Цим принципом керується сам і всім рекомендує Сергій Пілявець, відомий як VJ Glow, засновник і учасник VJ Group CUBE — групи українських медіаартистів, створеної у 2006 році на базі івано-франківського медіаклубу «КУБ». 

З профайлу Сергія на VJBooking:

• основні жанри діяльності: віджеїнг, медіаарт, медіаінсталяція, театральна візуалізація, перформанс, проєкційний мапінг;
• працював віджеєм на фестивалях і в клубах України та Польщі, брав участь у виставках сучасного мистецтва як медіахудожник 

Нарешті справжнє знайомство з давно знайомим інтровертом — це про нашу з ним розмову. Як і решта людей, ми часто перетинались на вулицях Франківська та на різноманітних подіях не лише тут, але й далеко за межами краю та країни. Про нього й у соцмережах небагато інформації. Сергій вважає, що це зайве — за нього промовляють його роботи. 

Локація, що він обрав для цієї розмови, — цілковитий захват. Інтимнішого місця годі й уявити: це його домівка. Мабуть, найвідцентрованіше місце у місті. «Тут, до речі, найстрашніша тривога в Україні», — каже господар двокімнатної оселі. Поруч з австрійською кам’яницею, на одному з балконів якої ми примостилися пізнього літнього вечора, — «ревун» Укрпошти, ще радянський. За словами Сергія, він так кричить, що в домі буквально двигтить усе — тут ігнорувати повітряну тривогу точно неможливо. Лячно всім, хай хто б і звідки приїздив. Ця квартира в часи відсутності родини Сергія, які виїхали з собачкою до Польщі, стала справжнім перевальним пунктом. Поки ми говоримо, на кухні — ще один учасник VJ Group Cube, що саме приїхав у відпустку з війська, його друзі й шеф-кухар та власник тайського ресторану з Маріуполя, який іноді тут зупиняється на ночівлю. Поки вони щось нарізають і розкладають по тарелях, крученими сходами вальяжно прогулюється Сергієва білосніжна кішка з пухнастим хвостом. Повітряна тривога нас оминула — чутно лише звуки вечірнього середмістя та вітер у кронах височенних платанів, які примандрували сюди з «АртПоля». Glow має їх цілу мініплантацію — саджанці роздає у добрі руки. 

---

Як давно ти тут живеш? 

Порівняно з родиною [дружини] Руслани — не так давно. Колись одна сім’я жила на весь поверх аж до [появи на Вічевому майдані] теперішнього фонтану. Потім, за Радянського Союзу, зробили комуналки й роздали по кімнатці на сім’ю. Згодом якось розділилися, роз’їхалися, хтось попродавав. Ми собі відділили частину. Це було складно, без комунікацій, бо вони не були розраховані. Але мені дуже подобається — тут прикольно. 

А де ти народився? 

В Москві. 

…?!

Випадково: мама вчилася там. Полетіла вагітна літаком на екзамен — і прямісінько з аеропорту породіллю забрали в лікарню. 

У паспорті в тебе «місце народження: Москва»? 

Найбільше саме тут усіх шокує цей факт. А через блокпост проїжджати — це капець! Був проєкт, із яким їздили на Південь і Схід України — Запоріжжя, Одеса, Дніпро, Харків, якраз блекаути всі ці. Проїжджаємо блокпост — опа! Проте там спокійніше до цього ставляться, просто дивляться, що Москва, але наш: «Франківськ? — Франківськ». 

Я сюди переїхав у 16 років. Батьки поміняли квартиру. Тато — моряк, і він був то в Одесі, то в тодішньому Ленінграді, потім у Мурманську, після якого вже поїхали у Франківськ.

Водночас ще років пʼять тут на валізах сиділи, бо мама дуже хотіла в Одесу до родичів. Але «тимчасово» з Івано-Франківськом не сталося. 

Ти ж не одразу українізувався? 

Не одразу. В Радянському Союзі я був у бульбашці, щось собі малював, такий типу панк, косичка в мене, міліціонери зупиняли… Була така радянська тема — неформал. І коли стався розпад цієї всієї штуки, то я так далі в бульбашці й залишився. Зустрічався тільки з тими, кого знаю, не виходив, не брав участі в якихось бізнесах. Просто собі існував, і так виявилося, що моє коло спілкування — російськомовні люди. Вони були всюди. Потім уже Помаранчева революція, 2014-й і поступово, поступово… 

Навіть зараз не думаю, що максимально, 100-відсотково, українізувався. Частково: можу вільно розмовляти, але якщо йдеться про віджеїнг і терміни, або коли хвилююся, то переходжу до російської. В побуті намагаюся розмовляти правильно — натомість галичани не намагаються. 

Ти ж учився в російській школі? 

В Мурманську — так, до восьмого класу. Хіба на літо до бабусі в Вінницьку область приїжджали — це було дуже класно, і смачно, і мова… Ментальність насправді можна змінити. 

Чи вважаєш себе франківцем?

Ну так, менталітет. Я тут усіх знаю, всі — мене… Але я більше — глобаліст. І не приймаю, коли суспільство замикається герметично на будь-якій ідеї. Бо зворотній процес — а це неодмінно відбувається, коли доводиться розгерметизовуватись, — це боляче і неприємно.

Тобто для тебе не має значення, звідки людина родом? 

Це важливо, щоб розуміти, в якому контексті їй/йому довелось бути та змінюватись.

Я завжди був трохи контрсоціальний, контркультурний, і це для мене нормально — не ходити з прапорами, з жодними взагалі. Навіть якщо панки йдуть всі разом — це теж тупо. А якщо вони почнуть усі бігти бити вікна, до прикладу? Я так не згоден.

А ти себе відчуваєш/ідентифікуєш як панк? 

Наші панки і британські, наприклад, — це велика різниця. Там це чувак, у якого самостріл якийсь, револьвер крадений, кастет, оце от усе. А в нас — Ніцше, косичка, шпилічка. От такий я, може, й панк. Або це постпанк. Тобто, ти шукаєш між світами якусь шпаринку, щоб зробити щось своє.

Субкультура як така тобі близька? 

Як така, бо вона породжує нонконформізм, експерименти, музику, стиль одягу, щось нове, злам чогось. Сам принцип мені подобається. Бачу, що це взяли на озброєння — і фешн, і креатив, і бізнес навіть.

А зараз ти більше підприємець — чи все ж таки митець? 

Підприємець-митець. 

Що превалює? 

Нічого. Я навіть не митець. Ну, не дуже люблю оце «митець, моя творчість»… Якби закінчив три інститути, був би заслуженим художником, то б казав: «Перепрошую, напишіть “заслужений”». А так — щось там малював, комусь це подобається. І це здебільшого якраз не статусні люди, президент чи міністр, чи мер міста. Ні, здебільшого це — неформали, молодь, прості люди. І що тут значать «моя творчість», «мої виставки»?

Так само й підприємець. Я заробляю собі на штани, для підтримки сім’ї. Спочатку продавав батарейки, лампочки, свічки — просто щоб купити щось їсти. А потім виявилося, що можна щось прикольне продавати, те, що тобі подобається. Мене завжди цікавила інша філософія, інший погляд, інші культури. Щось у книгах читав, займався всякими йогами, практиками, медитаціями. Так і з’явився магазин «Аватар». І тепер, коли дзвонять, а там якась перевірка, — я вже підприємець за дві секунди.

Хтось зайшов у магазин — о, у нас класний концерт, ідемо там повіджеїш — і я перемкнувся. На концерті дзвонять, бо якась помилка в бухгалтерії, до прикладу, — знову перемикаюсь.

Тобто, це не пріоритет, хто я більше…

Ну це ж відповідальність, у тебе працюють люди.

Так, [можуть бути] порушення, штрафи, податкові, доручення — за всім цим треба постійно слідкувати. Раніше не робив цього. Та пару разів попав — і зараз уже зранку встаю, що там, який закон вийшов, читаю.

Що у творчості подобається — можеш робити щось таке, чого ніхто не робив. Ідеш на роботу — тобі скажуть, як і що робити. Крок наліво чи направо — маєш довести, затвердити, узгодити. А так — намалював картину, вона нікому не подобається, а ти такий: «Ну, добре!» Немає задачі. І потім усі: «О, нам подобається, як ти ставишся до того, що твоя картина нікому не подобається!» Хоп — і вже тренд. І ти знайшов це сам. 

Кажеш, ти колись щось малював? 

Графіку, туш на папері.

Це були якісь самостійні експерименти, ніде не вчився? 

Намагався вчитись, але мені казали, що не так роблю. А я: «Не так, щоби що? Щоб намалювати кулю і графин? Так, але я не збирався малювати кулю і графин». Розумію, що в цьому є аматорство, та малював просто «в стіл». Слухав музику — і малював. Навіть мама не знала. Згодом у мене вже досить-таки сюрреалістичні речі вдавались.

Музика в тебе, так розумію, по житті — від і до.

Це дуже важливо! Але знову ж таки — може, навіть і хотів би займатися нею, та не стає сил і ще чогось. Напевне, якихось скілів, може, навіть слуху, відчуття ритму, чи всього цього, щоб напрацьовувати. Музика мене надихає, але щоб сидів і лабав — ні. Проте багато слухаю. В мене кліпи завжди перед очима — йду і в голові бачу, як усе відбувається. Так і виявилося, що можна через відео, візуали, світло передавати своє бачення іншим.

То як стають віджеями? Адже цьому ж ніде не вчать.

Сам. Добре, що вже якраз був злам, інформація почала з’являтись. Спочатку за нею треба було їздити. Їздив у Пітер, і в Москву пару разів, і у Львів, і в Київ, до таких всяких типів, які музичку різну слухають, щось малюють, збирають, передають. Касети возив, із Мохом мінялися: в нього була відеотека, в мене теж. Типу «човником» був. Але ми не продавали нічого: просто їхав з оберемком касет, відео й аудіо, чуваки давали свої, ми мінялися, тут перезаписували, і туди-сюди возили. 

Першим був фільм Пітера Ґріневея — у мене вдома на відеомагнітофоні дивилися. Вважаю, це і є найсправжніший університет. Зараз у Польщі дітям вмикають подібні фільми. Моя дочка Жанна там навчається, каже, на психології дивилися «Ґаттаку», на біології — ще щось з артгаусу. 

Оце школа! Я б там учився. Іще й перегляд мовою оригіналу. Їх вчать, як учитись, як використовувати сучасний інформаційний досвід, отримувати інформацію, компілювати, аналізувати. Якщо в нас у школах забороняють ChatGPT, там, навпаки, кажуть: «Вперед, всі встановили, це авангард». Вони розуміють, що це майбутнє, цього не позбудешся. 

Як думаєш, це може змістити пріоритети, ну от, наприклад, виконати твою роботу?

Якщо буду лінуватись розвиватись, то так. Якщо просто зроблю собі якусь фішку, яку можна проаналізувати і зробити так само, — тоді вже буду не потрібен. Але якщо щодня буду прокидатися з новими ідеями, навіть найелементарнішими, — тоді завжди той, хто аналізує тебе і захоче повторити, буде на крок позаду. А ще він буде думати, як це зробити, вивести, довести всім, що це класно.

Чат чату може ще щось втюхати, але люди — це зв’язки, навіть в мистецтві. Ну намалюєш ти класну картину — і все! Будеш класний художник. Їх багато таких класних, але ти їх не пам’ятаєш. А згадуєш того, з ким чай пив.

Важлива не сама собою картина — це має бути людина з того боку, яка її робила, і людина з цього боку. Бо нічого не перфектно. Чи все і так перфектно. Сонце встає, і що, ти будеш його малювати? Щоби що? Щоб довести іншому, як я вмію? 

Завжди розпитував цікавих мені людей. Тиждень міг до когось ходити й випитувати. Думаю, це і є індивідуальна освіта: коли ти сам на сам із людиною. 

Ти, напевно, багато читаєш. 

Читав. Зараз слухаю. Деякі старі аудіокниги переслуховую: цікаво, як це зараз уже сприймається. Бо з часом сісти просто почитати — не виходить. Ще й зір почав сідати: годинка тексту — і вже пливеш, фізично не хочеться читати. А слухати під якусь механічну роботу чи в дорозі — ніби людина з тобою говорить. Сприймаю це так: хтось сидить у мене на кухні, знає, що вона мені казала, розповідає те, чого не знаю. Я просто мовчу. Цей формат мені дуже зайшов. Можна бути співрозмовником. А іноді на паузу натиснути й задуматись — ось тут я б посперечався!

А що з музики ти слухаєш?

Можу слухати будь-яку музику. Сприймати на слух дуже важливо, та іноді вимикаю звук — щоб зосередитись на візуалі.

Наразі щось вдається робити в цьому напрямку?

У Chicken Hut нещодавно зробив постійно діючий мапінг на мурал — вперше у Франківську; в Україні, мабуть, теж. Проєкція на картину, яку художник Микола Джичка намалював із Сергієм Григоряном. Вони розмалювали стіни в кіберпанковому стилі. Запропонували власникам ще щось додати — ті були не проти. І Коля в мене питає: «Можеш таке робити?»

Так, це мрія. Ми 15 років цим займаємося, але тільки років 5-6, як люди почали щось розуміти й замовляти мапінг. До того вважалося, що я квіточки і дівчат для артистів малюю на фончик, «як у Поплавського». На моє «займаюсь відеоартом» у мене запитували: «Що, весілля знімаєш?». Можу й весілля! 

А що, серйозно можеш? 

Зняти? Ні, ну, можу. Умовно, з камерами знайомий. Але задля чого?

Склад VJ Group Cube упродовж півтора десятиліття мінявся?

Він зараз «притушився». По-перше, нема фестивалів — нема потреб. По-друге, Юра (Овчар) у військо пішов, Дапікс (Денис Овчар) упав на свій кластер, щось там собі робить у 3D-шках. VJ Ra (Шура) працює задля перемоги. Наразі активним учасником залишився я, але ми радимось, консультуємось. 

Щось потрошечки починає відновлюватись, шукаємо новий формат, не дуже активно, але так теж може бути. Нещадно на «Потужняку» вийшов класний проєкт. 

А у вас ще дівчина була в групі? 

Була дружина Шури, але почались материнські справи — і було це складно поєднати і з роботою, і ще й із віджеїнгом. Але вона з нами — уважно слідкує за нашими роботами, співпереживає.

Насправді якось фіксованого складу VG Group Cube і не було. Коли ми працювали з «АртПолем», там були мультизадачі. Чотири сцени знімали на вісім камер і на чотири екрани виводили, монтували онлайн. Австралійці грають на діджеріду і ще чомусь, одночасно виступають якісь британці, там африканці їдуть, тут наші бабульки з Вінницької області співають… І це все треба вивести на відео, зняти, ще і якось оформити! А нас четверо. Запрошували всіх своїх друзів, які приїхали: ти тримай це, ти бери тут, ти натискай. І при потребі було багато людей. У нас є досвід, скіли, люди нам довіряються. Це ж не просто найняв людину, яка відробляє свої гроші, — всі зацікавлені, всі свої. 

Наскільки зрозуміла, особисто берешся за проєкти, де тобі підходить харизма виконавця чи команди.

Так, сам проєкт і хто його робить — це дуже важливо. Траплялися класні ідеї, все розписано, є гонорар, їдемо, а мені просто важко з цими людьми, якщо вони не «мої». Тому відмовлявся. 

Коротше, я не професіонал, не можу робити просто за гроші, навіть за хороші. Бо для мене це — не робота. Навіть якщо платять гроші, це більше, ніж робота. 

Про роботу — ти працював деякий час у Франківському драмтеатрі.

Так, записали нас, віджеїв, там освітлювачами. Бо нема такої посади, як віджей. Навіть такого жанру візуального мистецтва не існує, судячи з відповідей із Мінкульту на наші листи. У світі є, а в нас немає. 

Чи довго ви протрималися в театрі? 

Думаю, довго: років 5-6. А там не «протримуєшся» — звідти важко піти! Я спершу й не думав, що ця робота надовго. Планував показати, як усе працює, залишити записи — й усе. 

Олексій Лейбюк працював над режисерською дипломною роботою «Кохання з присмаком дощу» — там вся художня частина на мені, з візуалізацією, проєкцією. Вистава виходить часто, потрібно ходити постійно. А все одне і те саме. Щось додавати й змінювати не можна, бо буде плутанина.

Ну, класно, що всім класно, але це колись закінчується. Тобто, хочеш щось робити, треба кудись їхати, а як же ж тебе не буде на виставі? Потім Юра [Овчар] — теж на 100% був зайнятий, іще й освітлювач. А коли написано, що ти освітлювач, то ще й посвіти. 

Віджеїнг потрапив у таку технічну ланку, де немає перспектив. Є запрошення від інших театрів, але знову ж таки в освітлювачі. Дуже мало режисерів, яким відомо про нас. А сценаристи взагалі не знають. А можна було б розробити сценарій на тій стадії, щоб і відео туди вписати, і все це б було інтерактивною частиною вистави — як актор або група акторів.

А ще перестали малювати в театрі. Які колись були театральні костюми, декорації! Вони пересуваються, сцена п’ять разів перевертається… Театр завжди був максимумом усіх технологій — і чесних, і нечесних, і сюрреалістичних. Якісь тканини тільки-но з’являлися, світло — все одразу ж у театрі застосовували. Це був авангард. А тепер — через фінансування, через те, що це державне, хоча приватні театри теж не бачу, щоб особливо виділялися, — вийшли в якийсь мінімалізм. Можна зіграти в білій сорочці й джинсах Гамлета, самою харизмою. Але ж я сиджу, дивлюся і, як візуалу, мені просто нудно і страшно.

А ти часто ходиш в театр? 

Зараз уже ні. Коли зв’язався з театром, почав ходити. Було і потрібно, і цікаво. Поїхали кудись із гастролями — залишаємось на їхні вистави. Почав їздити турами й цікавитись цим, а потім, як пішли з театру, то й не дуже ходжу. 

Насправді мені не дуже подобається театр. Може, не бачив таких, щоб ого. Та все ж це якась несправжність.

Особливо на дитячих виставах — іноді думаєш, ну як так можна?! Розчулити глядача легко, розсмішити важче. Та щоб люди замислились над якоюсь неоднозначністю — це ще важче. Ну і ризиковано: потім підходять і питають, а це що взагалі, що ви хотіли цим сказати? Потрібна визначеність. А вистав, які реально чіпляють, може, десять бачив. Ось з Ірмою Вітовською, до речі, «Сталкери» — супер, ось це для мене.

Пішов потім на фільм «Брама» — не те. Здебільшого через графіку. Її можна було не показувати. Не можете намалювати — покажіть просто тінь. А коли немає магії й ти не віриш, то випадаєш, починаєш сумніватись і розумієш, що сидиш удома, на кріслі… Щось пропало — і все, тебе вже не повернеш. 

У кіно ти ходиш? 

Деколи ходжу. В нас є група, яка збирається: «О, ходімо на класну тему!» 

На «Аватара», наприклад?

На «Аватар» не ходили, хоча мені варто було б подивитись його на великому екрані. Це ж дуже технологічна тема, на моніторі цього не побачиш, і зі звуком вони там роблять усілякі штуки.

До речі, те, чи звук йде до картинки, чи після, створює різний ефект, навіть якщо це кілька мілісекунд. Виявляється, краще, щоб картинка була трошки пізніше, ніж звук. Коли ти бачиш, а потім чуєш — це не завжди спрацьовує. А коли спершу чуєш, тебе вже підготували до майбутнього видовища.

А чи слідкуєш за кінофестивалями, короткометражок, наприклад?  

Іноді так. Мене дивує, що з’являються якісні, класні роботи, але їх потім ніде нема. Це боляче. Через це мені деякий час усе це не заходило: подумав, що не хочу дивитись на те, як воно зникає. Там є речі, які потрібно показувати кожному. Але цим має зайнятися хтось інший, не автор. Він може створити, та продавати він не має, і не вміє, і не зможе. Проте ланки посередника між мистецтвом і суспільством у нас немає.

Те, що ти слухаєш усе, зрозуміло. Але ж є якась улюблена наразі музика?

Ну, от ZLYPNI мені до вподоби — вони такі «пухнастики». Мають хороші стосунки у колективі. 

Насправді якоїсь певної спрямованості, навіть [улюбленого] стилю немає. Коли зосереджуєшся на чомусь одному — це, напевно, якась невдача, травма. Ти послухав — класно і все, нікуди більше ні за чим ходити не буду, бо там боляче, і там теж… І це навіть не провина людини, а те, що суспільство пропонує їй, до прикладу, джаз, і чомусь отакий, який неможливо слухати. Бо треба вміти його слухати.

Навіть найкращого джазмена можна поставити людині з вулиці, яка скаже: «Що це таке взагалі?!» Має бути якийсь ретранслятор — людина, яка це любить, яка знає, який в тебе рівень, і яка тебе в це «заведе». 

Це так само як нав’язувати «Чорний квадрат» Малевича, який усі мають розуміти. Ну, мають. Але — як? Це ж шлях. Якщо людині показуєш і кажеш, що ти тупий, бо не розумієш, вона відвернеться від мистецтва. 

Ти справляєш враження закритої людини. Навіть, якщо шукати про тебе інформацію в мережі — її не так багато. 

У мене навіть сміються деколи над резюме, що там два рядки біографії, а далі — вісім сторінок робіт і лінків.

Є люди публічні, які самі собою неординарні персони, їх цікаво споглядати. Мені ж розповідати про роботу нема сенсу: якщо займаєшся візуалом, то просто клікнеш і все побачиш. Якщо цікаво, тоді вже: «Де можна з вами зустрітися?» Але такого не має бути, якщо в тебе немає зацікавленості навчитися. 

Публічно твоє ім’я не так часто лунає, більшість знає тебе як Glow-а. Мабуть, уже задовбали цим питанням, але чому саме «світіння»?

Це було випадково. При першій реєстрації в інтернеті потрібен був логін електронної пошти. Я розгубився, а біля мене були ці сяючі палички з написом Glowing sticks. А мені подобається світіння, коли щось сяє зсередини, відблискує. Може, це привіт з мого дитячого Мурманська? 

Там було Північне сяйво — кращого «віджеїнгу» не бачив. Не буду навіть намагатись це відтворити. Фіни це робили спеціальними камерами, площа знімання була шаленою. Проте коли дивишся на моніторі — не те. Кольори й відтінки, те, як воно рухається, — це неможливо відтворити. Відео? Навіть із найчутливіших камер — це жовто-зелений спектр, найяскравіший. А червоний і синій зняти майже неможливо. Знімають, розмальовують потім вручну, та це вже не воно. Там стільки кольорів, і об’єм — наче велетенські простирадла, що висять вертикально над тобою, рухаються, а ти стоїш на холоді майже до обмороження, поки батьки не заберуть… Це магія. І згадка на все життя. 

Саме цей «ґловінг» мені цікавий: не яскравий, як на моніторах, але відчутний у своїй глибині — його не передати жодними картинками, нічим. Не знаю, як можна передати тисячу кілометрів висоти, світло, що нею проходить, що воно там робить, які там відтінки. Навряд це можливо імітувати. Це досвід — як споглядати каньйон в США, наприклад. Або як фотографії Карпат — красиві, але нічого насправді не передають.

А подорожуєш багато? 

Подорожував завдяки віджеїнгу. Так, щоб відпочивати-подорожувати — це не моє. Вже за три дні починаю щось вишкрябувати, вирізати, бо хочеться щось робити. 

З віджеїнгом цікаво мандрувати, навіть якщо немає гонорару чи він якийсь мінімальний. У будь-якій країні, хай куди б потрапив, буде цікаво: адже ти в крутій компанії — з цими зірками, літераторами, музикантами, поетами, танцюристами чи перформерами. Ти з ними живеш, їдеш у бусі, ходиш у кафе, жартуєш, знайомишся. Вони всі нестандартні, незручні, і ти там маєш виживати. Це вартісний досвід, який не можна купити за жодні гроші. 

Розумію, можна було займатися бізнесом — приїхав на будь-які фестивалі, VIP-ложа, і що ти бачиш: екранчик, улюблений артист поскакав, ти потім сфоткався, перекинувся кількома фразами. Це ж геть інше. Ти не зустрівся з цим музикантом чи поетом, він просто якийсь лук свій показав. 

Думаю, робота журналіста теж дає пріоритет: можна потрапити всередину процесу, дізнатись, як це відбувається. Звичайна людина не може пробитись туди. Це, може, й неправильно, що є оці символічні лаштунки й залаштунки. Зараз є приклади зміни. Наприклад, театр — це не сцена і люди, театр — тут. Зірка не на подіумі, а сидить поруч із людьми.

Так підозрюю, що найяскравіші твої досвіди — це фестивалі?

Найяскравіші, мабуть, тури — концертні поїздки. Не так давно був «ТИСК» із хлопцями, харків’янами і львів’янами, електронна музика плюс віджеїнг. Війна, зима, холод, блекаут, а ми їдемо з якимось перформансом, і навіть не можемо людям, які нас приймають, пояснити, що це таке. І мапінг — веземо з собою проєктори, генератори, музику — а тут війна. Люди скалічені приходять, військові в Харкові прийшли. Я думаю, що ми гонимо, чи воно їм потрібно взагалі? А вони — в захваті.

Це був майже ляльковий театр: люди сидять чи не на підлозі, близько до спеціальних екранів, а там мапінг на об’єкти, конструкції — це рефлексія на останні події. Є в нас і сюжет, але все дуже емоційне. 

У Франківську робили тест «ТИСКУ» на «Промприладі», а виступ був у «Ваґабундо». В грудні їхали на Схід, в січні — на Захід, а в лютому — Берлін, Париж, Варшава і Вроцлав. Вийшло дуже яскраво.

(лунає телефоннний дзвінок)

Син мій. Теж віджеїнгом почав займатися. 

Клас! А скільки у тебе дітей? 

Двоє. Доньці — 17, сину — 23. 

Він у тебе вчився? 

Не те щоб учився: ми ж живемо разом — іноді прошу мені допомогти. Він почав фотошопити, відео знімати, щось монтувати. Розбирається. Поки наша група фактично не працює, беру його. Так і пішло: мене кудись запрошують, якщо не можу поїхати — він замість мене.

Повертаючись до фестивалів (для яких зараз була б гаряча пора, якби не війна) — вони, напевно, найнасиченіші. Дуже багато подій, людей. Знайомишся, хочеш з усіма списатись, але це неможливо. Збільшується кількість контактів, але не друзів. 

У нашому фестивальному житті зараз вимушено з’являється новий формат. Проте він ще [остаточно] не знайдений. Розумію, що непричетним до передісторії людям уже нецікаво, як було раніше. Важливо, як є і як буде. Важливо відчути, побачити, зробити щось актуальне. Тому ми можемо сказати: «Так, у нас є досвід». І все. Він може бути зараз і від’ємним, якщо його ніяк не можна випустити, — бо немає запитів і пропозицій на той досвід. Але є інші. Можна відмовлятися, мовляв: «Я таким не займаюся, чекатиму, коли знову буде так, як раніше…» Але так, як було, уже не буде. І ми, можливо, ніколи більше не займемося тим же. Тож можемо — змінюватися.