SadSvit — це голос покоління, яке дорослішало у війні, в інтернеті, постіронії й тиші після вибухів. Його треки — мов радіохвилі з покинутого перону: лунають десь між щоденником і сповіддю, між першим коханням і новинами про чергову атаку. Ця розмова – про несподіваний резонанс з культовою грою S.T.A.L.K.E.R., роль українських артистів у формуванні нової культурної ідентичності, гейтерів, транс від тиші. Зовсім скоро — його перший великий європейський тур. Детальніше про це можна прочитати тут.
Коли музика SadSvit звучить у грі S.T.A.L.K.E.R. — грі про виживання, тіньову зону, пострадянський світ, – то це випадковість чи символічний резонанс? Чи просто супровідний вайб?
«Силуети» – це пісня про пост’ядерний світ. «Силуети» йдуть туди, де спокій: вибухнула ядерна бомба, вбила всіх людей, а значить від них залишилися тільки контури. Я вивчав, як працює ядерна зброя. І це, на мою думку, доволі важливі знання в сучасному світі — розуміти принцип дії та наслідки від неї. Загалом мені цікава ця тема.
Думаю, що тут зійшлися всі зірки — в певний період свого життя я почав писати постпанк, тоді й анонсували S.T.A.L.K.E.R.. Але я не міг подумати, що моя музика буде там грати. Вийшла класна українська гра, я написав «Касету» і ще деякі пісні, які попали туди. І це все разом об’єдналось в дуже класний продукт.
Що дав тобі S.T.A.L.K.E.R.? Виніс тебе на якусь нову сцену?
Завдяки S.T.A.L.K.E.R. я став більш впізнаваним, більше людей дізналися про мою музику. Чому я, звичайно, дуже радий, бо ще більше щирих людей оточуватимуть мене. А я через свою музикою хочу ділитись щирістю.
До речі, я майже пройшов S.T.A.L.K.E.R.. Дуже цікава гра. Коли ти граєш в такі ігри, великі продукти, то бачиш відсилки на країни, де вони створені (той самий «Відьмак» чи «Кіберпанк»). І от мене, як українця, дуже чіпляє саме S.T.A.L.K.E.R., бо я в контексті. Це дійсно унікальна гра — від ідеї до графіки – рівня світових проєктів. І коли ти граєш в цю гру, бачиш все як створено красиво — ці дерева, текстури й оп! – пачка українських сірників, чи український енергетик, чи чуєш: «Вася!». А потім заходиш на локацію запастись зброєю чи продати-купити, і раптом по радіо починає грати «Касета» чи будь-яка з моїх пісень. І це неймовірно! Тоді я думаю, що мені це здається. Важко переоцінити цей досвід. Навіть VR не передає цього стану, як це могли передати S.T.A.L.K.E.R. у своїй грі.
Ти все ще залишаєшся вразливим, некомерційним у звучанні. Це вибір чи інтуїція?
Мені дійсно байдуже на комерційність звучання. Я модель артиста того ведення музики, яке кардинально відрізняється від загальноприйнятих правил і стандартів, які існували в Україні до повномасштабного вторгнення. Я витратив на своє просування, чесно, от що б не почули, нуль гривень. Це ще було до повномасштабного вторгнення.
На (стримінгових) платформах мою музику почали слухати 3-4 місяці до повномасштабного, а ще до того мої пісні слухали на Soundcloud в 2020 році, де я набрав певну аудиторію.
Мені здається, я просто залишив принцип невимушеності в створенні музики.
У нас дуже багато артистів люблять ускладнювати собі життя. Це моє спостереження. І ще є артисти, які є дійсно крутими — 10, 15 років на сцені, й вони себе ведуть відповідно. Для мене така поведінка виглядає природною. Молоді артисти, колеги чомусь поводяться надто пафосно. Я не кажу, що це погано, це їхня справа. Кожен має свій шлях. Проте я б так не робив, бо це дуже сильно зупиняє їхній розвиток як артистів.
Ти — частина покоління, яке дорослішало у дивному часі. Чи маєш відчуття, що твоя музика — теж спосіб захисту чи навіть терапії для інших?
Так, звичайно, це завжди було. Це ж не тільки моя музика, бо варто розуміти, що робота українського артиста завжди дуже вагома. І ще важливою є підтримка артистів. Усвідомлюю, що в багатьох моїх піснях іпіснях інших артистів, люди дійсно знаходять розраду, спокій, тишу.
А є гейтери, навіть гейтери-маргінали, які дестабілізують те, що відбувається в Україні тим, що слухають російське, сміються з українського. Кажуть, що в Україні немає що послухати. Я таких людей зневажаю.
Просто зараз надважливо підтримувати наших артистів, слухати своє. Ми щирі у своїй творчості. Якщо замість підтримки ми будемо отримувати шквал негативу, то творити далі не буде змоги. Артист почувається погано, коли втратив мотивацію. Закликаю бути толерантними до української музики. Це важлива частина культури. Це зараз мега актуально.
От всі говорять про культуру, але це дуже широке поняття. Для мене це про внутрішні переживання; про те, коли ти йдеш увечері, чуєш запах літа, слухаєш українську музику, і в тобі все поєднується, і входиш в своєрідний транс — я більше про це говорю. Культура – буквально всередині.
У SadSvit була записана пісня з російськими музикантами «Стул Сталіна». Який у тебе зараз погляд на цей досвід?
Так, у мене справді була записана пісня з росіянином. Проте це показовий приклад того, наскільки потужно працювала й досі працює російська пропаганда та наскільки ми толерували і споживали все російське. Вона проявляється у різних формах: soft power у вигляді «хороших русcких», чиї афіші розклеєні по всій Європі, й українці за кордоном часто це підтримують; або у вигляді агресивної сили, що проявляється в «побєдобєсії». Російські гроші демонструють це особливо наочно. Повномасштабна війна зруйнувала всі ілюзії у багатьох, зокрема й у мене: споживати, а тим паче вести справи з країною-агресором — шлях у нікуди. На превеликий жаль, читаючи новини, бачу що роботи з дерусифікації ще багато.
Як Івано-Франківськ вплинув на формування SadSvit як музиканта?
Це місто, в якому я виріс, і воно завжди буде частиною мого звучання. Там — моє щире життя, перша «спальна» студія; люди, які підтримували, коли ще нічого не було.
У Франківську багато світла, і це світло я ношу з собою, де б не був.
Якщо уявити, що SadSvit — це не тільки ти, а ціле покоління, — яке запитання ти б хотів, аби світ поставив нам усім?
Це важке питання. Певно, як бути собою. Думаю, це важливо. Будучи собою, я досягнув того, що маю, і є там, де зараз.
