Для людини, яка виросла на Донбасі й давно живе в Києві, Франик завжди був terra incognita. Він трохи губився між туристичними Карпатами, Львовом, Ужгородом та Чернівцями, хоч проїздом я бував у Івано-Франківську певно більше, ніж будь-де в нашій країні. Одразу за вокзалом починались гори, Франківськ був десь поміж них. Так було до минулого року — того, який ми називаємо «передвоєнним», часто забуваючи, що війна триває з 2014-го.
Восени 2021-го я вперше побував в Івано-Франківську усвідомлено. Декілька днів як «правильний» турист оглядав місто від Ратуші до Промприладу та намагався розгледіти в обличчях перехожих відомих авторів Станіславівського феномена. Саме тоді, під час візиту, що закохав мене у місто, я й дізнався про бієнале «Імпреза».
Минув рік. І ось у жовтні 2022-го я знову їду в Івано-Франківськ. Це — моя перша подорож нічним потягом з Києва з початку повномасштабного вторгнення Росії. Я вже не проїздом і не як турист: їду на резиденцію від post impreza досліджувати «Імпрезу» — ту, яка бієнале.
У центрі міста сонячно. Застосунок з повітряними тривогами сповіщає про інші регіони, але на Галичині все спокійно. Аж раптом бачу в небі винищувач, дуже низько і дуже шумно. Місцеві на нього майже не зважають, а я завмерло стою, нічого не розуміючи. Здається, з 24-го лютого не бачив жодного літака в небі.
«Це наші, не хвилюйся, вони тут часто тренуються», — чую заспокійливий голос десь на фоні.
Що ж, непоганий початок резиденції.
***
Бієнале «Імпреза» 89-го року цікавить мене, бо саме в той час в УРСР, яка вже за два роки стане Україною, починається мистецький вибух. І якщо про «Червону Руту-89», з її публічним виконанням гімну та відкриттям музичних зірок, знають ледь не всі, то «Імпреза» фактично забута. Чому так сталося? Чи нагадує зараз щось у місті про цю подію? Що роблять люди, які понад тридцять років тому проклали шлях сучасному мистецтву в нашу країну? Чи збереглися якісь архівні матеріали? З цими запитаннями я приїхав у Франківськ, аби за майже два тижні спробувати розв’язати їх. Проте знайшов відповіді, на які сам не розраховував.
Хоч як би химерно це звучало, «Імпреза» водночас і зникла, і далі живе. Вона ніде і всюди: відчуття, як не завтра, то за тиждень має розпочатися її нова едиція.
Бо у цьому місті неможливо не відчувати його енергію, креатив, культуру. Поважна місцева інтелігенція — а точніше, тусовка, яка проводила ці виставки — майже не дивується такій фантомній «Імпрезі».
«Що про неї розповідати, всі ж все знають», — каже мені один з очевидців бієнале. Дійсно, хоч кого запитаєш з мистецької спільноти: «Це було так круто, наша «Імпреза». Це був вибух! Який там Львів і його сучасне мистецтво? А Київ — то взагалі такоє, у 89-ому це була столиця совкової України».
Водночас немає майже жодних архівів та упорядкованих спогадів. Навіть івано-франківський пасаж, який був однією з головних локацій, зараз — ресторан. Хоча міг би бути Центром сучасного мистецтва, адже створення подібного осередку було однією з цілей «Імпрези».
***
«А навіщо ви взагалі це все робили — на колінці, під наглядом КДБ?», — запитую одного з організаторів бієнале, який присвятив «Імпрезі» багато часу з 1989-го по 1997-й роки. «Ну як? Країна валилась. Франківськ — закрите військове місто, з авіабазою, стратегічними бомбардувальниками. Треба було щось робити. Показати Франківську світ через роботи митців, а світу, що Франківськ — є».
Ти чуєш неймовірні сьогодні спогади про пізньорадянську митницю, на яку приходили закордонні твори мистецтва; про складнощі перекладу й неможливість повернути картини чи графіку їхнім авторам. Чуєш про другий після Москви аукціон в СРСР, який відбувся саме тут після виставки. Люди навіть не знали, як правильного його проводити, але таки втілили.
Попри всі труднощі, у далекому від столиць провінційному місті ці ентузіасти зібрали неймовірні роботи з живопису, графіки та навіть відеоарту, і виставляли їх для публіки під пильним наглядом КДБ, міліції та «порядочних савєцьких людєй».
Що зараз з роботами бієнале, які понад тридцять років тому опинились в Івано-Франківську? Їх складно оглянути. Річ навіть не у ковідних обмеженнях (памʼятаєте про такі?), чи у воєнному стані. Оскільки музей чи Центр сучасного мистецтва у Франківську так і не з’явилися, більшість експонатів пʼяти «Імпрез» припадають пилом у музейних фондах і міських архівах. Так, деякі роботи можна побачити у приватних колекціях та збірках людей, які були близькі до бієнале, але загалом ситуація сумна. Ще один доказ, що «Імпреза» — ніби й всюди, а ніби — ніде.
Може, це така додаткова цінність тих подій? І якби вони були десь ретельно зібрані в одному місці, це було б не так романтично?
***
А тим часом в небі знову пролітають літаки, знову низько і шумно. Лунає тривога. Франківці на неї майже не зважають, хоча днями десь в області знову «прилетіло». «Як же добре, що в нас є такі місця, куди можна приїхати й трохи відпочити від війни, трохи перемкнутися», — думаю і йду на наступну зустріч, аби дізнатися, а що кажуть про «Імпрезу» в академічних колах Львова.
З розмов можна зробити висновок, що два галицьких міста між собою серйозно змагаються і в культурній сфері. І якщо для Львова Франківськ — це молодший брат, то для Франківська Львів є це просто містом-сусідом. У Львові памʼятають про «Імпрезу», віддають їй шану. І при цьому додають: «Так, було й було, а от в нас потім були такі події…»
Але ж це все було «потім».
***
Коли ставиш багато запитань, важливо не загубитись у відповідях.
Головне, що я зрозумів — «Імпреза» триває. Вона — як міська легенда: переходить від одного покоління франківської інтелігенції до іншого. Стороннім про неї особливо й не розповідають.
Хоча Музей сучасного мистецтва тут (будемо сподіватися, поки що) не зʼявився, цей потенціал в міста нікуди не зник. Івано-Франківськ, який зараз гідно втілює роль спокійного тилу країни у вогні війни, може стати культурною столицею після нашої Перемоги. Або, щонайменше, ще однією такою столицею. Історичний центр, зелені Карпати поряд, активне суспільство та потужні традиції — у Франківська є все, аби бути затишним європейським містом з культурними фестивалями. Бо саме звідси, з «Імпрези», багато в чому і пішла сучасна культура в нашій країні. Хоч зараз про це майже і не згадують, «бо що говорити, всі ж і так знають».
…у небі знову гудуть літаки, знову наші. Що ці літаки також захищають і культуру, напевно, не сказав тільки лінивий. Добре, що зараз Івано-Франківськ є нашою авіабазою, а не радянською. Це додає впевненості мріяти й про український музей сучасної культури.
