У травні франківське краєзнавче об’єднання «Моє місто» відзначило 16 років. Ця неформальна спільнота істориків, архітекторів та краєзнавців створили найбільшу книжкову серію, присвячену франківській історії. Ми записали головні тези з їхньої розмови — про те, як це товариство виникло.
Іван Монолатій: Рівно 16 років тому в нашому місті народилося краєзнавче об’єднання «Моє місто». Вік, коли вже є розум і бажання, але й вар’ятство не зникло.
За цей час маємо великий здобуток — публічне краєзнавство. Думаю, що саме завдяки нашому об’єднанню воно стало модним і впізнаваним у місті. Це краєзнавство почали узурпувати бізнес-структури та бізнес-еліти. Стало модним прикрашати свої офіси зображеннями поштівок нашого міста. Стало модним навіть списувати з наших книжок і видавати за свої тексти.
Отже, небайдужі до краєзнавства люди. Голова нашого об’єднання — Зеновій Жеребецький, відомий колекціонер й власник, напевно, найбільшої на сьогодні колекції поштівок давнього Станиславова, він фактично є більдредактором нашої серії. Видавець Василь Іваночко, який робить доступною й масовою краєзнавчу книжку. Саме з цього бажання Василя більшою мірою народилось наше об’єднання. Зеновій Федунків, кандидат історичних наук, доцент — він став ним під час роботи в нашому товаристві. Ігор Панчишин, який також вже 16 років належить до нашої «секти». Василь Романець, директор Музею мистецтв Прикарпаття, багаторічний працівник на ниві культури. Я — Іван Монолатій, історик, краєзнавець, просто хороша людина.
Розкажи, Зеновію, про ідею нашого об’єднання. Як це все сталося? Нас не об’єднують жодні родинні зв’язки, кумівства немає, але ми собі ходимо до Іваночка, як колись ходили щосуботи до синагоги.
Зеновій Жеребецький: 24 травня — це умовна дата створення нашого товариства, так само як 7 травня є умовною датою заснування нашого міста. Потрібно згадати, що у 2002-му році Василь Іваночко видав елітний альбом «Наш Станиславів». До цього часу не бачив кращого альбому. Він передає не так зовнішні чи важливі історичні моменти життя нашого міста, як є настроєвий — передає характер містянина. Саме після випуску цього альбому (а в нього увійшло кілька десятків поштівок старого Станиславова) я загорівся ідеєю знайти однодумців, створити якийсь пункт для того, щоб пропагувати та досліджувати історію нашого міста. В особі Василя знайшов повну підтримку. Минув певний час, до нас долучився Іван Монолатій, який тоді активно і багато писав про місто, — і ми троє стали співзасновниками цього товариства.
24 травня в арткафе «Химера» відбулась презентація книжки «Історія окружного міста Станиславова в Галичині в 1847 році». Вона дала початок серії «Моє місто». Через два дні, в суботу 26 травня, ми зустрілися у Василя Іваночка на перше наше зібрання. Власне, на ньому обговорили потребу такої організації. На цьому засіданні мене обрали головою. Тоді до нас трьох приєдналися Зеновій Соколовський, Михайло Головатий, Ігор Панчишин, Зеновій Федунків і Василь Романець. В такому складі ми працюємо дотепер. Вже 16 років збираємося у Василя на кухні та працюємо над нашими книжками.
На той момент уже була друга книжка в серії — Івана Бондарєва, він досліджував династії Потоцьких. Його праця «Фортеця на Волоському тракті» — це перша військова історія нашого міста. Вона вийшла в липні 2007 року, а вже у вересні була видана легендарна книжка «Етюди старого Станиславова» Михайла Головатого, найавторитетнішого краєзнавця нашого міста. На жаль, він помер 2016-му році на День міста. Ми працюємо далі, намагаємося втілити деякі його заповіти, ідеї, цілі в життя. Якраз в книжці Михайла Головатого вперше була розміщена емблема нашого об’єднання, яку розробив Зеновій Соколовський. Це зображення лицаря з брами палацу Потоцьких, який є уявним охоронцем історичного минулого міста.
У третьому числі серії «Моє місто» ми вперше написали «Рекомендовано до друку історико-краєзнавчим об’єднанням “Моє місто”».
У шостій книжці ми надрукували текст «Хто ми такі?», і там дуже влучно Іван Монолатій написав, що «”Моє місто” — альтернативний гурт однодумців, створений для витворення об’єктивної історії старого Станиславова і сучасного Івано-Франківська». Ми сповідуємо це.
Усі люди, які увійшли в склад «Мого міста», — не випадкові. Ми зналися між собою. Підготовка до випуску першої книжки також тривала задовго — вже в ній перше слово написав Іван Монолатій. Відтоді кожна книжка серії починається його вступною статтею.
Василь Іваночко: Остання книжка, яка вийшла в нашій серії, — це «Жахіття, скоєні росіянами в Станиславові». Ми давно про неї говорили, але тоді ніхто не погодився на її видання. Ідея була Івана Бондарєва. Коли почалася повномасштабна війна, то я зрозумів, що мушу видати цю книжку. Не знаю, про що б зараз думав Бондарєв, якби ми не видавали книжки. Хоч він зараз на фронті, але він присутній тут, з нами.
Для створення нашого товариства наклалося декілька обставин. У мене тоді книгарнею займалася Алла Журова, яка казала, що на таку літературу є попит, бо немає нічого доброго в нашому місті про наше місто. Що я мушу щось зробити, бо постійно запитують, особливо прибулі. Коли запитів так побільшало, що вже складно було відбиватися, треба було щось робити. Все ж таки поштовхом, щоб ми створилися, був Бондарєв. Він такий шустрий, його всюди багато — він просто за горло брав. Коли вже назбиралось декілька видань, які можна було робити, тоді я погодився. Ще тоді думав, що це не буде такий наш проєкт, а просто моя данина місту.
Через це шукав спонсорів, які б могли також, на мою думку, любити своє місто, і фінансово брати в цьому участь. Так ми знайшли декількох людей, яким це було цікаво.
Була така ще історія, що казали, ніби «Історії окружного міста Станиславова» Марʼяна Грибовича взагалі фізично не існує. А Бондарєв заперечував, наполягав, що ця історія є, і він її знайде. Бігав по архівах, розшукав старі газети — і зібрав ту історію Грибовича.
Ми наголошували на наших презентаціях: кому цікава історія рідного міста — зголошуйтесь до нас. Так назбирали наш головний колектив. Він не зразу такий був, хтось приєднувався-від’єднувався.
Іван Монолатій: Знову ж таки, в наших книжках — не лише виразно українське місто. Цікаво показати, що тут є польська, єврейська, німецька, вірменська історія. Тут була конфронтація євреїв та вірменів (перемогли євреї, звісно). Франківськ — це Покуття, місто на пограниччі.
Ми справді — як такий нерв, нарив, подразник, каталізатор для деяких середовищ були, навіть для сусідніх міст. Ми стали фактично інспіраторами нового товариства — товариства «Галич» і журналу «Галич», який видає професор Мирослав Волощук і коло науковців. Ми стали добрим підґрунтям, основою для нового бачення публічного краєзнавства, публічної історії. Це дуже важливо.
Але в нас ще є одна особливість — у нас симбіоз істориків, краєзнавців, мистецтвознавців, архітекторів і митців загалом. Тому хочу запитати Ігоря Панчишина, як сталося, що ви до нас долучилися?
Ігор Панчишин: З усіма колегами був знайомий задовго до створення цього товариства. Ми перетиналися і щось спільне робили всі часи незалежності. З кимось познайомились, власне, завдяки Революції, з кимось — на політичній, скажімо, платформі, з кимось — в особистих справах. І поза цим колом є ще багато прихильників і людей, які толерують, підтримують нас.
Створення таких позитивних речей, як «Моє місто» завжди є наслідком добрих справ, школи, традиції, спільних досвідів. Крім усього того, що товариство видає книжки, аналізує всі ці знахідки, все нове, що приходить з історії, воно ініціює ще й паралельно мистецькі, культурні, гуманітарні речі. І в цьому колі завжди є спільники, тому це загальний процес. Не думаю, що ми замкнулися в такому непроникному колі.
Нічого дивного нема в тому, що тут об’єдналися різні люди, і це дуже добре. Бо тоді немає конкуренції. Навпаки, є альянс людей, які доповнюють одне одного, роблять щось. У кожну зі своїх галузей він може принести таку ідею і несподіванку, яка не може бути в інших руках.
Фото зі сторінки Руслана Марцінківа
