На березі колишнього Карпатського моря — перед теперішнім морем Карпат — за вапняковими схилами Вовчинецьких гір, вкритих рослинами, яких немає ніде більше в цих широтах, бо все ж — узбережжя, там мусить бути щось вічнозелене, соковите, мусить бути хоча б інший мох.

У затоці під цими скелями, які ніяк не дочекаються припливу, а відплив був декілька тисяч років тому, — там ще збереглися дві колишні течії Карпатського моря. Вони витікають із його глибин і, вдаряючись об камінь берега, завертаються, утворюючи невеликий атол, понад яким випинається в ямі порт Франківськ.

Тарас Прохасько. «Порт Франківськ».

23 серпня 2010 року завершився перший фестиваль актуального мистецтва Porto Franko. Його заснували студенти Київської консерваторії Роман Григорів та Ілля Разумейко, а також графічний дизайнер Ярослав Зень. 

Ми поспілкувалися з Романом та Ярославом про те, як минув фестиваль у 2010, про курйози та вплив Porto Franko на життя міста. 

Я.З.: З Романом познайомився у Франківську наприкінці 90-х, ми разом грали в рок-гурті Que Pasa. Я — на басгітарі, Роман — на електрогітарі. З Іллею познайомився через Романа. Коли вони були студентами, оформляв їм деякі студентські виступи. 

Р.Г.: Наша дружба з Іллею почалася у 2007 — коли вступили в Київську консерваторію. Ми жили в одній гуртязі, спали в одній кімнаті, їли з однієї тарілки. Гуртожиткова романтика. В житті у мене ніколи не було такої сильної дружби.

Frank Opera Fest як прототип Porto Franko

Р.Г.: Наприкінці 2009, на четвертому курсі, нам геть зірвало дах. Набридла ця консерваторська композиція та зошити з пустими нотними станами. Хотілося створювати щось справді велике й масштабне. Тоді дійшли висновку, що треба робити фестиваль. Бо де ще, як не на фестивалі, поєднати різні ідеї та місця?

Porto Franko передував інший фестиваль — маленький Frank Opera Fest, який тривав три дні. «Opera» ми розуміли в італійському значенні як «твір», тому це був фестиваль нових творів — три дні нової музики в Івано-Франківську. Ми запросили ансамбль Nostri Temporis і поєднували їх з Андруховичем, Іздриком та Прохаськом. Фестиваль пройшов легко й позитивно. І на цьому драйві вже придумали інший — з використанням простору міста, його архітектурного ансамблю.

Я.З.: До цього фестивалю я був залучений як дизайнер: допомагав з матеріалами, розробляв стиль. Але він дуже відрізнявся від Porto Franko.

Композиція Porto Franko

Р. Г.: У лютому ми зробили Frank Opera Fest, а в березні вже придумали новий фестиваль. Власне, тоді Іллю надихнув «Порт Франківськ» Тараса Прохаська, і на кухні у тьоті Валі, музикантки з франківського оркестру, він придумав назву Porto Franko.

Ідея полягала в тому, щоб показати якомога ширшій аудиторії культуру, яка недоступна в малому місті. Не хотіли робити це в приміщенні, не хотіли, щоб це була філармонія, а намагалися використовувати відкритий простір міста. Нас надихав архітектурний ансамбль Івано-Франківська. Сприймали місто як сцену, і комбінували вже готові види мистецтва: літературу, музику, перформанс. Це — як метамистецтво: Porto Franko був фестивалем колаборацій, що поєднував різні естетики та культури.

Я.З.: Ідея «вільного порту» полягала у поєднаннях, міксах концертів, перформансів та текстів. У фестивалі важливим був освітній складник. Оскільки усі акції були безплатними, будь-яка людина могла прийти й подивитися на те, що вона могла не бачити в житті. Іншим моментом є розмова між митцями та аудиторією.

Хотіли, щоб митці не лише показали якісь свої набутки, але й зустрілися та поділилися своїми знаннями з людьми. 

Фестиваль тривав 6 днів, з 18 по 23 серпня. Програма містила в собі дні Польщі, Ірану та Франції, а також — дві інтерлюдії з переплетеннями німецького, китайського та українського мистецтва.

Р.Г.: Ми композитори, тому у структурі фестивалю нам треба було мати прелюдію, фугу, розробку та кульмінацію. Для нас, організаторів, цей фестиваль тривав пів року. Найважча пора була в червні-липні, коли всі у відпустках. І ми всіх чекали. Тобто три місяці була розробка фестивалю, ще три — hotline.

Р.Г.: Тоді відкрили нашу фундацію Porto Franko, якою користуємося і дотепер. Це було стратегічно правильне рішення — що саме тоді створили цю організацію. 

Я.З.: Потреба перейти на інший рівень діалогу з місцевою владою спонукала нас до цього. Бо коли приходиш до керівників області чи міста як «митець з вулиці», то до тебе ставляться по-одному. А коли від якоїсь організації — зовсім по-іншому. Спонсори — в тому числі. 

Хто створив фестиваль

Я.З.: Організаційно ми всі троє були залучені, а далі — хто до чого мав більший хист. Я займався графічним дизайном, повністю закрив нішу реклами, брендування та промоції фестивалю. Хлопці взяли на себе підбір музикантів, технічні речі, пов’язані з потребами музикантів.

До Porto Franko мав досвід проведення подібних подій, був залучений у різних громадських організаціях, пов’язаних з Помаранчевою революцією. Багато їздив європейськими фестивалями, і хотілося зробити щось подібне. 

Р.Г.: Ми не були готові до системного менеджменту. Доводилося імпровізувати по-страшному, включати все, що можна включити. А потім розумієш, що ти хуйовий організатор. Під час фестивалю заходив у магазин з одягом і в роздягальні рахував гроші. Тобто система взагалі не напрацьована була. 

Я.З.: Ми троє дуже різні за своєю імпульсивністю та поглядами. Роман — це людина, яка може переконати будь-який стовп, що той може ходити.

За пів години розмови Роман міг посіяти у людях іскру. І мені навіть ставало страшно, тому що думав: окей, це добре, але чи ми це зробимо?

Я більш критично ставлюся до таких речей, стараюся зважити все. Ілля теж комунікатор, але більше спокійний. Власне, оця командна гра була дуже цікава. 

Р.Г.: З піарників до фестивалю була також дотичною Надія Шегда. Близькими до події були також Яремак, Звіжинський, Панчишин. Всі вони, так чи інакше, були залучені. І навіть максимально хотіли цього Porto Franko.

День Ірану та інші досвіди

Р.Г.: У фестивалі нам треба було мати східну культуру, то зробили день Ірану. Чому? А в консерваторії хто вчиться? Іранці та китайці. Тому робили зліпок з того, що бачили.

Хотіли поєднати іранську музику та «Індію» Юрія Андруховича, і для цього висипали купу піску на Стометрівці. Уявляли собі величезну гору на 15 КамАЗів, але нам дали тільки один. Інсталювали туди ансамбль іранської музики «Джаам» та Андруховича. Пісок потім самі збирали лопатами. Відтак музикант з ансамблю казав: «Боґам клєнусь, мнє нє нада дєнєг, но маїм пацанам нада дєнєг». Тоді ж я подарував Андруховичу вишиту сорочку. Такі були гонорари. 

фото: Наше місто

Р.Г.: Або бачили, що не тягнемо квитки для фрайбурзьких перкусіоністів, тому сказали, що місто затопило. Скинули фотографії потопу в Коломиї з якогось там 2006 року. Тоді Богдан Рубчак на нас образився — і так накрився день Німеччини. 

Я.З.: Не пам’ятаю, чи це був останній, чи передостанній день, коли Алла Загайкевич виступала на ратуші разом з Electroacoustic Ensemble. Зібралися декілька сотень людей на це дійство, а за 15-20 хвилин їх залишилося декілька десятків. Люди не зрозуміли цю музику. Але ті, хто залишилися, мали яскраві враження, і заради них варто було це зробити.

Р.Г.: Під час саундчеку Алли Загайкевич підійшов до пульта і бачу, що там якийсь хлопчик сидить. Кажу: 

— Чого так фонить? Ти можеш налаштувати? Хто ти? 

— Я не звукорежисер.

— А хто звукорежисер?

— Коля.

— А де Коля?

— Коля пішов по морозиво.

фото: Наше місто

Нові місця у порту

Р.Г.: Ми відкрили внутрішній двір в медакадемії. Там виступала краківська перкусійна група (Krakowska Grupa Perkusyjna). Коли грав барабанщик, голуби звідусіль вилетіли і обісрали все. Але це було охуєнно. 

Я.З.: На території Бастіону, який ще будувався, влаштували першу художню виставку. Тоді ще не було перегородок для магазинів. Цей величезний простір перетворився на галерею. 

Як шукали гроші

Р.Г.: Найкраще, що відбувалося на фестивалі, це кухня. Бо ми зустріли Ронні Бадендіка, шефкухаря з Гамбурга, який виявився другом головного менеджера однієї компанії. І він каже: «Слухай, там якісь пацани мене запросили у Франківськ на фестиваль. Ти можеш накинути там пару “косарів”?». Так METRO дали нам гроші. Без них фестивалю не було б. 

Тоді не було грантів. Ходили по банках і нам давали по дві тисячі. Але це ж несерйозно. Один банк дав десь п’ять тисяч. А потім кажуть: «Читали, що Юрій Соловей у вас спонсор, то віддавайте гроші назад». Кажу: «Слухайте, грошей уже нема». І додаю: «Давайте так: ви даєте удвічі більше на фестиваль, а я віддам вам половину». 

Не буду казати суми, але тоді це були якісь супернепідйомні гроші. Думав, що ще трохи — і заберуть квартиру батьків. Минулося, слава Богу. 

Вплив фестивалю 

Р.Г.: Фестиваль повпливав на людей, які робили подібні речі — Панчишина, Яремака. Вони робили «Імпрезу», брали ту саму лопату в глибоких 90-х, копали й лупали ту скалу. Ці люди розуміють ціну питання. Вони розуміють, з чим ми зіткнулися. 

Я.З: Перший фестиваль Porto Franko розворушив сонний стан у місті. Після «Імпрези», яка тривала до 1997 року, відчувалася певна пустота, яку треба було заповнити. Мабуть, кожне покоління має народити щось своє. Мені дуже приємно, що художники часів «Імпрези» ходять у футболках Porto Franko. Це певний показник, що подія була важливою для них. 

У мене вдома 10 років висів плакат з бієнале 1993. Потім вирішив на зворотньому боці щось намалювати, і тепер шкодую про це. Тому, по суті, «Імпреза» сформувала мене як особистість. Впевнений, що фестиваль сформував людей, на яких він вплинув. Така людина може й не почала любити авангард, сучасні театр і хореографію, але вона принаймні розуміє, що таке є, і що це має право на існування. 

Р.Г.: Кожному місту потрібен культурний складник. І якщо він буде фестивальний — добре. Буде не фестивальний, а перманентно-статичний, — охуєнно. Не буде його — теж нормально. Але, як розуміємо, без культури будь-яке місто помирає. Далі його забирають ті чи інші загарбники. Бо культура — це і є національна ідентичність. Тому, звичайно, кожному місту потрібна культура, кожному місту потрібен свій Porto Franko. 

Хай місто розповідає, чи потрібен йому цей фестиваль, чи ні. У 2018 році об фестиваль повитирали ноги всі, хто тільки міг. Зрозумів, що краще повноцінно займатися оперою. Вона принесе набагато більше, аніж ти будеш вйобувати на це місто, а тобі казатимуть, що розпустою займаєшся. 

Я.З.: Думаю, поки триває війна, відроджувати фестиваль точно не варто. Вважаю, що зараз все має працювати на перемогу. Але у майбутньому щось схоже має бути. Це може бути Post Impreza або Post Porto Franko. Інша публіка може це робити, не обов’язково ми. Кожне покоління має заповнювати цю нішу і породжувати цікаві події. 

Але чи місто це розуміє? Думаю, що ні. Наша ідея-фікс була в тому, що це безплатно і про освіту. В той самий час бізнес та політики шукали в цьому свою вигоду. 

фото: Наше місто

Після фестивалю

Р.Г.: В останній день фестивалю, о другій ночі, ми з Іллею просто бігли додому поспати. Потім — пройшли через катаклізми психічних захворювань.

Велика організаційна робота сформувала з нас кризових менеджерів. Після фестивалю можна було робити все що завгодно. Зрозумів, як працює алгоритм банку і що йому потрібно. Зрозумів, як працює бізнес, що таке політика, що таке реклама, з чим її їсти. Зрозумів, що таке артист, що йому треба і срати, і пити, і сцяти, і в нього є райдер. Зрозумів, що все це треба контролювати. Зрозумів, що таке волонтер. Цінував кожного волонтера, який погоджувався зустрічати того чи іншого артиста. 

Це назавжди змінило моє життя, і я буду дякувати тому досвіду, який здобув саме у 2010 році. 

Я.З.: Простіше ставився до фестивалю, аніж хлопці, бо у мене вже був певний досвід. Розумів, що може трапитися. Фізично не був такий змучений, але морально — так. 

P.S

Р.Г.: Франківськ максимально придатний до креативу, до створення, до ідеї. Це пахане поле, де все бурлить. На одному квадратному метрі у Франківську стільки культури зараз, що це — надихає.