Запропонувати анонс
«Раніше переклад був про цікавість до Іншого. Зараз він радше — про намагання пояснити себе світові»
Таня Родіонова 21 Жовтня, 2022

Роздумуємо про те, чим став переклад у контексті повномасштабного вторгнення Росії в Україну, як змінилося ставлення перекладач_ок до своєї роботи та з якими новими викликами їм доводиться стикатися щодня

Таня Родіонова 21 Жовтня, 2022
«Раніше переклад був про цікавість до Іншого. Зараз він радше — про намагання пояснити себе світові»

Наприкінці літа у селі Бабин Івано-Франківської області відбулася резиденція TRANSLATORIUM residency. Десять перекладачів і перекладачок працювали над своїми проєктами, спілкувалися та відновлювалися, щоби з новими силами повернутися до професійного життя. А ще — обговорювали, як змінився їхній фах за останні пів року життя в умовах воєнного стану. Кураторка резиденції Таня Родіонова ділиться своїми враженнями.


Від кураторки

24 лютого разом із житловими будинками й об’єктами інфраструктури (неймовірно, як швидко ці словосполучення з новин увійшли в наше повсякденне мовлення) здригнувся весь креативний сектор України. Бо що може культура, а у випадку перекладацтва — тексти, коли на нас летять ракети й бомби? Виявилося, що направду немало.

Я чітко пам’ятаю момент, коли усвідомила, що можу бути кориснішою саме на своєму звичному фронті, адже сортувати гуманітарку може будь-хто, а доносити іноземцям, що відбувається в нашій країні не всі. Я маю на озброєнні цей фах, тож повинна його застосовувати.

Раптом усім став потрібний переклад: новини, списки медикаментів, звернення, інструкції до обладнання для побудови бойових блокпостів… а згодом і вірші. 

«Таню, нам треба людина, яка хорватською розкаже про броніки… Таню, чи може хтось перекладати німецькою онлайн під час операції?..» — спільнота, яку ми будували роками, в одну мить стала такою дієвою, згуртованою, а головне, затребуваною і шанованою. Робота перекладача набула нової видимості, за яку ми так довго боролися. 

Та варто сказати, що окреслення свого фронту в голові маркується близькістю до війни. І тільки так. Я відклала свої проєкти перекладу художньої літератури й до них досі важко повертатися.

Для чого ця класика XX століття зараз? Кому вона потрібна? Інша річ — тексти про війну, щойно написані, часом десь між вибухами і бомбосховищами, або надіслані прямо з передової.

Так до мене прийшла воєнна поезія. Поява в мережі текстів знайомих поетів і поеток наче дала мені імпульс, я ніби вигадувала собі задачі: ось це треба перекласти англійською, щоб нас почули за кордоном. Це треба зробити саме зараз.

Неочікувано для себе усвідомила, що чим важчий емоційно текст, тим краще почуваюся, переклавши його. Якийсь дивний катарсис. Деякі тексти особливо боліли, викликаючи фізичні відчуття. Так сталося з віршем Юрія Бондарчука «Діма» про смерті в Маріуполі — у мене раптом защемило спину.

Вкотре переконалася, що переклад — це найуважніше читання. І перефразовуючи цю поширену тезу, я б сказала, що переклад сьогодні — це найболючіше читання. Бо кожен текст проходить крізь тебе, застрягає в грудях, щемить у спині й ніколи не оминає серця.

Як пояснити свою емоційну неспроможність перекладати те, що не пов’язано з війною? Скільки це ще триватиме? Як повернутися (і чи можливо?) до свого фаху повноцінно, як це було до 24 лютого? 

Саме з цими запитаннями ми задумували резиденцію, бо розуміли, що зі схожими викликами й внутрішніми перепонами стикається більшість перекладацької спільноти України.

Резидент_ки про те, як змінився переклад для них

Для багатьох ці пів року стали постійною внутрішньою боротьбою з собою, пошуком мотивації робити те, що, здається, не має зараз жодного сенсу. Учасники й учасниці TRANSLATORIUM residency неодноразово повторювали, що мають проблеми з мотивацією: важко перекладати тексти, в яких немає війни. Хто ж наважується брати «відсторонені переклади», скажімо, дитячу літературу, несподівано бачить в текстах протитанкові їжаки й танкову гусеницю. Така воєнна логіка, так війна захоплює наші думки, навіть коли ми того не прагнемо. Виходить, будь-який текст — це потенційний тригер. А його переклад перетворюється на блукання довгим лабіринтом смислів і продиранням крізь хащі травматичного досвіду.

З іншого боку, є ті, хто має переклад художньої літератури за свого роду терапію. Хоч, здається, їх меншість. Така практика дає змогу абстрагуватися (хоч ненадовго) від щоразу сумніших новин. Непоганий план, чи не так? Однак тут бувають інші наслідки: перекладач_ки відчувають провину за таку працю. А отже, ми знову повертаємося до внутрішньої боротьби з собою. Чи виправдана ця провина? Звісно, ні.

Така робота має право на існування навіть у часи війни, бо ж колись нам треба читати і романи про любов, і дитячі казки.

Чи можна навчитися подолати її? Важко сказати.

Після 24 лютого українська культурна спільнота негласно домовилась про кенселінг російської культури, тобто відмову від участі в спільних подіях з росіянами, друку в спільних антологіях тощо. Це позитивна практика, яка, однак, породжує певного роду параною: маєш бути вдвічі уважнішою і повсякчас усе перевіряти. І це теж стосується перекладацького фаху, адже тут з’являється максимальна увага до текстів. Чи немає там чогось про «велику російську культуру»?

Уявіть: ви беретесь за переклад якогось твору шанованого закордонного автора, але раптом там проскакує захоплення Достоєвським і Толстим.

Звісно, це не применшує якості тексту й може не показувати позицію самого автора, але точно може викликати суперечливі почуття в українських читачів сьогодні. І, як показує практика, за поганий текст в нас часто критикують не видавництво, яке відповідальне за його продукування, а чомусь саме перекладач_ку. Тут виникає запитання: чи має через це перекладач_ка вдаватися до свого роду самоцензури? Тобто фільтрувати замовлення з цієї точки зору й відкидати ті, де такі «ризики» можливі. У розмові з резидент_ками ми дійшли висновку, що перекладач_ки могли б в таких випадках додавати передмову зі своєю позицією щодо прочитання подібних текстів у сьогоднішньому контексті.

Ще однією особливістю життя після 24 лютого для українців стало суттєве скорочення горизонту планування. Ми, українці, і раніше не вирізнялися довгостроковим баченням, але тепер з кількох місяців цей горизонт скоротився до кількох днів. Відповідно, це теж наклало відбиток на перекладацьку діяльність. Зазвичай перекладач_ки працюють над книжкою від 3 місяців і до року, чи навіть довше. Тепер у багатьох з’являється страх таких «довгих» книжкових проєктів, адже не знаєш, що буде завтра, чи матимеш взагалі можливість працювати. До цього страху планування додається також непевність, чи врешті буде спроможне видавництво видати книжку, чи не зміняться його пріоритети. Це відчуття марності своєї праці теж викликає внутрішній конфлікт. Чи є відповідь на ці виклики нової реальності? Навряд.

Цікаво, що ми звикли думати про переклад як про привнесення іноземних контекстів у власну культуру, пояснення світу для себе. Тепер же ми частіше пояснюємо себе світові. Усе більше замовлень і потреб перекладати з української іншими мовами. І це кардинальна зміна, яка, здається, допомагає нам на відрізку між вихідною і цільовою мовою тлумачити самих себе.

«Раніше переклад був для мене насамперед про цікавість до Іншого. Але зараз він радше про намагання пояснити себе світові, стати видимішими й налагодити діалог. Але, звісно, тільки там, де цей діалог і порозуміння в принципі можливі», — ділиться своїм досвідом перекладачка, учасниця резиденції Роксоляна Свято.

Власне, саме цікавість світу до нас і є джерелом мотивації для багатьох перекладачів і перекладачок сьогодні. 

«У час війни переклад — це інструмент боротьби за культуру. Це можливість збагачувати українське міжнародним, і навпаки. Це шанс знаходити нові смисли на заміну тих, що було втрачено», — стверджує перекладачка, учасниця резиденції Ольга Свиріпа.

Переклад, як і культура, сьогодні — це фронт нашої боротьби. І відчуття єдності спільноти, довгоочікуваної видимості та своєї користі дає нам, перекладач_кам, змогу долати внутрішні перестороги та продовжувати боротися: спочатку з собою, з текстом, а тоді — й з хибним уявленням інших про нас.

Реалізація проєкту стала можливою завдяки підтримці Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety».

Таня Родіонова 21 Жовтня, 2022

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити