоном. Вважаю себе українським художником і мені цікаві саме виставки та проєкти, які відбуваються тут. Крім того, мої плакати доступні в мережі, де їх бачить набагато більша аудиторія, ніж на будь-якій виставці.
Єдине, чим справді пишаюсь — багато моїх робіт використовує українська спільнота за кордоном в акціях на підтримку України.
Думаю, це свідчить про те, що твої думки, виражені на плакатах, є суголосними з думками українців за кордоном.
Українцям за кордоном, вважаю, зараз важче, ніж нам в Україні.
На Майдані в 2014 році в Україні було страшно всюди, крім, власне, самого Майдану Незалежності. А зараз Майдан став розміром з країну — бо всі борються.
І це додає, мені здається, більше впевненості та спокою, ніж перебування за кордоном, на відстані від дому. Ця відстань дає людям більше болю, ніж комфорту.
На твою думку, для кого українські митці роблять виставки за кордоном: для західної аудиторії, українців за кордоном, чи для себе?
Найперше українські митці роблять це для себе. В тому сенсі, що це — важлива частина боротьби за Україну на інформаційному та культурному фронтах. Художник, який не на передовій, може творчо висловитись про війну, про почуття та думки українців і донести ці вираження за кордон. Це їхній внесок у перемогу.
Взагалі, культурна дипломатія — дуже важлива та необхідна частина у боротьбі за державу. І українцям її дуже бракує. Нам потрібно максимально урізноманітнювати художню мову вираження за кордоном, різносторонньо розповідаючи про Україну. Не лише про теперішню війну і наш біль, а про все. Бо саме зараз на міжнародних майданчиках є сприятливі умови презентувати та відкривати різну Україну.
Чи мають українські митці під час війни задля промоції України спільно співпрацювати, публічно взаємодіяти з російськими за кордоном?
Ні. Думаю, така взаємодія можлива років через 300, коли росіяни будуть називатись якось інакше, Росії вже не буде, а там сформується зовсім інша генерація людей. Бо все, що вони завдали й далі завдають нам, не має прощення.
В плані «хороших росіян» — в мене таке ж ставлення до цього явища, як і в більшості українців. Я не думаю, що вони взагалі існують. Тому що вони, так чи інакше, всі народжені чи виховані в імперіалістичній системі. Навіть якщо ми маємо одного окремого росіянина поза межами Росії, який нам здається притомним, то коли таких росіян стає троє — вже починається «рускій мір», вони починають мислити й діяти інакше.
Єдине, що для нас є корисним і потрібним зараз, щоб всередині Росії було більше росіян, які розхитуватимуть імперію зсередини до її розвалу. Таких росіян умовно можна назвати «хорошими».
Після останніх бомбардувань України чимало людей пишуть про страх, який їх охопив, схожий на страх 24 лютого. Ти тоді якраз був у Києві. Що відчував?
У мене вже не було здивування чи страху, порівнюючи з лютим або початком березня. Бо зараз я, як і всі, чітко усвідомлюю: навіть перебуваючи далеко від фронту, живу в країні, в якій йде війна. Тому в Києві я просто малював, оскільки бомбосховищ біля моєї квартири немає.
Чи змінився для тебе Київ за останні 8 місяців і як?
Так, місто змінилося. У Києві зменшилась кількість автомобілів на дорогах, це особливо помітно після останніх бомбардувань. Крім того, перебої та економія електроенергії принесуть додаткові зміни, оскільки багато людей працюють, залежачи від електрики.
Але водночас кияни, як і харків’яни, чи всі українці — незламні. Росіяни можуть знищити будь-яке місто ракетами, але знищити таких людей їм ніколи не вдасться. Українці щодня доводять всьому світу свою нескореність.
Головне фото: Лілія Лилик
