Франківськ має чимало нішевих культурних проєктів, і серед них — «Потужняк», серія концертів сучасного українського панку та важкої музики. Останній «Потужняк», що відбувся 27 травня, був особливим — його присвятили памʼяті Юрка Стецика, який, за офіційною інформацією, зник безвісти 28 грудня 2022 року біля села Дорожнянка, що поблизу Гуляйполя.
Ми поговорили з творцями «Потужняка» Олексієм Мельничуком і Миколою Ільківим про те, як вони почали влаштовувати панк на франківських заводах і як змінилась організація подій під час повномасштабної війни.
Як «Потужняк» з’явився? Як з’явилась назва для серії концертів гуртів, які грають різні відтінки панку?
Микола: Дуже символічно говорити про «Потужняк» з сакрального місця у моєму житті — села, де живуть мої батьки. Тут можна зібратися з думками і спокійно висловитись — відверто і глибоко.
Олексій: А я у Франківську, вдома. Гадаю, це інтервʼю буде кристалізацією того, про що ми з Миколою думали, але не мали нагоди проговорити.
«Потужняк» народжувався довго. Частково як прикол, частково як: «Давай нарешті зробимо концерт своїх панків у Франику. Ми живемо в одній квартирі, постійно разом — може, пора?».
Микола більше був ініціатором. Я не бачив, де можна це зробити. Та зʼявився 63-ий завод: ми робили там ремонт і планували провести «Потужняк» на 50 людей у малому приміщенні. Але Микола каже: «Слухай, давай вже в більшому зробимо, його треба просто розчистити». Так стався перший «Потужняк», який, напевно, для всіх був сюрпризом.
Микола: Відколи почали жити з Олексою разом, я постійно торочив про той панк-рок. Здається, що в той момент нашого життя я запалив серце Олекси цим музоном, так само як це було в той час, коли він робив AORTE (AORTE — DIY-лейбл, співзасновником якого є Олекса. У 2012-2013 роках він разом із другом Андрієм Галицьким проводили музичні фестивалі та концерти під однойменною назвою). Одного вечора під «ГОСТом» ми пили пивко й Олекса каже: «У нас уже все готово, хотів — зробімо двіж на 63-ому заводі». Проговорили важливі пункти, синхронізувалися і дійшли до спільного знаменника: у Франківську таких подій немає, чому б нам не зробити це для себе? А ще — для решти людей, наших друзів, щоб відродити дух єдності й сили молодечої, і того угару чесного, який має бути в хардкор-панк сцені.
Микола: Назва ця має калуські витоки.
Олексій: Якщо правильно памʼятаю, то був пʼяний угар, коли ми чогось почали голосом Сашка Положинського кричати: «Хлопці, то Потужняк» (сміються).
Коли дійшла справа, щоб вигадати назву, подумав: «Це таке сильне слово, яке важко забути».
Микола: Ми перебирали різні слова. Це слово — більше про приналежність до «галицького менталітету» і до цих мужчин, які приходять в пивнуху. Це як воділи маршрутки «Калуш — Івано-Франківськ» пʼють пивко і потягують: «О, потужняк». Або відбувається якийсь фестиваль, на нього прийшли й кажуть: «Та то потужняк».
Олексій: Так і сталося: всі почали це казати. Ржу, бо це жарт, який триває вже третій рік.
Микола: І набирає своїх обертів. Стьоб переріс в те, що зараз маємо.
Олексій: Але на першій події це слово перестало бути настільки смішним.
Микола: Знаєте, що ще цікаво? Це класно скандувати по складах: «ПО-ТУЖ-НЯК». Коли люди це волають, ти охуєваєш мощно.
Перший «Потужняк». Фото: Олеся Саєнко
Олексій: Стосовно музики «Потужняка», це панк різного розливу. З іншого боку, не цураємося виходу за межі жанрових кліше. У нас були експерименти з хіп-хопом, електронною музикою з вокалом. Другий «Потужняк» взагалі був дуже «метальовий» і поверх того всього — стоунер.
Ми з Миколою слухаємо різну українську музику, і «Потужняк» — це, фактично, відображення нашого смаку і того, що б хотіли показати людям. Ми у своїх бажаннях дуже сміливі. Як показує практика, людям заходить: вони горять, танцюють.
Микола: Ми — кенти, і в нас все відбувається органічно, один одному довіряємо на високому рівні. Немає суперечок стосовно лайнапу. Нас тільки двоє: немає тисячі людей в організації, які починають топити за свої думки. Цю ідилію справжності «Потужняка» — який роблять два кенти і люблять один одного піздєц — інші можуть порушити.
Ваша цільова аудиторія — це ті ж люди, які ходять на рейви, чи інші? Загалом, як би ви описали свою аудиторію: хто ці люди, як їх багато, якого вони віку?
Микола: Ми з Олексою теж ходимо і на панк, і на рейви, тому не бачу тут нічого дивного. Ми яскраві персонажі, в нас багато знайомих, не цураємося поговорити з різними людьми, і вони цінують це в нас. Так, це ресурсозатратно, але дає свої плоди.
Фото: Олеся Саєнко
Гадаю, людина, яка йде на «Потужняк», частково думає і про те, хто це робить. Вважаю, не гладячи себе по голові, ми — люди, які плекати хочуть в серці й навколо себе щось світле, добре і вічне. Тому підтягнули в це друзів по цеху, скажімо так.
Фото: Олеся Саєнко
Батьки з дітьми, які приходять на концерти, — один з найприємніших моментів. Класно думати, що «Потужняк» виховує юне покоління. Це один з найцінніших моментів нашої роботи — виховувати дітей на музиці свідомості, свідомій любові між людьми, де ніхто не бʼється.
Олексій: Якщо спробувати описати одним реченням, то насамперед аудиторія «Потужняка» — це люди, яким цікава сучасна українська андеграундна музика. На концерті спіймав себе на цікавому відчутті: весь зал спільно переживав те, що відбувається на сцені. Не бачив людей, які пʼють пивко, говорять чи дивляться по боках. Це характеризує нашу аудиторію: відкриті серця людей як до нової музики, так і до музики 10-річної давності — як la belle verte.
Фото: Олеся Саєнко
Франківські культурні менеджери регулярно згадують, що місту бракує майданчиків для подій, концертів зокрема. Що ви про це думаєте? Як вирішуєте?
Олексій: Вирішуємо це просто — шукаємо і думаємо, що придумати. Це постійний пошук рішень. Франківськ — місто самоорганізоване та ініціативне, але простору для концертів немає. Є місця для невеличких подій, як от бар «Блуд» або студентський простір «Параграф».
Микола: Є «Парасолька».
Олексій: На «Парасольці» вже все, вони вирішили до початку реновації уже нічого там не робити.
Покладаємо надію на місце, де зараз робили «Потужняк». Це колишня територія радіозаводу, тепер — власність Прикарпатського національного університету. Ми ще про якісь дати з Миколою не розмовляли, але, відчуваю, було б кльово зробити там у цьому році ще точно хоча б один раз.
Глобально у Франківську щодо музичного місця все вперлося в те, що люди не мають сформованого цілісного бажання, чого вони хочуть. Тобто є маленькі окремі групи, але немає інвестора. Є історія від «Промприладу» щодо простору для подій. Впевнений, там зроблять круто. Але потрібен час. А доки концертний зал відкриється, можливо, у мене уже перші діти будуть.
Часом перетинаємося з організаторами, виникає тема про потребу простору, але у всіх робота, сімʼя, особисті плани. А тут бюджети колосальні: якщо йдеться про якісний простір під музичні події, то це коштуватиме від 100 тисяч доларів.
Микола: І цим треба займатися фултайм, вкладати багато ресурсу. А враховуючи, знову ж таки, «галицький менталітет», є багато крикунів, що «зараз не на часі музон». Але дуже щасливий, що прикладом «Потужняка» показуємо, як культура підтримує наших воїнів: ми задонатили 70 тисяч гривень з концерту.
Останній «Потужняк». Фото: Лілія Мельник
Олексій: Єдине, що швидко може допомогти розв’язати цю проблему, це меценатство. Або ж грантові програми.
Чи є у вас відчуття, що Франківськ — місто максимально низових і DIY культурних подій? Що їх значно більше, ніж, умовно, «великих» подій (як великі фестивалі чи великі концерти). Чому так?
Олексій: 100%. На цьому «Потужняку», як на будь-якій великій франківській події, чую від не-франківчан: «Все, переїжджаю у Франик, бо у вас відбувається таке».
В таку мить розумію, що в цьому — унікальність Франківська. Хоч я й у своїй інформаційній бульбашці, і часом здається, що Франківськ — село біля гір, де нічого не відбувається. Але якщо пригледітися до інших обласних центрів такого ж розміру, зрозуміло, що порівняно з ними, тут несеться рок-н-рол і Лас-Вегас нон-стоп. Відчуваю, що тут буде ще більша динаміка руху.
У цьому магія Франківська.
Моя теорія, що розвиток почався з компанії «23 ресторани» — коли молоді підприємці вирішили почати робити щось кльове тоді, як місцева влада займається хуй пойми чим. «Хочеш щось зробити добре, зроби це сам». Тому, хоч ми ціннісно і культурно всі дуже різні, відчуваю вдячність до цієї компанії.
Микола: Механізм завели.
Олексій: Так, бо коли у мами питав: «Чого ми перебрались у Чернівці, а не у Франківськ?», вона казала: «Франківськ — це була діра, де не було нічого, а Чернівці — місто, в якому все починалося». А тепер Чернівці йдуть вниз, можливо, уже і не так стрімко (хоча з війною все могло змінитись, не знаю), а Івано-Франківськ — на впевненому підйомі. Хоча й тут багато викликів.
Фото: Лілія Мельник
Словом, моя думка, що витоки — десь там. Плюс Революція гідності дала поштовх. І ще: я з Косова, більшу частину життя провів у Чернівцях, приїхав у Франківськ, де, не проживши навіть 10 років, вже давно називаю себе франківчанином. Також познайомилися з Миколою Дороховим з Краматорська. Чувак переїхав близько року тому у Франик, а вже репетиційну базу робить, в Urban Space 100 події щотижня влаштовує.
Микола: Роздвіжовує люто. Настільки вник в те, що йому було цікаво.
Тут є, що досліджувати, чим захоплюватися. Часто — завдяки людям.
Взяти нашу близьку тусовку: у відсотковому співвідношенні там 50 на 50 люди з Франика і не з Франика. Може, 40 на 60. Дуже багато кльових людей, які переїхали. Велика концентрація інтелектуальної молоді, яка щиро прагне робити місто і світ загалом — кращим.
Олексій: Дуже важливо до асиміляції немісцевих те, наскільки вони акцептують місцевий менталітет і цінності. Бо у Франику — «франківський» менталітет: наприклад, повага один до одного, всі суперввічливі, «цьом-цьом», «дай обійму». І це — теж важлива частина комунікації в нашому соціумі, люди тут щирі, небайдужі. Це створює відчуття сімейності.
Микола: Але треба додати, що є канонічний галичанин і є суперактивна молодь.
Олексій: Ще на правах new age філософа скажу, що цю історію називаю «Міф про два Франківська». Є один Франківськ — офіційний, загальноукраїнський, де Марцінків, хрести тверезості, звичайні хрести, «гей не може бути патріотом», корупційні скандали. І є абсолютно альтернативний Франківськ, де група молодих ініціативних людей мутить «Промприлад», купа нефорів робить концерти, урбаністична тусовка вливається в міську владу і творить круті проєкти. Два паралельні світи, які вживаються. Мені здається, ця історія про два Франика буде розвиватися ще тривалий час, поки другий, альтернативний, Франик не набуде достатньої ваги — як культурної, так і соціальної. Де навколо нас будуть зосереджені люди, які мають можливість ухвалювати рішення. Бо зараз це те, чого нам найбільше бракує — людей в «Білому домі».
Фото: Лілія Мельник
Як для вас змінилась організація подій через повномасштабну війну?
Олексій: Нам не звикати, ми почали робити події в ковід. Зараз це хоча б легальний захід.
Микола: Це були гойдалки: поліція прийде пару разів, люди скаржаться, але якось домовлялися. Зараз щоразу пояснюємо, що це — благодійний фест, збираємо гроші на БФ «Порт Франківськ», вони все розуміють, але вимагають дозвіл. На ці пояснення йде багато ресурсів. Останнього разу все було офіційно, з дозволом, і не було проблем з органами.
Для організатора це набагато легше — можна в себе на заході просто побути.
Олексій: Так, це була наша перша подія, на якій ми були від і до у відносному спокої, отримали задоволення на рівні з багатьма відвідувачами.
Микола: Класний момент, що гості настільки заряджаються «Потужняком», що хочуть робити заходи й у своїх містах. Але це бажання треба вміти втримати.
Олексій: Я б ще додав, що з того часу, як ми почали 2,5 роки тому організовувати «Потужняк», маємо ще одну місію — створити для людей приклад платформи. За цей час почало зʼявлятися багато нової музики у Франківську і хочеться, щоб зʼявлялися й інші організатори.
Микола: В нас з Олексою мрія створити артпростір чи артбар, де могли б відбуватися події, де люди можуть і культурно збагатитися, і відпочити. Це поки вилами по воді писано, бо цим так само треба займатися. Але час покаже.
Ми також бʼємося за те, щоб довести, що панк-рок і «Потужняк» — це не гівняр-рок, як думає багато людей. Ми показуємо кльову українську музику, збільшуємо кількість шанувальників груп.
Ще дуже приємно, що є такі люди-губки, як spiderpetro Антон, якому даємо підґрунтя, щоб рости як артисту. Будучи з мистецької сім’ї, він усвідомлює, що гроші треба вкладати в емоції, а не в речі. Дивлюся на нього і розумію, що цей тип — приклад. Таким прикладом був і Юрко Стецик, його компанія.
До слова, «Потужняк» на його честь не був траурною подією — це була світла меланхолія.
Другий «Потужняк». Коня на фоні робив Юрко Стецик. Фото: Олеся Саєнко
Олексій: І це, певною мірою, був заповіт Юрка. Цього разу постаралися жанрово обійтися без дуже важкої музики — Mauser були найважчими. І то, люди були дуже розігріті, на танцмайданчику творилося таке, чого не бачив дуже давно. Намагалися створити настрій світлої меланхолії, прощання і відпускання. Я від багатьох почув такий відгук, що в цей день вони зрозуміли, що це таки сталося.
Микола: І виплакалися.
Олексій: Я вперше заплакав за війну.
Микола: Те саме, я плакав на другий день. І чув це не від одної людини. Прийшло глибинне розуміння того, що ця людина у тому вигляді, як ми звикли його бачити, не прилине до нас більше.
Серед людей заведено згадувати тих, хто від нас пішли, хвилиною мовчання. Ми ж гордо і потужно згадуємо нашого кента цілим здоровенним концертом, бо він це любив, за це бився. Він хотів яскраво запалати — і йому це вдалося.
Прикрий жаль, що ми так мало побачили його шляху як артиста.
Останній «Потужняк». Фото: Лілія Мельник
Олексій: Насамкінець звернусь до людей, які хотіли б щось робити самостійно — у Франківську чи в іншому місті. Цей «Потужняк» вийшов на досить високому рівні. Декому може здатися, що ви так не зможете, навіть пробувати не варто. Перфекціонізм — це круто, але щоб щось зробилося, треба щось зробити.
Микола: Я готовий це підтримувати: прийти на вашу подію і відпочити як відвідувач, як поціновувач важкої музики.
